"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Княгиня Забава - така ж красуня, як i князь, якраз йому до пари, але
чорнява, бо в ┐┐ жилах, як i в усiх Ольговичiв, сiверських князiв,
нуртувала домiшка половецько┐ кровi. Тому ┐┐ схiдна дикувата краса
здавалася яскравiшою поряд зi спокiйною слов'янською красою князя.
Володимир Глiбович показав пальцем на вiльну лаву побiля себе.
- Ви стомилися - сiдайте ось тут... Я пiзнав тебе, Саму┐ле, хоча ти й
дуже змiнився з того часу, як при┐здив востанн║ до Переяслава... Сторожа
сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
Саму┐л i Ждан сiли. Купець хитнув головою.
- Так, княже, кiлька днiв тому ми були в Дмитровi.
- Але ж там половцi!
- Там був Кончак з ханом Туглi║м... I ми бачили Кончака, як тебе,
княже. I навiть обiдали за одним столом. Володимир Глiбович пiдняв брови.
- О! З чого ж така честь вам випала?
- Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, ┐дучи з Ки║ва у Сiверську
землю, князiв з вiйськом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з
дружинами на Альтi, ждуть пiдмоги.
- Це ти все вигадав? Про князiв?
- Вигадав.
- Для чого?
- Та просто так... Щоб налякати!
- Ну й що? Налякав?
- Ще й як!.. Хан Туглiй вiдразу почав дорiкати Кончаковi, що даремно
вони зав'язли пiд Дмитровом. Та й Кончак повiрив - другого дня зняв облогу
i вiдступив за Сулу[10].
- Не може бути! - вигукнув вражений князь, бо не сподiвався тако┐
звiстки. - Невже це правда? А чи не обманю║ вiн усiх нас? Вiдступив, щоб
iншою дорогою рушити на Переяслав...
- Чого не знаю, того не знаю, княже, - з гiднiстю промовив Саму┐л. -
Однак, гадаю, не поверне вiн на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю.
Навiщо йому йти сюди, коли i так набрав i полону, i худоби, i коней, i
всiлякого добра?
Бояри загули. Пролунали голоси:
- Так, так, це схоже на правду! Не кине вiн здобичi! Володимир Глiбович
ледь помiтно кивнув головою.
- Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не
обминуло Переяславсько┐ укра┐ни. I я не можу змиритися з тим, що Кончак
ось уже в котрий раз плюндру║ нашi мiста й села, вбива║ людей, тягне ┐х у
полон, грабу║ нашi багатства... Треба вiдомстити кривавому хановi! Щоб на
власнiй шкурi вiдчув нашу бiду, щоб його плем'я зазнало такого ж горя,
якого завдав вiн нашому людовi!.. Ось мiй наказ: вiйсько не розпускати! Я
пошлю листа князевi ки┐вському Рюрику, а також Святославовi, щоб дали
допомогу i дозволили вдарити на ворога! Поки половцi, як тi полози,
перетравлятимуть здобич, ми зберемо сили i нападемо на них несподiвано...
Чи всi бояри i великi мужi так думають?
- Усi! - твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11] Шварн.
- Тодi йдiть - готуйте вiйсько до походу, а я тут ще побесiдую з нашими
гостями з Дмитрова...
Коли бояри вийшли, князь сказав:
- Саму┐ле, ти не раз постачав мо║ мiсто i всю землю сiллю, днiпровським