"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

йде за хлiбороба; i у полi з ним робить, i дома порається, i краса її не
пропала: вона породила дiточок i дякує богу, а дiвчата її теж красивi, як i
вона була. Та от i я: i я була на усе село дiвка. Не то що по селу
славилася, та й приїжджающi пани, як уздрять мене, так аж з коляси от поти
вилiзе, та дивиться, та хвалить, а iнший аж шапку знiме та скаже: "Здрастуй,
красавиця!" Та я ж не дуже що подумала i не загордилась, а таки, як лучився
чоловiк з наших, пiшла за твого батька, за Охрiма, хоч i удовець був, та
чесна душа була; i жила за ним, дякуючи бога милосердного. Ей, доню, кинь
такi гордi думки! Се собi смущенiє вiд нечистого, господи нас борони вiд
нього! Гляди тiльки, щоб тебе сi думки не завели в погибель - нехай тебе
сохранить мати божа!" Та й обняла дочку, стала її цiлувати i хрестити.
Оксана й каже: "Як хоч, мамо, а поки така думка є в мене. Буду слухати,
що менi казатимеш, буду й сама розбирати".
Оттак часто вони собi мiркували; i стара, то просячи, то плачучи,
довела дочку до того, що сказала: "Що ж, мамо, пiду i за мужика, аби б
чесний та добрий був против тебе..."
Аж ось i лучився швидко парень важний. Один собi, нi батька нi матерi,
нiкому буде орудувати. Сам собi хазяїн, а добра усякого, хоч скотини, хоч
поля, чимало; парень молодий, друзяка, роботящий, смирний, неп'ющий, i вже
нi з ким пi залається, нi заведеться, та чорнявий, та красивий. Стара Векла
обома руками ухопилась за сього (Петром його звали), i сама Оксана i сюди, й
туди i, вже не дрочачись, сказала:
"Пiду, тiльки нехай об осени".- "Дарма, й пiдождемо".- сказала Векла,
зрадовавшися.
Як тут... i розказувати не хочеться... Отто у ту слободу, де жила Векла
з Оксаною, та прийшли салдати на по-стой. Що ж тогдi сталося з дiвчатами!...
Самi себе не тямлять з радощiв!... Ой, згадаймо лишень, братця, свої молодi
лiта, як ще ми парубковали; чи втямки вам, як, було, прийдемо на чужi
вечорницi, то дiвчата, як ясочки, коло нас, i вже на своїх не хочуть i
дивитись. Звiсно, їх дiвоча натура: сьогоднi уподобала червону скиндячку,
завтра - зелену, а червону пiд ногами топче - i байдуже. Сьогоднi бажа
молошної кашi, а завтра вже i не треба,-давай їй коржа з салом. Сьогоднi
милий їй Стецько, з ним жартує, з ним женихається; коли ж побачила завтра
Хведька, та ще з чужого села, то вже Стецьковi й цур, i пек, i не заньмай
її, i не руш її, вона тебе й знать не зна, i вiдати не вiда; їй тiльки i
милiший усiх Хведько... та й то на сьогоднi тiльки, а завтра знов кого
уподоба. А вже найпаче- як вздрять служивих!... У! До сього торгу вони
пiшки. Як їм мундєр, а ще пуще уси, i тiльки побачить доведеться, то вже усе
забула, i нiчого не чує, i нiкого не бачить, опрiч усiв... Оттака натура
усiх дiвчат. Усi вони одним миром мазанi...
Так було i теперечки. На тутешнiх парубкiв нiхто з дiвчат i не
дивиться: усе б їм салдати та салдати; подавай їх i на вулицю, i на
вечорницi, i усюди. Так-бо царськi служивi не те думають: йому треба муницiю
справити, мундєр налагодити, спочити; нiколи їм за дiвчатами. Чимало вони
свiту пройшли - i усюди ж то дiвчата їм на шию вiшались, i вже стали
нiпочому... Дiвчата, бачачи, що їх постояльцi не заньмають, прийнялись за
свої хитрощi: порозряджуються, повбираються, так що ну! I саме у таку пору,
як салдати на муштру збираються, от Мелашка ухопить вiдра i йде по воду
якраз проти салдатiв. Зострiлась з Наталкою, що йде за чимсь до дядька. От
як зострiлися, та й давай базiкати, то об скиндячках, то об черевиках, то не