"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Боже, яке диво зросло в цiй маленькiй убогiй хатинi! I як добре, що
воно не потрапило в полон до степовикiв, де швидко линя║ дiвоча краса!"
А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею.
Ось зустрiла вона гарного хлопця, князiвського гридня, судячи по одягу та
збро┐. Та що з того! Кому потрiбна вона, внучка смерда[14]? Ждан завтра
вранцi встане, осiдла║ коня - тiльки снiг вихором здiйметься за ним! Хiба
повернеться вiн коли-небудь до цi║┐ убого┐ хатини, де з кожного кутка
виглядають злиднi? Хiба потрiбна йому холопка, в яко┐ нi поля, нi лiсу, нi
коня, нi корови, а лише руки, щоб працювати на тiуна, боярина чи князя?
А Ждан вродливий, такий у нього лагiдний, добрий погляд! Боже, чому ти
такий несправедливий до мене!
Любава опустила очi i взялася за ложку. Вона була голодна, але не
насмiлювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. пла
черствий хлiб i борщ, що пахнув буряками.
Спостережливий Саму┐л хмикнув у бороду.
- Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама i
┐си, а нам залиша║ш сало та ковбасу, що, як i ми, закоцюбли на морозi! Так
не пiде! Берися за ковбасу, а ми погрi║мося бiля борщу!
Всi засмiялися, i за столом вiдразу установився дух доброзичливостi i
невимушеностi, що зближу║ незнайомих людей, робить ┐х щирими, вiдвертими i
приязними. За ┐жею та розмовами швидко плинув час, Саму┐л i Ждан
дiзналися, що дiд Живосил усе життя шевцював, бо не мав сво║┐ землi, шив
непоганi чоботи та жiночi черевики. Та з лiтами втрачалася гострота зору,
бо ж працював при лучинi, а вiдтак втрачалися i заробiтки. Йому перестали
замовляти нове взуття, лише найближчi сусiди, по старiй пам'ятi, приносили
який-небудь шкарбан, щоб залатав дiрку чи пiдбив пiдметку. А хiба це
заробiтки?.. Коли б були живi син з невiсткою, то якось би викручувались,
але ж налетiли половцi - сина вбили, невiстку забрали... Як тут
викрутишся? А треба ж i прогодуватися, i вдягтися, i внучцi коралi та
пiдвiски купити, бо вже ж ген яка дiвка вибехкалася!.. А ще ж треба i
князiвське сплатити, i десятину на церкву дати, i бояриновi, i посаднику,
i тiуновi... А де взяти?
- Нелегке життя, - погодився Саму┐л.
Розмова затяглася допiзна. Лише коли заспiвали першi пiвнi, лягли
спати: чоловiки на полу, Любава - на печi.
Прокинувся Ждан вiд приглушено┐ розмови в сiнях. Почав прислухатися.
Чийсь грубий голос сердито бубонiв:
- Менi набридло ждати, Живосиле! Або вiддаси борг нинi, або хай дiвка
вiдробить!
- Будь людиною, Карпиле! - перечив Живосил. - Вiддам! Усе вiддам! А тим
часом бери те, що маю...
Незнайомий Карпило, видно, розгнiвався ще бiльше, бо голос його
загримiв:
- Що ти менi тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату[15]? Так ти й до
смертi не сплатиш боргу!.. Хай онука вiдробить... Скiльки ж ┐й сидiти у
тебе на ши┐? Вона харчi матиме, а ти боргу позбудешся...
- Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!
- А я й питати не буду! Потягну силомiць - i край! З сiней донеслося
глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потiм пролунав дiвочий скрик:
- Ой, дiдусю!..