"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

себе незчисленнi орди на погибель люду християнського?
Вiн довго сидiв у сiдлi, зiгнутий, обважнiлий, i затуманеними вiд слiз
очима дивився на бiлi скоцюрбленi тiльця немовляток. Потiм перехрестився,
витер сльози i торкнув коня.
- Геть звiдси! Подалi вiд цього жахливого видовища!
Другого дня, переночувавши у напiвспаленiй хатинцi-мазанцi, вони
ви┐хали на битий шлях, що з'║днував Ки┐в та Переяслав з Путивлем,
Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.
- Тепер я попрощаюся з тобою, дядьку Саму┐ле. Звiдси поверну до
Путивля, у свiй Сiверський край...
Купець витрiщив очi.
- Як? Ти кида║ш мене одного? Серед цi║┐ безлюдно┐ снiгово┐ пустелi?
Бiйся бога, отроче!
- А куди ж менi ┐хати? До Ки║ва? Там у мене нi кола нi двора!
- Нiби на Сеймi у тебе щось залишилося! Сам же казав - половцi все
спалили...
- А може, хтось iз родичiв уцiлiв? Чи односельцiв?
- Так вони тобi й зрадiють!.. Де ж ти там житимеш? Що ┐стимеш? До кого
прихилишся? Та ще взимку!
- А в Ки║вi хто мене жде?
- Чоловiче! - вигукнув Саму┐л. - У Ки║вi у тебе ║ добрий приятель!
- Хто ж це?
- От тобi ма║ш! - Купець аж руками ударив об поли. - Невже не
здогаду║шся? Таж я! Хто ж iще?.. Невже гада║ш, що я забуду, як ти
порятував мене у Дмитровi?.. Нi, синку, нiкуди я тебе не вiдпущу!
Бiдуватимемо разом - до кiнця! Та й вириватися самому в далеку дорогу
небезпечно - мороз, хуртовина, вовки, недобрi люди... Та мало яка трясця
може зустрiтися в дорозi! Нi, нi, розлучатися нам зараз не слiд! Прибудемо
до Ки║ва, погостю║ш у мене до весни, а там - куди хочеш! Ти вiльна
птаха!.. Та й не до Ки║ва ми зараз попросту║мо...
А куди ж?
До Переяслава. Треба сповiстити переяславцiв, що Кончак повернув назад.
Ну, коли так... - невпевнено протягнув Ждан.
- А як же iнакше, хлопче? - i, зрадiвши, купець торкнув коня.
До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно
озбро║ного люду, а також дiтей, жiнок, старих. Найближчi села шукали
захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не луна║ веселий смiх.
Навiть дiти принишкли. Йде Кончак! Адже всiм у пам'ятi, як шiсть рокiв
тому вiн лютував на Переяславщинi, не жалiючи нiкого, особливо дiтей, яких
винищив без лiку!
Саму┐ла i Ждана завели у гридницю[9], де попiд стiнами на широких лавах
сидiли бояри та лiпшi мужi. Прямо проти входу, на узвишшi, - князь
Володимир Глiбович та княгиня Забава, дочка чернiгiвського князя Ярослава.
Подорожнiх пiдвели до них.
Князь Володимир мав рокiв двадцять сiм - двадцять вiсiм. Лоб високий,
вiдкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Мiж акуратно пiдстриженими
вусами та борiдкою стиглими вишнями червонiли по-юнацькому свiжi уста.
Одяг на ньому - оксамитовий, чорний, а чоботи - жовтi, з блискучо┐, гарно
вичинено┐ шкiри. При боцi, на широкому, оздобленому срiбними бляшками
поясi, - короткий меч.