"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, i
нiчого не мiг придумати. Одно твердо вирiшив - не переправлятися ввечерi
через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогнiй,
а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти багаття i
вiдiгрiти батька.
Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх яко┐ стримiв
дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимiвник? Вiн потягнув
повiд "соб" i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною лiсовою
хатиною-землянкою. Все ще не вiрячи такiй несподiванiй удачi, вiн притьмом
сплигнув з коня, розгрiб руками снiг бiля дверцят i вiдчинив ┐х. В
зимiвнику давно нiхто не жив. Пахло сирiстю. Дерев'янi стiни i стеля
взялися памороззю, посеред землянки, якраз пiд димарем, чорнiло викладене
з дикого каменю вогнище, на якому стояв закiптюжений горщик, а попiд
стiнами виднiлися широкi лави з грубо обтесаних плах.
Ждан вискочив надвiр.
- Отче, злазь! Я знайшов зимiвник! Зараз розпалимо вогонь, нагрi║мось,
щось зваримо! - голос його дзвенiв радiстю.
Та батько вже не мiг сам злiзти з коня. Ждан взяв його на руки, внiс у
землянку, простелив кошму на лавi, поклав на не┐ хворого.
- Полеж тута! Я принесу дров!
Повернувся вiн з оберемком сухих соснових гiлляк i смолистих сучкiв,
поламав ┐х на дрiбнi цурупалки, щоб швидше загорiлися, ножем настругав
стружок та наколов лучини, а потiм, дiставши з-за пазухи кремiнь, кресало
i трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготiло
полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже все примiщення, скоро знайшов
собi вихiд через димар, i дихати стало легше.
Ждан ожив, повеселiв. Вiн повiрив у те, що вiдiгрi║ батька, вилiку║,
поставить на ноги, i вони завтра вирушать далi в путь. На радощах присунув
до вогню горщик з снiгом, внiс торбинку, де ще було трохи пшона,
перемiшаного з шматочками замороженого м'яса, i почав варити кулiш. Коней
стриножив i пустив на луг пастися, а також заготовив на цiлу нiч дров.
За якусь годину в невеликiй землянцi стало тепло. Зварилася нехитра
страва, i Ждан, потримавши горщик в снiгу, щоб остудити гаряче запашне
вариво, подав його батьковi.
- пж!
Старий посьорбав трохи i вiдклав ложку. Дихати йому було важко, болiло
в грудях, його знову почала тiпати пропасниця.
Тодi Ждан приклався до кулешу i ви┐в пiвгорщика. Тепла сита ┐жа
розморила хлопця, i вiн, похилившись на лаву, незчувся, як заснув.
Розбуркав його батькiв голос:
- Христе Iсусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або приймiть
мою душу, аби-сь не мучився! - бубонiв старий. - I ти, Дажбоже, i ти,
Роде, i ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженiть з мене злого духа, що
вселився в мо║ тiло, дайте сили, щоб добратися додому i востанн║ поглянути
на рiднi мiсця!..
Ждановi стало лячно, вiн не поворухнувся, щоб не перервати батьково┐
молитви, його задушевно┐ розмови з богами - нинiшнiми, ромейськими, i
старими, прабатькiвськими. Бо хто вiда║, якi боги справжнi, сильнiшi, -
сьогочаснi чи давнi?! Правда, всi вже на Русi ходять до церкви i вiрують у
три║диного бога - бога-отця, бога-сина i бога - духа святого. Однак i