"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ждан зiгнувся, притулився спиною до теплого кiнського черева, натягнув
глибше шапку на голову i заплющив очi. Подрiмати? Нi, сон не йшов, зате
думки ро║м завихрилися в головi.
Ще й мiсяця не минуло, як з далекого половецького кочовища ви┐хали вони
з батьком ось такого буремного вечора i попростували на захiд, на рiдну
землю. А як багато змiнилося в його життi! Доля круто повернула житт║вий
шлях. Чи то ж на краще, чи на гiрше? Хто те вiда║? Поки що - на краще. Вiн
здружився з розумним i добрим дядьком Саму┐лом, що, може, до покупцiв i
проявля║ хитрiсть, бо ж кажуть: не обманеш - не продаси, але до нього
ставиться, як до рiдного. Остаточно визволився з неволi половецько┐.
Познайомився з князем переяславським i одержав вiд нього за добру вiстку i
вiрну службу коня, одяг i зброю, а це - цiле багатство! Чого ще треба?
Вiн незчувся, як задрiмав. Прокинувся вiд того, що чиясь рука шарпнула
за плече.
- Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубi║мо тута! почувся Саму┐лiв
голос. - Пiдемо далi!
Ждан пiдвiвся. Було вже зовсiм темно.
- Куди ж iти?
- Бери коня за повiд i не вiдставай вiд мене!
Та не зробили й сотнi крокiв, як почули собачий гавкiт. Отже, попереду
село чи город, там - порятунок, для них - тепла хата, для коней - затишна
стайня та оберемок сiна. Вперед! Швидше туди!
Хатина виринула з пiтьми раптово - визирнула очеретяними стрiхами з-пiд
снiгу, як гриб з-пiд листу. Крiзь малесеньке вiконце, затягнуте висушеним
бичачим пузирем, мерехтiло жовтаве свiтло.
Саму┐л загрюкав списом у дверi.
- Господарю, вiдчини!
Дверi вiдхилилися - почувся старечий голос:
- Хто тут? Кого бог послав?
- Подорожнi, отче! Пускай до хати - замерза║мо!
- Та хто ж ви такi?
- Гiнцi вiд князя переяславського до князiв ки┐вських.
- То ви б ┐хали в городище - до тiуна[12].
- А що це за городище?
- Та Глiбiв же!
- Глiбiв! Далеко?
- Та нi - всього поприще[13]... А це - посад...
- Отче, бога бiйся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш -
поприще! Нi, заночу║мо в тебе! - i Саму┐л рiшуче вiдсторонив старого з
порога. - Хлiв у тебе ║?
- Та ║.
- То постав туди: наших коней та сiнця ┐м дай!
Старий накинув на плечi кожушину, i вони гуртом напо┐ли коней,
ровсiдлали i заклали ┐м сiна. А попоравшись, зайшли до хижки.
Хатина була невеличка. Злiва вiд дверей - пiч, пiд образами - стiл, за
пiччю - широкий пiл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав.
Попiд стiнами - лави. У челюстях печi горить лучина, освiтлю║ невеликий
шевськжй столик з рiзним шевським причандаллям - дерев'яними колодками та
цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на столику, стояла
пара старих чобiт - один чобiт полагоджений, а другий ще на копилi. На