"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

повернули на пiвнiч, де синiли високi шпилi Старо┐ Планини. Звенигора вiв
товаришiв до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподiвався знайти
там загiн во║води Младена i Златку.
Златка! При однiй згадцi про дiвчину серце в козацьких грудях стукало
частiше, нiби хотiло вирватися на волю i летiти на пошуки кохано┐. Та вiн
i сам поспiшав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен
крок давався цiною великих зусиль, вiн безупинно пiдганяв товаришiв. I чим
яскравiше на тлi сiрого осiннього неба вимальовувались величнi верховини
Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим бiльше вiн поспiшав i
хвилювався. Чи не затримають ┐х в останню мить яничари, котрих, як вiн
дiзнався, достобiса стало на зимовий постiй по болгарських мiстечках пiсля
невдалого походу на Укра┐ну? Чи знайдуть вони загiн Младена? Адже його
розгромили пiд Чернаводським замком... Нарештi, чи пощастило Златцi i
Драгановi знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарiв
Сафар-бея або спагi┐в Гамiда?
Iшли найчастiше манiвцями, вряди-годи розпитуючи у пастухiв дорогу.
Пересiчена вiдрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та
лiсами, безлюдна мiсцевiсть надiйно ховала ┐х вiд стороннього ока. В села
заходили тiльки тодi, коли допiкав голод, а в кишенях не лишалося нiчого
┐стiвного.
Перебрiвши бурхливу Луду-Камчiю, вступили в густий буковий лiс.
Безлистий, чорний, похмурий, вiн навiвав смуток. З блискучого мокрого
гiлля безперервно падали важкi холоднi краплини. Шамкотiло пiд ногами
прiле листя.
Дорога круто пiднiмалася вгору.
Вечорiло.
Десь попереду, за густими заростями, глухо шумiв водоспад. Стомленi,
голоднi, втiкачi прискорили ходу. Треба було шукати сухе мiсце для
нiчлiгу.
Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущiв, раптово
зупинився i приклав палець до вуст.
- Тс-с-с!
- На бога, що там? - спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його
обвисли, i на ┐хнiх кiнчиках сизiли краплини води.
- Хатина! I в нiй хтось ║... Бачите - з димаря димок в'║ться.
Втiкачi зупинилися, визирнули з-пiд кущiв.
Перед ними вiдкрилася велика похила галявина, що тяглася попiд стрiмкою
кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стiною до кручi, стояла
стара дерев'яна колиба. Далi, за нею, з гори падав невеликий водоспад.
Навколо - нi душi. Тiльки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й
обмазаного глиною димаря, свiдчив про те, що в колибi хтось живе.
Друзi переглянулись.
- Обминемо чи зайдемо? - спитав Звенигора.
Всi помовчали. Потiм Роман сказав:
- Ми страшенно стомилися. Перемерзли... Нам боляче дивитися на тво┐
муки, Арсене! Тобi потрiбен знахар, який залiкував би тво┐ рани. Ми добре
бачимо, що ти танеш на очах... Гадаю, нам не зашкодить зайти до цi║┐
колиби - перегрi║мося, вiдпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут
що-небудь поганого?
- Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лiсничi. Чей же не