"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

яничари, най ┐х мамi! - пiдтримав Романа Спихальський. - До того ж нас
штири хлопи. Кожен у руках ма║ добрячого бука. А в Арсена - ятаган... Чи ж
нам кого боятись, панство?
- Тодi ходiмо, - погодився Звенигора.
Вони вийшли з лiсу i поволi пiдступили до колиби. Арсеновi здалося, що
в малесенькому вiконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула
неясна тiнь. Хтось уже помiтив ┐х? Однак нiхто не вийшов назустрiч. Грубо
збитi з тесаних дощок дверi були щiльно причиненi. Козак вiдхилив ┐х -
заглянув усередину.
- Здравейте, люди добрi! Чи ║ тут хто?
Нiхто не вiдповiв.
Звенигора вiдчинив дверi ширше, i всi четверо зайшли до колиби. Це була
чимала хатина, в якiй, безперечно, щойно були люди. На широкiй лавi, пiд
стiною, лежало два овечi кожухи. На столi стояла велика череп'яна миска,
вщерть наповнена паруючою чорбою. Бiля миски - двi дерев'янi ложки. Хлiб.
В кутку - лежанка з дикого каменю. В нiй весело палахкотiли сухi буковi
дрова. Вiд вогню по убогiй кiмнатi розливалося червонясте свiтло i при║мне
тепло.
- Гм, зда║ться, ми тут непроханi гостi, - сказав Грива. - По всьому
видно, що хазя┐ забачили нас i поспiшно сховалися. Куди? В усякiм разi, в
дверi вони не виходили!
- Але тутай ще ║ однi дверi, прошу вас, - показав Спихальський на темну
дерев'яну стiну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпiл. - Побий мене
Перун, якщо за нею не сто┐ть принаймнi один з тих, хто мав сьорбати ту
пахучу чорбу, що так лоскоче менi нiздрi сво┐м душком, холера!
З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомiтнi в напiвтемрявi
дверцята, i здивованi каторжники побачили на другiй половинi колиби
невелику отару овець, що спокiйно ласували сухим лiсовим сiном, i високого
старого балканджiя.
- Здравей, пане господарю! - привiтався вражений не менше за товаришiв
Спихальський.
- Здравейте, - вiдповiв балканджiй i ввiйшов до хатини. Похмуро спитав:
- Кто ║сте?
Звенигора виступив наперед.
- Другарю, пробач, що ми вдерлися, непроханi, до тво║┐ господи. Не
питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловiк, то не виганяй нас iз тепло┐ хати
- дозволь переночувати!
Балканджiй пильно оглянув яничарський одяг Звенигори i, нахмуривши сивi
брови, показав рукою на лаву.
- Сiдайте. Якщо голоднi, прошу скуштувати мо║i страви.
- Спасибi, - подякував Звенигора. - Тiльки, я бачу, вас мало дво║
вечеряти. Чи сподоба║ться вашому напарниковi, що ми без його запрошення
все по┐мо тут?
- Нiкого, крiм мене, в колибi нема║, незнайомцю, - вiдповiв старий. - А
другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозi.
"Гм, хитрий старий - викрутився, - подумав козак. - Однак ти мене не
проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тодi два кожухи простеленi на
лавi? Теж для гостя?"
Балканджiй подав ще двi ложки, i зголоднiлi втiкачi жадiбно заходилися
коло гарячо┐ юшки. Мовчазний господар колиби не сiдав до столу. Пiдкинув у