"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

жердинi, пiд стелею, висiла немудра смердiвська одяганка.
Подорожнi примостили сiдла i сакви на лавi, бiля дверей, почали
роздягатися. Повiтря сколихнулося - по хатi вiд лучини пiшли мерехтливi
тiнi.
- Як же тебе звати, дiду? - спитав Саму┐л.
- Пiп охрестив Iваном, а люди прозвали Живосилом... Тож i ви звiть
Живосилом.
- То, може, дiду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу
- ой, як хочеться!
- А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди радi, - вiдповiв дiд
Живосил i заглянув за пiч: - Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам
гостей - готуй вечеряти!
З-пiд кожушини вилiзла дiвчина, накинула на плечi опанчицю,вступила в
чоботи, вийшла на свiтло.
- Добрий вечiр, добрi люди!
- Здоровенька була, дiвонько, - вiдповiв i за себе, i за свого молодого
супутника Саму┐л. - Не дали тобi поспати?
- А я ще не спала, - вiдповiла Любава. - Сiдайте до столу, а я хутко...
Правда, не ждали ми нiкого, та вже чим багатi, тим i радi... Борщ ║!
Вона усмiхнулася i раптом зустрiлася поглядом зi Ждановими очима. Видно
не сподiвалася, що один з гостей - парубок, бо знiяковiла, швидко опустила
вi┐ i кинулась до печi. Та цi║┐ коротко┐ митi було досить, щоб Ждан
запримiтив незвичайну вроду дiвчини i теж знiяковiв.
Дiвчина справдi була гарна. Чим - хлопець i сам не мiг сказати, бо не
мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печi i рогачем дiста║
закопчений горщик з борщем, - видно тiльки струнку постать та густу чорну
косу.
Та ще запам'яталося: з-пiд брiв на нього глянули такi несподiвано
теплi, темно-iмлистi з поволокою очi - мов лiтн║ зоряне небо!
Любава!
Тим часом дiвчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник
накраяла хлiба, начистила цибулi i часнику - поставила на стiл. Перед
образами засвiтила свiчку - в хатинi вiдразу стало свiтлiше.
- Прошу до вечерi!
Саму┐л розв'язав сакви, дiстав шматок сала та кiльце ковбаси. Порiзав
захалявним ножем.
Дiдусь Живосил зацмокав язиком:
- Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Грiх
вiдмовлятися! Любаво, сiдай! - вiн пiдморгнув Саму┐ловi i присунув до
столу ослона.
Любава сiдати не поспiшала. Саму┐л легенько взяв ┐┐ за лiкоть.
- Не вiдмовляйся, голубонько, сiдай. Дядько Саму┐л та Жданко - не
вовки, не кусаються... Правда, за молодого ручатися не можна - ще й
гризне, чого доброго! Та ти не бiйся, може, це твiй суджений? Га?
Дiвчина засоромилася i сiла на протилежному вiд Ждана боцi. Крадькома
глянула на хлопця, ┐ знову ┐хнi погляди зустрiлися. На цей раз надовше.
Любава була зовсiм молода - шiстнадцяти, вiд сили сiмнадцяти лiт.
Невеличка, мiцна, темноока, з розпущеною густою косою i виразними темними
бровами, вона скидалася на ластiвку або на чисте звiрятко, що сполохано
визира║ з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав: