"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

янтарем, прикрасами iз срiбла та золота, сукном, парчею та хиновським
шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака i витрутив його з
Переяславсько┐ землi. Ти, нарештi, сьогоднi привiз нам дуже важливу i
радiсну звiстку: Кончак пiшов геть за межi Переяславщини... А тепер
послужи менi ще раз, Саму┐ле!
- Кажи, княже. Я зi сво┐м молодим другом Жданом готовий служити тобi
вiрою i правдою. Що ми ма║мо зробити?
- Ти вже чув, що я хочу вiдомстити Кончаковi за напади i за знесення
Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похiд завершився успiшно, треба
схилити до нього не тiльки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава
Чернiгiвського, Iгоря Сiверського та його братiю...
- Як же це зробити?
- Ти поверта║шся в Ки┐в?
- Так.
- От i гаразд - одвезеш мо┐ листи до князiв Рюрика та Святослава... А
вони вже знатимуть, як пiдняти iнших князiв.
- Ми зробимо це, княже.
- Але це дiло спiшне...
- Ми ви┐демо завтра вранцi i гнатимемо щодуху.

* * *

Завiрюха почалася опiвднi. Спочатку подув сильний вiтер, повалив густий
лапатий снiг, що залiплював обличчя й очi, забивався в рукава й за пазуху,
застилав непроглядною пеленою i небо, i весь бiлий свiт.
Нi Саму┐л, нi Ждан не вiдчули в серцi тривоги. Хiба ┐м уперше
зустрiчати хурделицю у степу чи в лiсi? Конi якимось лише ┐м притаманним
чуттям знаходили пiд копитами тверду на┐жджену дорогу.
Та згодом завихрiло так, що не стало видно кiнських голiв. Здавалося,
всi сили - земнi й небеснi - ополчилися проти них, перетнули шлях. Що
робити? пхати вперед? А якщо зiб'ються з дороги?.. Зупинитися в якiйсь
балцi i переждати негоду? Та хто зна║, скiльки вона триватиме - день,
два?..
Конi важко брьохалися по глибокому снiгу. Вiтер завивав, шаленiв, бив у
груди, продимав наскрiзь кожуха, сiк в обличчя, мов приском, i, регочучи,
мчав понад мертвою пустелею на схiд до половецького степу.
Так ┐хали ще з годину, аж поки конi не зупинилися зовсiм. Подорожнi
насипали ┐м iз саквiв у торбини вiвса - погодували, узяли в руки поводи i
рушили вперед.
Почало сутенiти. Наступив вечiр.
Уже давно мав бути Глiбiв, а його все не було i не було. Невже
проминули? А вiтрюган не вщухав, i хурделиця, здавалося, заповзялася
замести снiгом усю землю.
I конi, i люди вибилися iз сил.
- Спочинемо хоч трохи, - сказав Саму┐л, зупиняючись. - Клади коня
спиною до вiтру! А сам лягай за ним!
Лягли.
Вiдразу ж вирiс замет. Стало затишнiше. Снiговiй i далi котив, завивав
над полями, але вже не сiк обличчя, не забивався в рукава, за комiр, не
замерзав у бровах та в бородi крижаним панциром.