"Дивовижна одіссея Феді Кудряша" - читать интересную книгу автора (Суслов Владлен Олексійович, Росін Веніамін...)

Розділ п'ятнадцятий ПЕДРО Й ГУГО ЗМОВЛЯЮТЬСЯ

Заскрипіли двері, і до каюти зайшов алхімік.

— Заходь, заходь, не бійся, — тихо покликав він. — У тебе не поговориш як слід, ще когось принесе нечистий… А до мене й носа ніхто не покаже. Без мого дозволу сюди входити всім суворо заборонено. Хто порушить заборону, загине в страшних муках…

— О, я знаю, клянусь Мадонною… — прогув голос.

Федя отетерів. Оце так ускочив! Він — у каюті Гуго, а з ним Педро…

Алхімік щільно причинив за собою двері. Клацнув засув.

Від хвилювання кров бухала Феді у скроні, думки вихором пролітали в голові. А якщо раптом Гуго й Педро стежили за ним, помітили, що він забіг до каюти, і вирішили звести з ним рахунки?.. Але тут же хлопчик заперечив сам собі: навряд, чи це так… Тоді, що ж спільного між Педро й Гуго? Мабуть, щось вони задумали, коли удвох зачинилися на засув?

Затамувавши подих, Кудряш сидів, причаївшись, за скринею. Тільки б Педро й Гуго не помітили його… А якщо помітять? Він міцно стиснув рукоятку кинджала, що стримів за поясом. Ні, дешево своє життя він не віддасть!

— Ми самі? — тихо спитав Педро.

— Звичайно, кому ж тут ще бути. До мене бояться заходити.

Гуго всівся в крісло, а Педро примостився на скрині, що жалібно заскрипіла під його вагою.

— Встань, Педро! — злякано сказав Гуго. — Зараз же встань!

Той схопився ошелешено, скочив на рівні ноги.

— Що таке?

— Не дай боже, роздушиш скриню, — в ній мій вічний двигун! Сідай краще сюди, на кувадло.

— Дрібниці, я можу й постояти.

— Сідай, сідай, розмова буде довга… Ти, мабуть, здогадуєшся, чого я тебе покликав?

— Даруй, далебі, не знаю.

— Невже забув про нашу розмову?

— Ти про що? — не розумів Педро.

— А пам'ятаєш, перед Пасхою… у Біскайській затоці?..

— А-а-а, ти он про що! Це не так просто… Декому я натякнув, перекинувся слівцем, другим… Багато згоджуються зі мною, але бояться.

— Зрозумій, Педро, — переконував Гуго, — юрба, як отара овець. Вони підуть за вожаком куди завгодно, підуть за тим, хто сильніший, хто поведе їх…

«Схоже, що вони справді щось замишляють проти Дієго», — подумав Федя.

Сидіти було незручно, руки й ноги потерпли, але хлопчик боявся поворухнутись.

— Вчора ти трохи погарячкував, — вів своє Гуго. — І даремно, не час робити таке…

— Я зовсім втратив голову, коли Кривий ударив мене, — Педро скрипнув зубами. — Клянусь святою Мадонною, скільки житиму, не прощу йому цього. В турецькому полоні ще й не те терпів від бусурманів, але тут… Я ж не якийсь там негр, а такий самий білий, як і він І батько мій був не пеон, а ідальго. Кров у моїх жилах така ж шляхетна, як у Кривого…

— Слухай, Педро, а хто він, цей Дієго, ти давно його знаєш?

— Років з п'ять, — похмуро прогув Педро. — Тільки Кривий про себе розповідати не любить. Я й зараз не можу дібрати, як каравела стала його власністю і ким він був раніше. Одні подейкують, що він син знатного арагонського кабальєро, та я в це мало вірю. А от що він відрядив на той світ свого дядечка і хотів заграбастати його маєток, — це вже схоже на правду, — Педро помовчав. — Але, кажуть, йому добряче пощастило: підкупив суддів і вийшов сухим із води.

— Що ж, цілком імовірно, — озвався Гуго.

—Інші говорять, що Кривий був офіцером королівського флоту, а потім до нитки програвся в кості і втік від кредиторів. Дехто навіть каже, що в свій час він був вожаком піратської групки, нажив собі кругленький капіталець і згодом став купцем… А втім, хто б він не був, я знаю одне: це мерзотник, який задля власної вигоди батька рідного продасть… Ех, Гуго, — зітхнув Педро, — хоч вір, хоч ні, а була колись і в мене каравела… Мій «Сан-Себастьян», повір, був кращий за «Улюбленця Нептуна». І сам я був багатий і знатний, доки не попав у полон до турків…

І ось нині я, Педро Корреа де Моралес, жалюгідний контрамаестре… Відвернулась від мене фортуна, — Педро схлипнув. — І тепер Кривий, що він мені й у підметки не годиться, здіймає на мене руку!

— Еге ж, здорово він тебе тоді… Ну, сподіваюсь, мій бальзам допоміг?

— Так, допоміг. Правда, й досі в голові гуде, наче там тисяча відьом свій шабаш справляють… Шкода, що вчора я забув про закон ланцюга. Вже тільки потім згадав…

— Який закон? — поцікавився Гуго.

— Здавна так повелося: коли завинив у чомусь матрос, досить йому переступити якірний ланцюг на носі, і тоді вже ніхто не має права карати його. А якщо капітан порушить цей закон, матрос може захищатися як завгодно.

— Вперше чую про це, — здивувався алхімік.

— В мене на «Сан-Себастьяні» якось трапився подібний випадок… — почав було Педро і замовк, тяжко зітхнувши.

— Ну, ну, не впадай у відчай, — підбадьорив його Гуго. — Ще буде свято на нашій вулиці. Ти станеш капітаном «Улюбленця Нептуна».

— Коли б то так, — безнадійно мовив Педро.

— Можеш не сумніватися, раз маєш справу з Гуго. Я господар свого слова. Ти міг переконатися в цьому вчора, — Гуго самовдоволено хіхікнув, — коли тебе збиралися «пригостити» розтопленим свинцем… Якби не мій гороскоп… Цей дурень Дієго зразу повірив ніби розташування зірок на небі забороняє карати тебе.

— Я цього не забуду. При нагоді відплачу тобі тим самим.

— Стривай, тихіше! — злякано шепнув Гуго. — Здається, хтось іде… Боронь боже, як нас підслухають. Нахились ближче, я хочу тобі сказати…

Хоч як Федя напружував слух, розібрати, що далі говорив алхімік, так і не вдалося. До нього долітали лише уривки розмови.

— А що, коли поговорити…

— Еге ж, правильна думка…

— Будь обережний… вдруге з астральним знаком не вийде…

— Я вмію берегти таємницю… (Це Педро). Раптом Гуго чітко сказав:

— Ти не ображайся. Сам знаєш: гра піде серйозна, і програшу тут не повинно бути… Тепер от що: самого Альфонсо, думаю, нам малувато. Треба ще кілька надійних людей, тільки дивись, щоб не продали нас у вирішальну хвилину. Почни ось із чого… — Гуго знову притишив голос, так що вловити можна було тільки окремі слова: «забрати… не забудь… Луїс… рішуче… камеру… порох і ядра… Одноокий… успіх… всі разом…»

Збоку щось зашаруділо. Здоровенний пацюк вистрибнув з-під згортка пергаменту і майже біля самих Фединих ніг шмигнув під скриню. Федя забув про обережність і машинально вхопився за ріжок скрині. Та по-зрадницькому скрипнула.

— Що це? — стривожився Педро і, підвівшись з кувадла, ступив крок до скрині.

У Феді затерпло все всередині. Холодний піт виступив на лобі. Зараз його виявлять, і тоді…

Хтозна, як би все скінчилося, та Гуго в цей час зупинив Педро:

— Облиш, то пацюки. Саме під каютою Хуан зберігає свою смердючу солонину. Так що пацюки часті гості в мене. Я вже звик.

Педро знову всівся на кувадлі.

— Ти добре все обдумав, Гуго, — похвалив він. — О свята Мадонно, подаруй мені той день, щоб я міг поквитатися з Кривим! І з клятим хлопчиськом теж, — додав він.

— З герцогом будь обережний, — застеріг Гуго. — Ти бачив, що він робив уранці?

І астролог став розповідати про Федину фіззарядку. Він обмалював її як зловісний обряд чарівника.

— Хай буде тричі проклятий цей клятий чаклун! — вигукнув Педро, певно, не на жарт стривожений розповіддю алхіміка. — Шкода, мене не було, голова дуже боліла. А треба б було випробувати його водою. Роздягти і зв'язати в особливий спосіб: великий палець правої руки до великого пальця лівої ноги, а великий палець лівої руки до великого пальця правої ноги. Потім між руками й ногами протягти вірьовку і кинути його в воду. Якщо не спливе — значить, чаклун. Так завжди випробовує свята інквізиція.

— Еге, він такий чарівник, що цього не боїться, — поважно промовив Гуго. — Ти його кинеш у воду, а він обернеться рибою або медузою, от і будь здоров.

—І за які тільки гріхи Всевишній наслав його на мою голову? — прошепотів Педро.

— Не знаю, — озвався Гуго. — Але сьогодні вночі я ворожив на трісках, і знаєш, що мені сказали духи? Йому п'ять тисяч років.

Ошелешений Педро тільки гикнув.

— Так, п'ять тисяч, — спокійним голосом збрехав Гуго. — Він може бути в личині і хлопчика, і старого діда. А захоче, стане мухою або перетвориться на кита…

Незважаючи на весь драматизм свого становища, Феді хотілось зареготати. Тільки подумати: куди баронові Мюнхгаузену до астролога Гуго! Ну й фантазер, ну й брехун!

— То, може, краще з ним не мати справи? — з тривогою сказав Педро. — Лиха потім не оберешся…

— Не бійся, — заспокоїв його Гуго. — Хлопчиська я беру на себе. Ніякий чаклун мені не страшний. Пригадую, у Мюнхені я вивів на чисту воду ще й не такого чарівника. Так що можеш бути спокійний. Про дещо я вже подумав. От сьогодні вночі я тряс вірьовкою біля каюти, де спав малий герцог, і примовляв: «Пухни, пухни і розпухни, розпухни і лусни, та ще так, щоб не зібрать тебе ніяк!»

— Думаєш, це допоможе? — озвався Педро.

— Будь певен, засіб перевірений, і не раз. А ще є в мене такий порошок… — Гуго зловтішно хіхікнув. — Бугая з ніг звалить… Ну, здається, ми про все домовились, можна й розпрощатись. — астролог скрипнув кріслом.

Та Педро. на Федин подив і досаду, одразу не пішов. «Чого він жде?» — подумав Кудряш, відчуваючи, що несила вже сидіти з затерплими ногами.

Ага, ось Педро встав, ступив крок, другий. Мабуть, до дверей. І раптом він спитав:

— Гаразд, мені потрібна каравела. Ну, а ти, чого хочеш ти, Гуго? Навіщо тобі все це? Хіба тобі погано в Дієго?

Астролог важко засопів. Певно, він не чекав такого запитання і, судячи з тривалої паузи, навіть розгубився. Та ось він, видно, зібрався з думками і роблено спокійним голосом сказав:

— Від тебе, як знаєш, у мене нема таємниць. Звісно, ти можеш подумати, що живеться мені в Дієго непогано. Але ти помиляєшся. Будь певен: тільки-но я збудую вічний двигун, матиму філософський камінь, що з його допомогою можна буде добувати золото з морської води, і капітанові начхати буде на Гуго. Вже він знайде спосіб, як відрядити мене туди, де Макар телят пасе. Та я й сам не хотів би лишатися до кінця днів своїх па «Улюбленці Нептуна». Моя умова: як тільки ти станеш капітаном, даси мені пару тисяч дублонів і висадиш де-небудь на європейському березі — у Франції або у Фландрії. Мені байдуже. Там я зможу довести свій винахід до кінця… — Гуго помовчав. — А от ти, що збираєшся ти робити, коли станеш господарем «Улюбленця Нептуна»?

— Гм… Є в мене одна потаємна мрія, — зашепотів Педро. — Може, чув, хто такий був Хайр-ед-Дін Барбаросса?

— Ну?

— О, це був хоробрий чоловік, безстрашний пірат! 1523 року від народження Ісуса Христа він став правителем піратської держави в Алжірі. Авжеж! Я багато чув про нього, коли був у турецькому полоні. Так от: як тільки захопимо каравелу, я створю таку ж державу, як Хайр-ед-Дін Барбаросса… Правду кажучи, я вже й місце для неї обрав — Азорський архіпелаг! Кращого не знайдеш на всьому світі, клянусь Мадонною!

І Педро став малювати величну картину створення піратської держави на Азорських островах, що лежали на пересіченні головних морських шляхів з Європи в багату на золото і слонову кістку Африку, в казкову Індію, в далекий Китай, Японію і недавно відкритий Новий Світ…

— Що ж, план гарний, — похвалив Гуго. — Дай боже, щоб він здійснився… Тепер запам'ятай: нас ніхто не повинен бачити разом. Я не буду заходити до тебе, а ти до мене. Коли побачу, що все готово і ми зможемо розпочинати, повідомлю тебе.

— Але як? Ми ж не будемо зустрічатись.

— Давай так: у правому верхньому куті дверей нашої носової надбудови я намалюю вугіллям знак зодіака… Скажімо, знак Риби— дві дужки в різні боки і посередині перекладина. Запам'ятав? Це й буде знак, що ти мусиш негайно зв'язатися зі мною…

Гуго обережно прочинив двері і випустив Педро. Лишившись на самоті, він нервово став міряти кроками каюту з кінця в кінець.

Та ось він всівся у кріслі і задоволено потер руки.

— Хвалити бога, поки що все йде гаразд, — напівпошепки став міркувати він сам про себе. — Скоро, дуже скоро здійсняться мої бажання… Мета близька… Тільки раз, єдиний раз вдалося мені підгледіти, чим напхана скринька в Кривого. Які там обручки, оздоблені діамантами! А серги, кулони, медальйони, браслети! А перли! Найцінніші — чорні й голубі! Досі не можу заспокоїтись… Цей віслюк Педро вирішив, що все дістанеться йому, що за якусь жменю дублонів я, ризикуючи власною головою, стану тягати каштани з вогню! Тільки б пощастило, о дай боже, переманити на свій бік команду, а там…

Гуго клацнув сухими пальцями.

— Дві-три краплі отрути в келих вина — і нема Педро… Все буде моїм, все! Ні з ким ділитись я не збираюсь!.. А може… — Гуго схопився, ніби вжалений. — А може, Педро вирішив перехитрити мене? Мабуть, так воно і є. Коли все буде готово, йому нічого не варт буде викинути мене за борт акулам!..

Федя не вірив власним вухам. Яке віроломство, яка підступність! Гуго — мерзотник найвищої марки. Що буде, якщо вони з Педро захоплять «Улюбленець Нептуна»? Від самої цієї думки Феді стало моторошно. Із двох зол доведеться вибирати менше. Звісно, капітан Дієго далебі не янгол, та все ж це краще, аніж Педро чи Гуго. Отже, вирішено: він допоможе капітанові і виведе змовників на чисту воду.

А тим часом Гуго продовжував:

— З Педро я впораюсь легко, а от з чужоземцем…

Тепер Федя особливо уважно ловив кожне слово Гуго.

— З ним небезпечно, — розмірковував алхімік. — Своїми чарівними паличками і бальзамом він і так підірвав мій авторитет. І ось наслідок: Кривий навіть не подумав про те, що слід суворо покарати чужоземця за чародійство… А втім, він має неабиякі знання і з медицини, і, певно, з алхімії… Ну, звичайно ж: хто б міг придумати чарівні палички, як не алхімік! Хтозна, може, в його мішку є і вічний двигун або філософський камінь? Треба викрасти мішок! Тільки так.

«Авжеж, спробуй, — подумав Федя і помацав у кишені ключ. — Добре, що капітан вчасно підказав мені сховати рюкзак».

За дверима почувся голос Дієго:

— Гуго! Ти в себе?

— От клятий. Нема від нього спокою, — невдоволено пробурмотів алхімік і, важко покрекчуючи, підвівся з крісла. — І навіщо тільки я йому потрібен?.. А що, коли раптом хтось підслухав нас?.. Тьху, аж морозом пройняло… А може, Педро продав мене? Від нього всього можна чекати. Навіщо я, дурень, довірився йому? Ні, треба було першому розповісти про все Кривому. Та дарма, скажу, що нарочито все це закрутив, тільки б довідатись про плани Педро і його однодумців.

Гуго ґречно розчинив двері і покірно-солодким голосом промовив:

— Я тут, ваша милість!