"Юрий Логвин. Танцi шайтана" - читать интересную книгу автора

Вони спинились. Тимко набрав повнi жменi тернових ягiд. I простягнув
поводиревi вед-ме-дицi.
- Да н боiсь! Дай й сам. Вон у н i наморднiк одт. Как она вовсю
пасть разiнт?
Тремтячими пальцями Тимко подав по однiй ягодi. Ведмедиця з'ла всi
ягоди i де-лi-кат-но облизала пальцi малого.
Чоловiк зачав ляскати в долонi.
- Пляшi, Марьванна, пляшi!
Ведмедиця пiдвелася на повен зрiст i затупцювала, кумедно пiдiймаючи
кривi кiгтистi лабети та погойдуючись з боку на бiк.
- Ну, а тпрь дай й щьо трошкi, i будм двiгать.
Тимко не пожалiв терну, i далi вони вже йшли без усяких зупинок.
Що чоловiк не запинав поли кожуха i не пiдперезав його поясом, то
хлопчик спитав:
- Дядьку! А вам не холодно?
- Чаво? Холодно? Да у вас тут, как на пчi. Живi i радуйся. Вот у нас
холода окаянни. Поверь, малец, вороб' на лту замрзают! Мня вот Господь
мiловал, к вам спасся. А тро моiх мiлих друзй вмст с кормiлiцамi на
Мiхала сгинули от лютаво мороза. Царство iм Нбсно.
Ось вони й пiднялись iз яру. Добре вже сутенiло. I вже було видно
кiлька вогникiв, що бли-мали на околицi мiстечка. Свiтилося з якихось
злиденних хатинок, що прилiпились до мiс-течка з цього боку земляного валу.
Ведмежатник зупинився i почав хреститись i славити Бога, що вивiв його
з цих ярiв. Бо Днiпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед бiлого
дня заблукав у яругах. Вiн якось неймовiрно вивернувся i, не знiмаючи зi
спини козуба, витяг звiдти зелений штоф. Ви-дер з нього зубами дерев'яного
чопа. I сунув у пащу ведмедицi. Та задерла пащу i почала смок-тати.
Тимко очi витрiщив, аж рота роззявив.
А дядько видер з ведмежо пащi штофа, пхнув й у зуби чопа i гостро
наказав: "Држi, Марьванна, држi!". I сам зробив кiлька добрих ковткiв
оковито.
Сивухою понесло аж до Тимка.
- С радостi, значiт, i для бодростi!.. - Пояснив, з насолодою
вiддихуючись.
Але пiсля оковито нi Марьванна, нi  поводир не збадьорились, а,
навпаки, почапали ще повiльнiше.
- Дядьку, ходiмо швидше. Бо брам зачинять, i тодi померзнемо в чистiм
полi...
Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рiвним полем.
- Что ето тако? Н пойму: хата - н хата, а что?
- Як що? Та бурдей, звичайно. Як женцi жнуть у полi, а на них татари
наскочать, то во-ни до бурдею ховаються. I через вiконця по людоловах iз
самопалiв б'ють.
- Вот i хорошо. Я пойду спать в нтот ваш бурдй.
- А як же я?
- А ти, мiлок, со мной... Все равно засвтло до острожка н
доползьом...
- Та в бурде холодно. Там все крижане!..
- А Марьванна зачм? Она-то нас i согрт.
Ледь не плачучи i клянучи все подумки, малий побрiв по глибокому снiгу.