"Дивовижна одіссея Феді Кудряша" - читать интересную книгу автора (Суслов Владлен Олексійович, Росін Веніамін...)

Розділ чотирнадцятий КАПІТАН ГНІВАЄТЬСЯ

Між фок-щоглою і носом так само, як і на кормі, височіла надбудова, але одноярусна. Ніанг розповів, що в ній містяться каюти-комірчини пілота, астролога, боцмана, контра-маестре і живе частина матросів.

— А де ж решта спить?

— Як де? — здивовано глянув на Федю Ніанг. — За погожої ночі на палубі, а в негоду— в трюмі.

— А на чому вони сплять?

— На чому попало. На ящиках, на барилах, на дошках. Крім дона Дієго, постелі мають тільки сеньйори Адальберто, Хуан і Гуго.

Хлопці пройшли на ніс каравели і вилізли на спостережний майданчик.

— Гарно вирізано, правда? — показав Кудряш на позолочену фігуру Нептуна.

— Я теж умію вирізувати з дерева й кістки. Мене батько навчив, — мовив Ніанг. — Хочеш, попрошу в сеньйора Габріеля поліно і виріжу тобі демона.

— Демона? — здивувався Федя. — Навіщо він мені?

— Відганятиме від тебе злих духів, ворогів, хвороби і всякі нещастя. Найліпше вирізати з червоного або чорного дерева, тільки де його візьмеш на каравелі?

Широко розставивши ноги, Федя стояв на спостережному майданчику. Свіже морське повітря приємно холодило груди. На хвилину забулися всі неприємності. Дивлячись на морську просторінь, Федя відчув себе бувалим моряком, стріляним морським вовком, що не раз і не два зазирав у вічі небезпеці і зробив не одну кругосвітню подорож.

Ех, як би позаздрили йому друзі-однолітки! Адже нікому з них не доводилось не те що поплавати, а навіть здалеку бачити іспанську каравелу шістнадцятого століття.

Зненацька попереду судна спінилась вода. Федя мимоволі схопив Ніанга за руку. Віддалік сплив кит, за ним другий. Спини в китів були темно-сірі, боки світлі, а на задній частині тулуба виднілись блідо-сірі плями.

— Це фінвали, — визначив Федя, — оселедцеві кити.

З шумом вдихаючи і видихаючи з себе повітря, кити пускали високі фонтани. «Метрів по п'ятнадцять або й більше», — прикинув Кудряш розміри китів.

Хлопці з цікавістю стежили, як велетні, порозкривавши пащеки, пливли збоку, полюючи на рибу. На каравелу кити не звертали ніякої уваги. Ось вони наблизились до «Улюбленця Нептуна». Тепер було чітко видно вузькі з загостреними кінцями грудні плавці, високий спинний плавець… Важко плюхнувши хвостами, кити, мов по команді, пірнули і зникли в глибині океану.

А тим часом вітер помітно дужчав. Каравела то збиралася на сірі хребти хвиль, то поринала вниз. Часом водяні бризки обливали хлоп'ят.

Долетіла команда Адальберто:

— Боцмане! Поставити грот з двома бінетами!.. Марсель… Фок… бізань… блінд!

— Сеньйор Адальберто гарний чоловік, — очі в Ніанга потепліли. — Він ніколи навіть не крикнув на мене. Їсти дає. От якби ще читати мене навчив. Я, правда, читаю не дуже…

— Я учитиму тебе, — Федя поклав руку другові на плече.

— О, як мені хочеться вчитися, — мрійно прошепотів Ніанг і зніяковів: — Я б хотів бути пілотом, як сеньйор Адальберто…

— Так чого ж, станеш колись.

— Ні, що ти! Чорному не можна бути пілотом. Не можна стати навіть боцманом. Чорний може бути лише рабом… Ах, чому я народився чорним!

— Не скрізь так, Ніанг! У нашій країні всі люди однакові. В нас може бути пілотом і білий, і чорний. Це дурниці, що чорні люди погані, що білі мусять командувати, а чорні підкорятися….

— Так ось ви де, герцог! — несподівано почувся зраділий голос товстуна Луїса. — Ви ж обіцяли подивитися мою майстерню…

Федя усміхнувся. Ну й хитрун, цей Луїс! Ніякої обіцянки він йому не давав, навіть розмови про це не було. Але оглянути трюм, чого доброго, варт, це цікаво. Удвох з Ніангом він рушив за конопатником.

Луїс, крекчучи, підняв важку кришку люка. Звідти повіяло смородом і пліснявою. Тримаючись за липке від грязюки поруччя, Федя спустився в трюм. Тьмяно світив ліхтар, підвішений до балки. Тут панував напівморок. Федя спершу нічого не міг розібрати, доки очі не звикли до темряви.

Луїс зняв ліхтар і, освітлюючи дорогу, сказав:

— Тут, ваша високість, володіння боцмана Хуана. Він зберігає тут провіант, — і напівголосно додав: — Скупердяга, яких світ не бачив. Спробуй у нього вимолити зайвої півпорції — якраз!

Федя побачив залізні ґратчасті двері з великим висячим замком.

Луїс проковтнув слину і важко зітхнув.

— Тримає, клятий, доки не згноїть, — бубонів собі під ніс. — Сьогодні видав сухарі, аж зелені від плісняви. Звісно, коли голоден, то з'їси, а їх і свині б не їли… О господи, і чого тільки пішов я від дона Гарсіласо? Дурень, дурень… Правду кажуть: коли бог хоче когось покарати, то позбавляє його розуму… Жив я в дона Гарсіласо і горенька не знав, як сир у маслі купався. Потягло мене в Новий Світ, щастя пошукати, думав, розбагатію. А як був бідним пеоном, так і зостався. Ехе-хе… Даруйте, розбазікався.

Луїс підняв ліхтар високо над головою.

— Ось подивіться, будь ласка, — в барилах солонина. Бачите скільки? Аж чотирнадцять барил! А той скупко морить нас голодом, бодай йому добра не було… А ото менші барила — з вином, з оливковою олією, оцтом і патокою… В ящику цукор. Тільки нам він, простим матросам, і не сниться. Я вже й не пам'ятаю, який він на смак… А в мішках, ваша високість, чорнослив, боби, сочевиця, борошно, квасоля, пшоно. На гаках, як самі бачите, висять круги козиного сиру, в'язки часнику й цибулі… Сюди б забратися! — плямкнув губами конопатник.

На одне з барил раптом стрибнув великий товстий кіт і, блимнувши зеленкуватими очима, сердито нявкнув.

— Навіщо він? — спитав Федя. — Тут же продукти, а коти розносять заразу…

— Без котів не можна, — озвався Ніанг. — Пацюки вже поїли б нас, коли б не коти.

Ніби на підтвердження його слів у кутку комори почувся пронизливий писк, шамотня і на ящик з цукром вискочив другий, ще більший рудий котяра. В зубах він тримав здоровенного сірого пацюка.

— Це непогано, що на каравелі є пацюки, — повчально сказав Луїс. — Звичайно, жодного з них красунем не назвеш, та вони, капосні, відчувають загибель корабля… І вже, коли тікають з каравели, добра не жди. Хапай свою скриньку та відчалюй, поки не пізно… А от щодо зарази, то, даруйте мені, дурневі…— конопатник на мить зам'явся, — але ви помиляєтесь, ваша високість. Учора от відкрили барило вина, зачерпнув я коряком, а там здохлий пацюк. То що ж, виходить, через таку дрібницю все барило за борт виливати? Викинув пацюка в море, і квит. Може, від цього винце, хе-хе-хе, ще міцніше стало!

Кудряш аж здригнувся від огиди. А Луїс, тримаючи високо ліхтар, поплівся далі.

— Обережно, Федю, не спіткнись, — застеріг Ніанг, — тут у настилі дошка відірвана.

Конопатник обернувся, сердито глянув на Ніанга, сказав суворо:

— Як ти смієш так звертатися до його високості?! Я тебе… — він замахнувся, ладен ударити негра, та Федя вчасно схопив його за руку:

— Не чіпайте, я дозволив йому так себе називати.

— Тоді інша річ, — розплився в усмішці Луїс і, мабуть, щоб загладити інцидент, промовив — А тут зберігається зброя.

В світлі ліхтаря за ґратами поблискували довгостволі аркебузи, мечі, шпаги, арбалети, алебарди, лати, кольчуги, шоломи… Поряд — гарматні ядра, свинцеві і кам'яні. Луїс пояснив: кам'яні ядра призначені для ломбард, а свинцеві — для фальконет.

Забачивши зброю, Федя аж подався наперед. У нього перехопило дух: це ж справжня середньовічна! Не та, яку доводилось бачити лише в історичному музеї та й то на стендах. І скрізь таблички: «Руками не чіпати!» Тут усе поряд, новеньке і стільки!

— Якщо можна, відчиніть, будь ласка, я подивлюся! — попрохав Кудряш. Луїс розвів руками.

— Ні, ваша високість, усім цим відає Доменіко. Ключ у нього… Ходімте краще до мене, і я…

Конопатник не встиг доказати до кінця: у відчиненому люкові з'явилось обличчя Доменіко.

— Тюленю! — глузливо посміхаючись, крикнув він. — Дон Дієго кличе! Мерщій до нього!

— Мабуть, знову Доменіко щось наплів на мене Кривому, — невдоволено пробурчав Луїс, — тільки те й робить, що виказує всіх, клятий…

Услід за конопатником піднялися на палубу і Федя з Ніангом. Вітер затих, і вітрила нерухомо повисли на реях. Сонце висіло майже над головою.

— Ну й спека! — витираючи з чола піт, мовив Федя.

І тут він побачив капітана. Той стояв біля компаса спиною до хлопців.

— Знаєш, Дієго з похмілля і, певно, дуже сердитий, — шепнув Ніанг. — Краще я сховаюсь. — Він шмигнув назад у трюм.

Ніанг сховався вчасно, бо тієї ж миті капітан обернувся.

— Нарешті я знайшов вас, герцог! Де ви зволили бути?

— Я знайомився з каравелою, — відповів Федя.

— Ну і як вона вам? — Дієго вичікувально подивився на Кудряша.

— Гарний парусник.

— Авжеж, — не без гордості кивнув капітан. — «Улюбленець Нептуна» входить до десятка кращих каравел Іспанії. В нього добрий хід, прекрасна стійкість, він слухається руля.

—І яким курсом ми йдемо? — поцікавився Федя.

— На захід, чверть до південного заходу… Втім, зараз я уточню, — і він обережно зняв з компаса червоний фланелевий чохол. Раптом Дієго спохмурнів і гнівно крикнув: — Хто чіпав компас? Боцмана до мене!

— Боцмане, боцмане! — полетіло по палубі.— Капітан кличе!

Прибіг засапаний боцман. Він став поряд з Федею, і той відчув, як від боцмана тхне часником.

— Куди лізеш, йолопе! — замахав руками Дієго. — Хіба не знаєш, що запах часнику й цибулі шкідливий для компаса?

— Даруйте, ваша милість… Забув… — позадкував боцман, закривши рота рукою.

— Хто чіпав компас?

Боцман винувато закліпав очима.

— Не знаю…

— Не знаєш, іржавий якір тобі в бік! Негіднику! — капітан спалахнув. — Нема порядку на каравелі! Ти хіба забув мій наказ, що, крім мене й Адальберто, ніхто не має права підходити до компаса!

— Слухаю… — промимрив боцман.

— Слухаю! — перекривив капітан. — Тоді, біля Азорських островів, ти теж слухався, а коли шторм змив з компаса чохол, ти що зробив, дурню? Накрив компас синьою ганчіркою! Добре, що я вчасно помітив. Геть звідси і запам'ятай: що-небудь станеться з компасом, я з тебе три шкури спущу!

Дієго повернувся до Феді:

— Бачили, герцог, цього осла? Ніяк до нього не дійде, що магніт треба обов'язково накривати червоною матерією, інакше він втрачає силу… І це ж боцман! Що вже казати про рядових матросів? Та вони всі мусять за мене бога молити, що я взяв їх на каравелу. Таких бродяг повна Севілья. Тільки почули, що набираю екіпаж, збіглися юрбою. Вони знають, що дон Дієго платить більше за інших, — капітан сплюнув. — Ці обшарпанці повинні руки мені цілувати, я їх врятував від голодної смерті, а вони тільки й думають, аби завдати мені збитків. Он минулої п'ятниці…—Тут капітан несподівано обірвав себе — Ну, що я вам казав? — він розвів руками. — Полюбуйтесь, ваша високість, ще одним віслюком! Пісок давно висипався, а він, тільки погляньте, носом клює і склянок не вибиває.

Федя побачив закріплені в дерев'яних рамках скляні конусоподібні посудини з піском— піскові годинники. Він знав, що з верхнього конуса пісок пересипається в нижній рівно за півгодини, після чого черговий матрос б'є в корабельний дзвін — ринду. От чому на всіх флотах світу за давньою традицією час лічать на склянки, кожна по тридцять хвилин. Відлік склянок починається з нульової години. О пів на першу звучить один удар (одна склянка), о годині ночі— один подвійний удар (дві склянки), о пів па другу — один подвійний і один одинарний удари, о другій ночі — два подвійних удари і так до восьми склянок за чотири години. Потім починають новий відлік склянок.

— Ну стривай же, я йому зараз покажу! — припадаючи на праву ногу, капітан підбіг до вахтеного і дав йому доброго ляпаса. — Будеш знати, як спати на вахті, мерзотнику!

У повітрі майнула палиця. Страшні зойки матроса — це був Альфонсо — перемішалися з грубою лайкою капітана. Федя затулив руками вуха. Уперше в своєму житті він був свідком такої дикої розправи. Неможливо було дивитись, як озвірілий капітан б'є і топче ногами матроса, що звалився на палубу.

Мов у лихоманці, Федя кинувся геть і побіг до носової надбудови. Не пам'ятаючи себе, він ускочив у якусь каюту і хрьопнув за собою дверима.

В ніс ударило отруйно-задушливим смородом. Пахло сіркою, димом і ще чимсь. Біля вікна на низькій довгій підставці стояли пузаті реторти, з'єднані химерно зігнутими трубками. В посудинах кипіли, переливаючись, якісь різнокольорові рідини. Та Феді було зараз не до них. Нервове збудження не проходило. Серце в хлопчика шалено калатало.

«Другий день я на каравелі,— болісно думав Кудряш, — а чого тільки не надивився…

Ну хай вони не знають, що таке сірники, картопля, зубна паста, хай вірять в нечисту силу і всякі нісенітниці, ніби запах часнику псує компас… Це зрозуміло, адже я попав у шістнадцяте століття. Але як примиритися з жорстокістю, із знущанням над людьми?..»

Звідки було знати Феді, що на купецьких суднах середньовіччя биття матросів було звичайнісінькою справою. Та хіба тільки на купецьких! Навіть на кораблях великих мореплавців— Колумба, Магеллана, Васко да Гама, Кука та інших — вважалися нормальними тілесні покарання. Читаючи з захопленням книги про морські подорожі і пригоди, Федя пропускав сторінки, де змальовувався побут, звичаї, взаємостосунки між людьми» минулого. Його увагу привертали місця, де описувались абордажні бої, відкриття нових земель, боротьба моряків із стихією, з небезпеками, що чигали на них у незвіданих морських просторах. І ось тепер він побачив інше…

Важкі роздуми Феді обірвали чиїсь кроки. Хтось зайшов до надбудови.

Хлопчик обімлів, на мить уявивши собі, в якому кепському становищі він опиниться, коли раптом повернеться господар каюти. Навряд, чи він повірить, що Федя вскочив сюди випадково, швидше вважатиме його за злодія.

Що ж робити?.

Не придумавши нічого кращого, Кудряш кинувся до скрині, що стояла в темному кутку, і сховався за нею.