"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiд нападу руських князiв i виловлювала втiкачiв. Не один такий
нещасливець потрапляв ┐й до рук, i тодi йому виколювали або випiкали око,
вiдрiзували вухо чи розпеченим залiзом ставили на щоцi тамгу[2].
Тому вони вирiшили влiтку не тiкати. Краще - взимку. Коли завi║
завiрюха i степ занесе снiгом, коли вдарять морози, половцi послаблюють
пильнiсть, а iнодi й зовсiм не стережуть невiльникiв. Бо ж хто наважиться
тiкати у голу заснiжену пустелю? Ступиш кiлька крокiв - i слiд миттю
викаже тебе. А в путi на смiливця чекають i лютi морози, i голод, i вовчi
згра┐. Та й половецькi роз'┐зди легко можуть помiтити... Тому майже не
було випадкiв, щоб хто-небудь утiк узимку.
До втечi готувалися довго i ретельно: заощадили харчiв, полагодили одяг
та взуття, роздобули двi теплi кошми З для спання в снiгу, насушили труту,
щоб викресати вогню, вибрали в табунi, який доглядали, найвитривалiших
коней - i однi║┐ ночi, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в
дорогу. Снiг вiдразу замiв ┐хнi слiди, i, нiким не помiченi, вони промчали
понад берегом рiки, а пiд ранок по льоду перемахнули на той бiк. Там, у
лузi, попасли коней, що, як i ┐хнi дикi родичi-тарпани, були призвича║нi
всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами, трохи
самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму[3], а
потiм знову рушили в путь.
Хуртовина не вщухала п'ять дiб - занесла всi слiди, всi степовi
стежки-дорiжки, ┐хати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не
зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв почала зростати надiя на
порятунок.
Коли б тiльки не батькова хвороба!
Позаду залишилися трирiчнi поневiряння i труднощi останнiх днiв, а
попереду ось-ось покажуться окра┐ннi землi Русi... Там сво┐ люди, там
порятунок!
Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися коневi
на шию.
- Отче, тримайся! - гукнув стривожено. - Вже зовсiм близько! Ген-ген
лiс i широка долина! А за нею височiють горби... То, напевно, Сула... Ще
трохи - i ми знайдемо людське житло! Тримайся!
Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi
очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо хапали морозяне повiтря, а
посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця.
Ждановi стало лячно: невже помре?
Вiн у вiдча┐ поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив
i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високий тогобiчний берег, що
мрiв у надвечiрнiй iмлi.
- Отче, Сула! - вигукнув голосно i вдарив коней.
Незабаром вони в'┐хали в лiс i широкою галявиною почали спускатися до
берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i лапатi кущi.
З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр.
Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бiк. Та чи й ║ там поблизу
сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться - в котрий раз - ночувати в
снiговому лiжку..."
За себе вiн не боявся.. Хоча й холодно - переспить. А батько? Йому
потрiбна тепла хата, гаряча ┐жа...
Похиливши голови, стомлено тюпали конi, скреготала, перепорхуючи з