"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хат, i усi кажуть: "А ходiм лишень на вдвiр'я, вже Оксана розгулялася". I
посiдають уздовж по вулицi на завалинах, на колодках i, де можна, попiд
тинами. А парубоцтво ж, вирядившися по-свойому, шапки набакир, люльки
позатягують, та купами ходять кругом дiвчат, та аж облизуються, дивлячись на
Оксану. I вони, i увесь народ, що по вулицi дивиться, одну її бачать, на
одну дивляться, про одну Оксану говорять...
От i попарувались дiвчата у хрещика; от i гроби стали... та й
чкурнули... фiть-фiть! Не родився той чоловiк, хто б Оксану пiймав! Хто б
гробами не став, хоч би з парубкiв, хто прудко бiга,- i не кажи, щоб її
уловити! Хто її зна! Усi бiгають - то пiд ними аж земля стугонить,
засапаються, задихаються, спотикаються, iнша сторчака дасть такого, що...
тiльки друга бiжить швидче закривати її... Побiжить же Оксана, так
наудивовижу! Бiжить, неначе муха летить, до землi не доторкається, тiльки
знай нiжками дрiбненько перебира, а рученьками не мота, а тiльки буцiм i
протягне, щоб то пiддатися, та тiльки що пiдпустить до себе близенько...
дриб-дриб-дриб... вже тiльки й бачив. Сама ж то не зiгнеться, не
згорбиться - як струночка!
Набiгалась у хрещика, виморила усiх, давай хороводи водити! Повела
кривого танця, так що другi дiвчата! їх i не видно за нею. Як зiрочка
вечiрня меж усiма зiрками; як утiнка по водi пливе, та вихиляється, та
головкою поводить, та веселенько на усiх погляда... а як зведе пiсеньок,
знаєте, що при хороводах треба спiвати, так як та сопiлочка або тихесенький
дзвоник... Усi прочi спiвають на увесь рот, а вона i губоньок не роззiва, та
її голосочок чуть вiд усiх, що так за серце i бере... усе б її й слухав...
Яково ж то було Веклi, матерi її, дивитися на свою доненьку, що хоч
вона була i її дитя, i що кожнiй матерi своя дитина мила, а тут сама бачить,
що її Оксана-краса усьому селу, i що усi люди зiбрались затим, щоб
подивитись на Оксану, i що усi, ув один голос, не перестаючи, похваляють її
милу Оксану. Як прийде вже додому зовсiм увечерi, тут вже мати цiлує-цiлує
свою доню, вицiлує її усю, приговорюючи: "Ти - моя донечко... ти - моя
ластiвочко... ти - моя краса, ти - моя слава... через тебе я й весела i
здорова, i вiд людей у почотi!... Ти мою старiсть веселиш, ти мене на свiтi
держиш!..." - i усякими такими приговорками довго-довго пестує свою дитину.
А Оксана ж то й мовчить? Ну-ну! Та собi цiлує матерi i руки, i щоки, i
голову, i собi ув одвiт: "Мамочко, голубочко, моя рiднiсiнька! Та я ж вся у
тебе... у мене твоя натура... Аби б ти була здорова, весела та не
переставала любити мене, так я землi пiд собою не чую, менi так легко,
полетiла б, мов тая птичка. Що ти любиш мене та жалуєш, вiд того i я така
веселенька i нi об чiм не думаю, тiльки б тобi вгодити, розвеселити тебе. Ти
ж в мене сама, матусенька! Нема в мене нi батенька, нi братика, нi сестрицi;
ти менi i сонечко, i мiсяць, i здоров'ячко, i щастячко... Я ж знаю, що i я в
тебе одна, як та порошинка ув оцi; то я себе так i держу, щоб ти веселилася
через мене до кiнця вiку свого, щоб радовалася, глядячи на мене i чуючи
добру об менi славу. Матiночко, рiднесенька! Не вiддавай мене замiж. Мужика
треба любити, а я не хочу нiкого любити, тiльки тебе, матусеньку мою,
зiрочку мою!..."
Векла i слуха її, i не наслухається. Дивиться їй у тiї оченьки, що, як
небо синє, блистять, дивиться, любується, поцiлує їх, перехрестить дитя
своє, здихне, пiдведе свої очi до бога милосердного, подума: "Кому таке
добро дiстанеться?" - сплакне та й стане богу молитись.