"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дитина - як та ясочка: "Та нi, мамочко, нi, рiднiсiнька! Менi й нiчого. Я й
не перелякалась; менi нiколи так весело на душi не було, як теперечки. Я в
тебе, мамо, щаслива дочка, що ти мене так жалуєш i нiжила мене змалу.
Благослови мене, щоб я була щаслива, щоб... усе те збулося, чого ти менi
хочеш; то я тебе не покину довiку, буду тебе покоїти, нiжити, чого душа
забажа, усе тобi поставлятиму..." Та так, одна другу пестуючи, одна об
другiй жалкуючи, забули було й об обiдовi. I пiч погасла, i дiжа перейшла...
Насилу опiсля сяк-так справилися.
Не бiжить наша Оксана нiкуди з дому. Не милi їй i подруги, i пiсеньки
на ум не йдуть, i щебетати перестала. Ухопила рукав вiд сорочки, узяла
голку, протягла нитку, та й забула узлика зав'язати., та сiла край вiконця i
давай би то шити. Знай виводить та виводить... i спiху нема; не схватиться,
моя голубочка, що узлика нема, та й не догадається, стiбаючи, бо знай у
вiконце погляда, чи високо сонечко? "Чого воно так тихенько котиться? - дума
собi.- Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до лiска.
Що сьогоднi такий довгий день?... I кiнця йому не видно... Вербочко
густенька! розпусти своє листячко Ще густiш, покрий нас, як з милим
зiйдемося пiд тобою розмовляти, щоб не побачив нас нiхто. Вже я увечерi
спитаюсь, як мiй миленький копитанчик дума, коли має по мене старостiв
присилати?..." Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею,
як у добрi та у розкошi Житиме... та се то те, та се то те... От дiждала i
вечора... "Не жди мене, мамо! Я пiду до Домахи та й посиджу там
Довгенько..." Та з сим словом - шасть iз хати... двiчi-тричi стрибнула...
вже й пiд вербою!...
Копитана не було. Вона розглядiла усюди... нема нiкого, нiч темна,
нiхто не побачить... Незабаром бiжить i копитан. "Чи ти тут, Оксано?"
- Тут, край твого серденька,- i припала до нього...
зiбрались, щоб поговорити, та нiчого i не кажуть, знай цiлуються...
Далi вже й не iграшки... Оксана аж злякалася... Нiчого їй робити, треба
вириватися та випручуватись... Не бере нi цiлкових, нi бумажок; плачучи,
каже: "Зарiж мене попереду та й роби зi мною що хоч".
Не випросилась, а випручалась наша Оксана, i, як муха, вiд нього
полетiла i ускочила у хату... Господи! Блiдна, труситься, мов лихоманка її
б'є... "Чого ти, чого ти?" - Векла питається, а Оксана i слова не
промовить... Далi вже як-то зiбралася з силою та й давай матерi брехати,
буцiмто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила вiдьму, що клубом
котилася, "так я,- каже,- так злякалася, що не можна!" Мати й повiрила. А чи
довго матiр, та ще й добру, довести до того, що повiрить усьому, що їй стань
розказувати?... Стара вже нi об чiм i не дума, а боїться, щоб дитина з
переляку не занедужала, i стала її на пiч покладати, i кожухом укривати, i
водою напувати... Оксанi й добре, що її на печi мати положила, щоб не
дивитися їй у вiчi, бо сором, бо стид, що тихенько вiд матерi почала з
копитаном любитися i з ним тихенько зiходитись... Якби мати тогдi до неї
пристала, вона б усю правду, вiд щирого серця, усе б їй розказала.
Сумуючи, чи вечеряла, чи не вечеряла, троха чи й брала ложку у руки,
звалилася на подушки, та й стала тихенько плакати... та й дума собi: "Так
так-то вiн мене любить?... Так-то вiн об менi жалкує, що хотiв посмiятись
надо мною?... Хiба ж я тобi не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба
менi нi панства, нi багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе
рiвно любитиму!... Не треба менi нi золота, нi перстенiв, нi намиста; нехай