"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тiльки мiцнiше зцiпив зуби i широко загрiбав обома руками.
Нарештi, вiдчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи i зiтхнув
з полегкiстю. Пiд ногами - галька i зернистий пiсок.
Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозi i кiлька хвилин
лежав вiдсапуючись.
Коли втiкачi трохи вiдпочили i розiбралися по тро║, як сидiли на лавах,
виявилося, що не вистача║ шiстьох чоловiк. Нiхто не бачив, де вони
подiлися.
- Ждати не будемо, - сказав Звенигора. - Якщо втопилися, то нiчим уже
не допоможемо. А якщо десь далi вилiзли на берег i на свiй власний розсуд
обрали собi шлях втечi, то хай ┐м щастить у всьому!.. Та й ми, друзi,
повиннi зараз розлучитися. Iти по чужiй ворожiй землi таким гуртом
небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарi┐, а може, i в Волощинi. До
Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обира║ собi
найзручнiший для нього шлях! Поодинцi, по дво║, по тро║ розiйдемося в
рiзних напрямках - тодi шукай вiтра в полi! Чи так я кажу?
- Так, так, - погодилися втiкачi i, не гаючи часу, почали невеличкими
гуртами розтiкатися по узбережжю.
З Арсеном зосталися Роман, Спихальський i Грива. Мокрi, замерзлi,
видерлися вони на порослий густим чагарником горб i швидко, наскiльки
дозволяли кайдани, яких у темрявi нiяк було збити, пiшли геть вiд моря.
Його могутнiй глухий шум поволi зменшувався, стихав i десь пiд ранок
зовсiм зник.
Починало свiтати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осiннiй
день. Втiкачi камiнням збили з нiг кайдани, викрутили мокрий одяг.
Звенигора надiв каптан i шаровари яничара-вартового, за пояс застромив
пiстолi, якi не могли стрiляти, бо порох пiдмок, до боку причепив ятаган.
Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсеновi голову,
пiдрiвняв бороду й вуса - i козак став скидатися на достеменного турка.
Незважаючи на пекучий бiль, на те, що рани на спинi роз'ятрилися i
кровоточили, вiн не дозволив собi довгого вiдпочинку.
- Вставайте, шайтановi дiти! - весело пiдморгнув товаришам. - Вперед!
Вперед! Наш порятунок - довгi ноги!



6

В першому ж невеличкому сiльцi, що примостилося в глибокiй балцi, мiж
пологими горами, вони дiзналися, що потрапили знову в Болгарiю.
Щоб не викликати пiдозри сво┐м одягом i виглядом у допитливих
балканджi┐в[6], Роман, Спихальський i Грива вдавали з себе невiльникiв, а
Звенигора - яничара, котрий ┐х супроводжу║. Невiльники, похнюпивши голови,
поволi плентали розгрузлою дорогою, i ┐м, здавалося, все було байдуже на
бiлому свiтi. Похиленi плечi, безвольно повислi руки, бруднi зарослi
обличчя, лахи, що ледве прикривали худi постатi, - все це викликало у
добросердих балканджiiв спiвчуття, i вони виносили бiдолахам хлiб, овечий
сир i сушений виноград.
Але як тiльки село лишалося позаду, втiкачi наддавали ходу.
За першi два днi вони пройшли далеко в глиб кра┐ни i тодi круто