"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Така дiвка, як наша Оксана, невже ж то не вподобалась парубкам? Не
знаю! Чи був же то хоч один з них, щоб не гострив зубiв на неї? Жоден би
заслав людей до неї поперед усiх; так боялись-бо гарбузiв. Не один
запитовався заньмати її, так, знаєте, на женихiвське дiло... так куди ж, нi
приступу! У беседi зо всiма i говорить, i регочеться, i пiдсмiює, i що хоч
кажи - буде слухати. Запитайся ж зайняти її, або пхнути, або ногу
пiдставити, щоб спiткнулась, як водиться у парубкiв, що залицяються до
дiвки... не знаю! Вона так вiдрiже, так обсоромить усякого, що не знатиме,
на яку ступити!
Деякi смiлiшi, так тi так, навпростець, стануть казати: "Оксано! Я тебе
полюбив, щиро, крiпко полюбив! Отака i така у мене худоба, отто i то є.
Пiдеш за мене? Присилати людей?" Вона зараз ув одвiт: "Спасибi тобi,
чоловiче добрий, що ти мене полюбив. Менi весело, як мене люблять. А людей
не турбуй. Не те що за тебе iменно не хочу: я й нi за кого не хочу".
Так, було, i матерi скаже, що не хоче замiж, як до неї, до старої,
прийдуть самi батьки або матерi, щоб сватати Оксану за сина. Стара Векла,
було, людей розвалить, почастує, та з тим i вiдпустить, а сама приньметься
за дiвку:
- Скажи ти менi, здiлай милость, Оксано, де твiй розум, де голова?
Чому-таки ти не пiдеш ось за сього? Так вiдрiзала й тому, i тому (тут усiх
згада, що сватали її), от i тут те ж. Коли б, сказати, люди якi-небудь, а то
ж люди на усе село. Що ти з собою думаєш, моя дитино?
- А те я з собою думаю, мамочко, що не хочу замiж за мужика.
- Що се ти здумала, доню? - аж скрикнула Векла, сплеснувши руками.- Чи
не здурiла ти? За кого ж ти думаєш пiти?
- Ох, мамочко рiднiсiнька! Я й сама часто про себе думаю, що троха чи
не обожеволiла я! А вже що хоч, лай мене, хоч бий, а як здумаю йти за
мужика, так менi i свiт немилий! Ось бач що. Як i стала я на ноги
схвачуватися, i росла, i виросла, то усе i вiд тебе, i вiд людей чую, i сама
бачу, що я хороша та красива, що й у селi у нас такої нема. Та як ще й
натура придалась у мене така весела, що мене усi люблять, так у мене i
зароїлось у головi: не хочу за мужика та й не хочу. Пiшовши за мужика, треба
покинути об собi думати, що як би нарядитись, як би убратися, а пiти лишень
на вгород, у поле, i дома возись iз дiтворою, товчись i тiльки i знай, що
дома порайся, мужиковi годи, i слухай його, i поважай, а коли ще i попiб'е,
так ти i терпи. Не хочу за мужика.
- Кого ж тобi треба? За кого ти думаєш пiти?
- А ось, мамо, що. Коли б ми жили у городi, то я б з своєю красою
швидко б знайшла собi якого панича. А як ми живемо тут, у селi, то я б пiшла
за купця або за поповича. Ох, матусенько моя! -та, сеє кажучи, i кинулась до
матерi на шию. - Якби менi таке щастя! Що то люблю, щоб у розкошi жити. Не
поратись нiчого, а тiльки хороше жити, щоб пити, й їсти, i хороше ходити
було що. Та як згадаю, що як я тебе тогдi шануватиму на старостi, так i себе
не тямлю вiд радостi! Буду тобi годити, буду тебе нiжити, чого забажаєш, усе
поставлятиму. Сама не з'їм, не зiп'ю, а усе об тобi убиватимуся...
Довго i пильно на неї дивилась стара Векла, далi як заплаче. "Господи
милостивий! - каже.- Та справдi, Оксано, чи об своєму ти умi? Вiдкiля такi
думки тобi прийшли?... Се я винна, що натолкувала тобi об твоїй красi;
матерi усяка дитина хороша здається. Та хоч би й так; хiба ж усi хорошi
йдуть за паничiв або за купцiв? Потурай, буде хороша, як тая квiтка, а таки