"Юрий Логвин. Танцi шайтана" - читать интересную книгу автора

чоловiк у дов-го-по-лiм подертiм кожусi. Вiн тримав у руцi кiнець ланцюга.
Другий кiнець був припнутий до обруч-ки на ши здоровенного волохатого
ведмедя. Ведмiдь метеляв головою, а чоловiк знi-мав iз себе чи то шапку, чи
то рудий клобук, i бив ним об снiг i щось кляв. Потiм натягав на го-лову i
знов бив об дорогу.
Тимко пересунув торбу за спину, щоб було легше бiгти, i кинувся вперед
повз цих не-без-печних незнайомцiв.
Коли малий вже побiг до свого шляху, незнайомий заброда побачив його.
Вiн впав на колiна, скинув угору руки i заволав:
- Хрiстом Богом молю!.. Укажi дорогу на ярмарок!..
Та й почав кланятись i хреститись.
Боковим зором Тимко побачив, що ведмiдь здибився i щосили кланяться,
нiби теж про-сить показати дорогу на ярмарок. Малий спинився. Бо згадав, що
Батько оповiдав про мос-ковських ведмежих поводирiв. Вони нiби такi вправнi,
що сам цар х бере на забаву у сво палати.
- Ей, малой! Да ти не боiсь! Зврь-то наш смiрной. Стань да расскажi,
как нтот ярмарак ... пройтiть?
Чоловiк сказав якесь таке слово: чи то "бобаний", чи то "лопаний
ярмарок". Ну, коротше кажучи, Тимко не добрав.
Вiн не пiдiйшов до ведмежатника, але й не втiк.
- Дядьку, ви ото за мною йдiть слiдом. Я оце якраз iду на ярмарок.
Чоловiк широко перехрестився i полегшено зiтхнув. Пiднявся i, всунувши
руки в лям-ки, вправно примостив собi на спинi мов цiлу скриню. Ведмiдь
потупцював трошки i опус-тив-ся на всi чотири.
- Ну, гойда! - Скрикнув страннiй i широко ступив за Тимком. Вiд того
"гойда" малому стало страшно, i вiн аж здригнувся всiм тiлом.
- Ти чавой-то iспужался, малц? А? Аль я что сказал?
- Дядьку! А ви не опришник? - Сторожко поцiкавився Тимко.
- Да атколь ти такi слова знаш?
- А мiй Батько ходив у Москву i там бачив, як там опришники людей
мордували.
- Т-ссс! Опрiчнiкi ето тпрь царская тайна. Таперiча наш благой царь,
многая му лта, за-казал i говорiть, i вспамiнать. Однiм словом - царская
тайна... Чего било, таво нт... Бил ту-ман, да сошел... а кто хотя слово
скажет - язик вирвут. У нас мiлок, царь Грозний, многая му лта, свой
православний. Порядок бдiт строго. Коль чьо н так - на дибу! На кол! Глаз
ви-колоть! Язик вирвать! I нтуть разнiци, кто ти сть: князь, боярiн аль
холоп! Ца-арь...
Ведмежатник пiдняв пальця вгору, нiби говорячи: "Он воно як!"
Малий поспiшав по твердому натоптаному снiгу. А за ним просто бiг
ведмiдь i тягнув чо-лов'ягу за ланцюг.
- Да постой ти, малц. Н гонi лошадей .
- Та боюсь я його. Вiн он як сопе, аж харчить... Ще порве!
- Вот глупц! Ето Марьванна, наша кормiлiца, слпнькая она. Только нюх
у н от-мн-ний. Чут, что у тбя в котомк что-то сладко, вот она за
тобой i бжiт!
- Та я тернових ягiд назбирав.
- Так угостi Марьванну. Она тебе спляшет.
- Що то таке "спляшет"?
- Вот чудак! Ето значiт станцут.