"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автораматусенька жалiслива, добра, пестувала мене. От вже як пiду замiж, надiну
очiпок, тогдi вже нiкуди гуляти, тогдi вже зопинюся, тогдi вже приньмусь робити; рук не покладатиму: i мужика, i дiточок буду обшивати, i тебе, мамочко, що ти в мене була така добра, жаловала мене, пускала усюди гуляти". - Коли то ще буде! - стане стара казати. -Звикла бiгати та гуляти, так хто тебе присадить за роботу? Та чи вмiєш що робити? Нитки не виведеш... - I вже сього, мамо, не кажи. Я, дивлячися, як ти робиш, усього навчилася. Ке лишень гребiнь сюди,- зараз вихопила у матерi гребiнь i почала прясти - аж хурчить веретено, а вона нитку виводить, тонку та довгу, а тут пiсеньки-весняночки спiва. Стара дивиться та дивується. - А що, мамо, не вмiю, скажеш, прясти? - та покине гребiнь, та за рушник, що мати вишива їй же на придане, i почне такi ж квiтки ставити, як i мати, i заведе весiльних пiсеньок. То мати аж сплесне руками, i рада б то, що таке добро росте, i весело б то їй з нею, i жалкує її зоставити бiля себе, щоб не сумувала, i боїться її пускати, щоб часом... дiвча молоде, щоб не загубила слави... Далi, скрiзь зуби, ще тiльки намiриться казати: "Та йди ж, йди..." - вже та й схопилась, вже i на шиї у матерi, вже i вицiлувала, вже i побiгла... i дверей не зачинила... вже тiльки чути - по вулицi йде i виспiвує... Нехай же коли мати хоч трохи зморщиться, що або недужа чим, або що таке, вже Оксани з хати i не виженеш, вже усе забула, i вже хоч у дружки сама перша приятелька кликатиме - не пiде нiзащо. Вже вiд матерi нi на п'ядь; усе їй у вiчi дивитиметься, усе питатиме: "Що в вас, мамо, болить? Чого ви бажаєте? Чи не покликати знахурки? Чи не розсердила я вас чим, та се ви не кажете, та стогнете, та жалкуєте на мене". Там уже як пристане, та й то "Оксана її розважить, розговорить, i лихо забуде. А хоч би яка весела була, та побачить старця, калiку чи погорiлого, вже вона усе покине - зараз до нього,* розпитує, розпрошує, озьме за руку, поведе до себе, нагодує, обдiлить чим бог послав, на дорогу дасть i випроводить за село; тiльки i видко її, як вона коло бiдностi в'ється та знай слiзоньки утира. Обдiлила, випроводила, слiзоньки втерла, бiжить... вже вп'ять у бесiдi, вже i верховодить вп'ять, як була. Отеє ж тiльки що весна настає i сонечко позлизує снiг де з яких горбикiв на пiску, вже Оксана i зiбрала свою команду: шатнулась-мотнулась з кiнця в кiнець, веде низку дiвчат i приговорює: "Та чого ви будете сидiти по хатам? Бог дає весну, сонечко пригрiва, вiтерець тепленький, годi вам по запiчкам тулитися. Не обридла вам зима? Не докучило киснути у хатi? Будете старi, тогдi ще належитеся по печам, нагримаєтесь з мужиками, налаєтесь з дiтворою. А чим будете згадувать свої молодiї лiта? А бодай вам весело було! (Се вже в неї усiм i завсегда така лайка була). Ануте лишень, побiлимо!., а берiтеся у хрещика, у ворона,поведем кривого танця, хоровода,кост-рубонька, у жони". Зараз i попаровала усiх. Вже усi дiвчата гарнi, усi прибранi, усi повиряджуванi... та ба! її знати вiд усiх. Така баєва юпка з рукавами, така i плахотка, i запасочка, i коси так убранi, i, бачиться, й рушником так же пiдперезана, i усе, усе так i в неї, як на усiх дiвчатах... еге! та щось усе не так. Усе на нiй так штепненько, чепурненько, общипано, так усiм дiвкам краса, тiльки б на неї одну i дивився. Тiльки почують дiвчачий гомiн на вулицi, то й повзуть з хат i дiди,' i баби, i жiнки, i молодицi повибiгають, та Що то - i дiтвора уся висипле з |
|
|