"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вогнище кiлька сухих рубанцiв, принiс оберемок запашного сiна i,
розiславши його в кутку, бiля лежанки, вийшов з колиби.
- Не подоба║ться менi його та║мничiсть i замкнутiсть, - тихо промовив
Роман. - Блика║ спiдлоба, клятий лiсовик! Чи не краще нам дременути
звiдси, поки вiн не привiв яничарiв?
Однак його нiхто не пiдтримав, Спихальський пiсля сито┐ гарячо┐ ┐жi
розiмлiв i посоловiлими очима поглядав на м'яку постiль. Звенигора зовсiм
розхворiвся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тiпала пропасниця.
Гривi, видно, теж не хотiлося йти з тепло┐ хати в мокрий осiннiй лiс.
- Гаразд, зоста║мося. Лягайте, друзi, спати, а я до пiвночi повартую, -
здався Роман. - А потiм розбуджу пана Мартина.
Всi полягали покотом на сiнi. Спихальський i Грива миттю поснули. Арсен
довго кидався в гарячцi, марив, та, врештi, i вiн заснув. Тiльки Роман
люто боровся зi сном. Коли ввiйшов балканджiй i, дмухнувши на свiчку, лiг
на лавi, дончак ущипнув себе за вухо i широко розплющив очi. Прислухався
до нiчних шорохiв, вдивлявся в темряву. Пригадував рiзнi iсторi┐ iз свого
життя... Потiм дихання стало рiвнiшим, очi мимоволi склепилися, i вiн
непомiтно для себе поринув у глибоке забуття.
Першим прокинувся вiд рiзкого болю в лопатках Арсен. Вiдколи його побив
Абдурахман, вiн спав лише ниць, на животi. Тож вiн одразу вiдчув, як хтось
сiв йому на спину, завернув руки назад i почав в'язати вiрьовкою. Вiд його
крику прокинулися всi.
В колибi було свiтло: на столi горiла свiчка. Кiлька чоловiкiв стояло
над втiкачами, держачи в руках пiстолi. Iншi в'язали руки.
Зрозумiвши, що вони потрапили в пастку, втiкачi спробували чинити опiр.
Грива вирвав руки i зацiдив нападниковi кулаком у груди, але мiцний удар
пiстолем по головi поклав Гриву назад. Дiстали сво║ i Звенигора з Романом.
Один Спихальський ще не прочумався як слiд вiд сну i, видно, не до кiнця
втямив, що ско┐лося. Тому вiн заборсався i вивергнув цiлий потiк лайок
лише тодi, як його руки було вже мiцно затягнуто сирицею.
Коли все скiнчилось i чулося тiльки важке сопiння пов'язаних утiкачiв
та ┐хнiх ворогiв, один з нападникiв штовхнув Звенигору ногою пiд бiк.
- Ну, ти, яничаре, вставай! Розповiдай, який шайтан занiс тебе сюди! Та
викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!
- Та хто ви такi, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? - спитав
обурено Звенигора, дуже пiдозрiваючи, що перед ним таки не яничари, а
вiльнi господарi гiр. - Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти,
господарю, втратив совiсть i честь! Пригостив, нагодував - i видав цим
розбишакам?
Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, вiдповiв:
- Нiхто вас не запрошував сюди! Ви самi вдерлися, як злодюги! I не дуже
тут кричи, ланцю! Вiдповiдай, поки тебе питають по-доброму! Звiдки прибув
сюди? Хто прислав?
- Нiхто нас не присилав. Ми самi прийшли.
- Хто ж ви такi? Яничари?
- Звiдки ви це взяли?
- Не викручуйся, по шкурi бачимо!
Звенигора оглянув свiй одяг i усмiхнувся. Справдi, вiн мав викликати
пiдозру в гайдутинiв, якщо це справдi гайдутини. Хоч його одяг був
забрьоханий, зiм'ятий, вiн ще не втратив ознак яничарського вбрання.