"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

перехрещеними пiд нею стрiлами - це був родовий знак хана. - Тобi i тво║му
супутниковi дадуть коней i харчiв на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
- Задоволений, хане, - схилив знову у поклонi голову купець.
- Тодi йдiть!
Коли вийшли, Ждан сказав:
- Дякую тобi, дядьку Саму┐ле, що не забув про мене - визволив з неволi
тяжко┐... Однак скажи менi - навiщо ти розповiв про князiв? Навiщо
розпатякав, що вони стоять на Альтi? Не вистачало тiльки шепнути
Кончаковi, якi у них сили! Це ж пряма зрада!
Саму┐л усмiхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечi.
- Не турбуйся! Так вони вiд мене правду й почують - аж обома вухами!
Аякже!.. Е-е, отроче, не зна║ш ти дядька Саму┐ла!.. Та набрехав я ┐м усе
вiд початку й до кiнця!
- Як? I про князiв, i про Альту?
- I про князiв, i про Альту... Як тiльки Кончак запитав, я вiдразу
змикитив, що вiн бо┐ться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили
у нього зараз, видно, невеликi. Скумекав?.. Нi?..А я йому i про ки┐вських
князiв, i про переяславського, i про чернiгiвського. Та ще, мовляв, iнших
очiкують... Бачив, як завертiвся хан Туглiй? Нiби його окропом ошпарили!..
Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звiстка...
Не я буду, якщо не чкурне вiн завтра звiдси в свою Половеччину...
- Ну, якщо так...
- Завтра побачимо - як... А нинi ходiмо спати, якщо у тебе тут ║ теплий
куток...
- Куток ║, ходiмо, - i повiв свого рятiвника у запiчок.
...Вранцi обложенi дмитрiвцi висипали на вали i з превеликим подивом i
з ще бiльшою радiстю спостерiгали, як половцi, ведучи на арканах бранцiв,
худобу та везучи на запасних конях iншу здобич, вирушають у степ i
прямують на схiд. Саму┐л не помилився - Кончак злякався можливого нападу
руських князiв i зняв облогу.
Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розоренi околицi
Дмитрова, вiдокремилися вiд них i повернули на захiд. То були купець
Саму┐л i Ждан.



РОЗДIЛ ДРУГИЙ

На пiвсотнi верст довкола Дмитрова половцi випалили села й хутори. По
бiлих снiгах чорнiли пасма кiптяви i попелу, рознесенi вiтрами з похмурих
згарищ.
Ждан i Саму┐л ┐хали мовчки, з сумом позираючи на розтерзанi звiрами й
хижими птахами трупи. На серцi було важко. Душили сльози. А коли в одному
селi на майданi побачили задубiлi тiльця голеньких немовляток, кинутих
жорстокою рукою в снiг, щоб позамерзали, Саму┐л зупинився i заплакав.
- О боже! Яких мук зазна║ нещасний люд Переяславсько┐ укра┐ни[8]! I як
вiн тiльки живе тута! Як вижива║! Зда║ться, всi бiди, всi лиха цiлого
свiту зiбралися разом i впали на нього, пригнули, до землi, клубищем
холодних змiй обплутали його тiло, важким чоботищем наступили на душу!
Допоки ж терпiти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з