"Запізнілий цвіт валінурії" - читать интересную книгу автора (Григоренко Анатолий Кириллович, Кузьменко...)

ПРОЛОГ

У ті часи, про які йтиметься далі, на вулиці Жюля Верна, котра лежала на околиці міста і одним кінцем виходила до приміського лісопарку, в невеликому триповерховому будинку, спорудженому із скла і бетону, який здалеку нагадував акваріум, що загубився серед буйнолистої зелені, розташовувалася спеціалізована бібліотека. Мало хто знав про її існування. Власне, стояла вона не на самій вулиці, а поодалік од неї — за невеличким закільцьованим майданом, по якому розвертався міський транспорт, а від нього неширока, вимощена бетонними плитами доріжка, що пірнала в зелений тунель, утворений схиленими над нею віттями плакучих беріз, вела до цього чудернацької архітектури будиночка.

Перед входом у тунель на розлогому старезному дубові висіла табличка: “Футурологічна бібліотека”. Нижче інша — з назвою вулиці, до якої була прописана бібліотека, та номером. Такі самі таблички були прикріплені й на фасаді будинку.

Бібліотека не була розрахована на широке коло читачів, тому-то тут було завжди тихо і затишно. У ній зберігалися й вивчалися книги, статті, реферати, різні бібліографічні довідники, які стосувалися науково-популярної літератури та фантастики. При бібліотеці діяв спеціальний сектор прогнозування та оцінки розвитку різних галузей знань. Особлива увага приділялася електронній і лазерній технологіям, фізиці плазми, біології, біофізиці, генетиці, ядерному синтезу… В обробці інформації широко використовувалися спеціальні математичні та лінгвістичні методи, а також комп’ютерна техніка, фотофони, відеомагнітофони, дисплейні установки. Не цуралися співробітники сектора й культурологічних проблем. Очолював сектор уже літній, з великим досвідом роботи вчений Павло Максимович Шатров. Його правою рукою, надійним помічником і однодумцем У багатьох починаннях був молодий учений-прогнозист Станіслав Станіславович Однорічко — людина широкої ерудиції, вихована на кращих зразках зарубіжної та вітчизняної науково-фантастичної літератури, тому-то його голова завжди була переповнена найфантастичнішими гіпотезами, прогнозами, теоріями, проектами… Шатров з великою шаною ставився до свого молодшого колеги, завжди підтримував його найневірогідніші починання, працювати їм було легко, цікаво, захоплююче. Станіслав був людиною своєрідною. Працею захоплювався до самозабуття, здавалося, крім неї, для нього не існує нічого, до того ж не міг виконувати її абияк, механічно, без зацікавлення. Він або не брався за справу зовсім, а вже коли брався, то заглиблювався в неї, осмислював усе до найдрібніших деталей.

У найсерйознішій справі для нього був присутній елемент своєрідної гри. Стосовно до цього ним навіть була розроблена своя філософська система, яка, врешті-решт, зводилася до відомого вислову Геракліта “Вічність — дитя, що грається”. Ці слова, написані на ватмані великими літерами готичним шрифтом і вправлені в масивну багетову рамку, висіли на стіні в робочому кабінеті Однорічка, заставленому книжковими шафами, заваленими старовинними книгами, рукописами, журналами, довідниками, різними гросбухами — в усьому цьому паперовому хаосі легко міг зорієнтуватися тільки він, прогнозист Станіслав Однорічко. “Вічність — дитя, що грається”… Обов’язки секретаря сектора виконувала ще зовсім молода дівчина, студентка вечірнього відділення футурологічного факультету університету Ніна Андріївна Заліська, яку за блондинисте волосся, бездоганну білизну шкіри та гнучку тендітну поставу охрестили Офелією. Це ім’я, либонь, імпонувало дівчині, — принаймні коли її кликали так, вона сприймала це як належне. Відразу зазначимо, що на відміну від героїні уславленої шекспірівської трагедії нічого трагічного і фатального в Офелії не було, крім тієї неуникної трагедії, яку кожна людина мусила зазнати після відпущеного їй життя — смерті. Та про це Офелії думати було ще рано, і дівчина завжди була веселою, життєрадісною, безтурботною, що так імпонувало її найближчим наставникам — Станіславу та Павлу Максимовичу. Її присутність була для них тим постійно діючим каталізатором, який у будь-якій ситуації додавав снаги. Природа наділила Офелію неабияким даром уяви і якоюсь особливою поетичною одухотвореністю — тихою і непомітною, мов у польової ромашки. Вона вся світилася ізсередини урівноваженим внутрішнім світлом, наче китайський паперовий ліхтарик. Здавалося, усе її єство було зіткане з багатьох різнопланових мелодій, що підпорядковувалися одній провідній темі. Це щось подібне до музичного контрапункту — одночасного звучання різних мелодій. Слух розрізняє окремо рух кожної з них, співвідносить їх у своєму сприйнятті, сплітаючи в єдине ціле. Чути кожну тему, але вона невіддільна від цілого, організована і підпорядкована чимось загальним, що домінує над усім. Основною ж темою серед постійних варіаційних сплетінь Ніниної вдачі, характеру, темпераменту, думок, почуттів, устремлінь — усієї конституції, усієї музики її душі поставав глибоко прихований у підсвідомості лейтмотив, пісня її життя: “Excelsior… amans amare! Excelsior!” — вище, все вище вперед, в ім’я Любові, — через любов до Любові! В одухотвореній високим смислом буття підсвідомості дівчини все підпорядковувалося цій провідній темі. Все для цього: життя, пізнання, творчість… Все, як шлях до одного, в чому конкретно розкривається повнота Людини: до Людини, до зірок майбутнього, до зірок любові й свободи.

На нерший погляд Ніна — Офелія видавалася такою собі простачкою, безтурботним дитям віку — в міру екзальтованим, в міру самовпевненим, пустотливим і вередливим… Але такою була лише зовнішня оболонка, за якою приховувався величезний незбагненний світ внутрішніх борінь і пристрастей — чистий, безкомпромісний, прекрасний…

Робочий день сектора починався о дев’ятій ранку. Ніна — Офелія приносила пошту і напередодні оброблену інформацію. Першим нові надходження переглядав Станіслав Станіславович, потім передавав їх Шатрову, той належно оцінював їх, гамуючи буйний політ фантазії свого помічника, якому в найнезначнішій текстовій недомовленості мерещилися крапки й тире азбуки інопланетян.

Павло Максимович завжди починав свій робочий день з вивчення спеціальних бібліографічних бюлетенів і довідників з футурології та окремих наук: особливо його цікавили праці із загальної теорії комунікації, космонавтики, семіотики, космогонії, генетики, аказуального синхронного зв’язку.

Так було і того дня. Об одинадцятій Шатров разом із Станіславом почали обговорювати нову інформацію. Вони мали правильно класифікувати нові надходження за тематикою і розкласти їх відповідно до рубрик. Коли ця робота була закінчена, Однорічко поклав перед Шатровим стіс пожовклих журналів і несміливо, либонь, відчуваючи, що завдає своєму шефу зайвого клопоту, сказав:

— Павле Максимовичу, хотілося, щоб ви познайомилися ще з цими матеріалами. На мій погляд, цікаво. Щось тут є…

— Що це? — Шатров хитро подивився на Станіслава. — Знову якась неймовірна ідея? І, як завжди, — в підтексті? Ох Станіславе, Станіславе… Біда мені з тобою. Футурологічний Шерлок Холмс. Здається, так зве тебе Ніна?

— Прочитайте, — наполягав Однорічко. — У цих журналах надруковано одну науково-фантастичну повість. Нічого особливого, так собі повість як повість, таких нині друкується багато, але в ній є й таке, що наводить на оригінальні роздуми. У мене склалося враження, що це особлива повість-блеф, мета якої не розкрити перед читачем щось нове, а, навпаки, приховати, завуалювати, як ви говорите, залишити в підтексті якусь таємницю, відому тільки авторам.

— Чергова фантазія, мій дорогий друже, — розвів руками Шатров. — Де ти бачив таких авторів, які б приховували щось від свого читача? Навпаки. Хизуючись своїм всезнайством, автор намагається викласти читачеві все, що знає, і навіть те, чого й не знає.

— От, от… — перебив його Станіслав. — Саме натяки на оте, чого вони, може, й не знають, або знають, та не говорять до кінця, мене й зацікавили. Адже за будь-яку ідею можна схопитися, розвинути, а потім уже викристалізувати, перетворити у струнку теорію.

— Отак-таки будь-яку? Навіть абсурдну?

— Навіть абсурдну, — розпалювався хлопець. — Так би мовити, від абсурду — до істини. До того ж один і той самий текст різні люди читають і розуміють по-різному. Не кажучи вже про підтекст.

— Наприклад? — підтримав гру Шатров. — Знову “Три сестри” Чехова?

— Хоч би й так. Адже те, що говорять і роблять три сестри в цій п’єсі, — суцільний блеф, за яким приховується прірва, яма, провал у пустоту. Вони й говорять так багато про майбутнє життя, про роботу, аби приховати свій відчай. І ми все розуміємо, хоч прямо про це в п’єсі не сказано. Ця п’єса про безнадійність становища і безпомічність взагалі гарних, добрих людей, які повністю розчарувалися життям, втратили орієнтири, віру. І прикриваються словами, запальними промовами, сповненими високого пафосу та пристрасного бажання повірити в те, що виголошується і захищається, але… віри немає. Саме в цьому трагедія героїв п’єси.

— Оригінально. Ти хочеш сказати, що ми читаємо одне, а бачимо інше?

— Саме так.

— Припустімо, твоє трактування п’єси Чехова “Три сестри” заслуговує на увагу, як одне з можливих. Але на чому базується твій підхід до тієї повісті — як там її?.. — Шатров показав на журнали.

— “Запізнілий цвіт валінурії”.

— Нехай буде так. Зрештою, назва не має значення.

— Звичайно, — вів далі Станіслав, — повної впевненості, що це саме так, як мені здається, я не маю. Але в тексті повісті є стільки недомовок, футурологічних недбалостей, які наштовхують на різні роздуми, що, на мій погляд, за неї треба взятися, проробити всі можливі варіанти отих авторських огріхів.

— Наприклад…

— Візьмемо насамперед заголовок повісті. “Запізнілий цвіт валінурії”… Вже тут є недоречність.

— Цікаво яка?

— Хоч би та, що слова “валінурія” в жодному словнику ви не знайдете.

— То й що ж тут такого? Автори самі вигадали його.

— От, от… Вигадали. Але навіщо? З якою метою?

— Не знаю. Я не читав твору.

— Зате я читав і можу сказати, що під валінурією автори мають на увазі назву водяної рослини, яка відома ботанікам років двісті під назвою валіснерія.

— Зачекай, зачекай… Щось знайоме. — Шатров замовк, потираючи лоба. — Валіснері… Валіснері… Згадав. Це ім’я італійського природодослідника.

— Цілком правильно, Павле Максимовичу. Антоніо Валіснері був відомим падуанським природодослідником і лікарем. На його честь і було названо цілий вид водяних рослин “валіснерії” тому, що він часто експериментував з ними.

— Тож невже автори цієї повісті такі невігласи? Переплутали ім’я.

— Спершу і я так думав, але після деяких міркувань побачив, що це не так. Згоден з вами, що навіть школяр мусить пам’ятати імена великих природодослідників минулого, таких, скажімо, як Свамердам, Марія-Сібілла Маріан, Валіснері, абат Спалланцані, Реомюр, Бюффон, Левенгук… І автори повісті знають ці імена не згірше нас. Не такі вже вони простачки.

— Ти впевнений в цьому?

— Цілком. У підзаголовкові до своєї повісті вони вказують на її жанрову форму: меморабілія…

— Цікаво, цікаво. Перший раз чую про такий жанр.

— Нічого дивного. Навіть не всі маститі літературознавці знають про існування цього літературного жанру. В ліпшому випадку вони вкажуть на твори Ксенофонта, який так визначає жанр своїх розповідей про життя Сократа. Але й тут неузгодженість. Автори повісті вживають слово “меморабілія”, дещо міняючи його зміст. Воно аж надто віддалено суголосне з тим, що розумів під ним Ксенофонт. А ви говорите — простачки, невігласи… Е, ні. Тут щось не те. Так і напрошується висновок, що вони свідомо змішують карти.

— Як завжди, ти заінтригував мене, — озвався Шатров. — Ти це вмієш. Будь ласка, що далі?

Станіслав пройшовся по кімнаті, розчинив вікно, знадвору хлюпнулося свіже повітря, настояне на пахучих віддихах різнотрав’я, почувся щебет лісового птаства. Сів.

— Так ось, — почав неголосно, ніби розмірковував сам із собою. — У першій половині двадцятого сторіччя в Голландії жив літературознавець Андре Иоллес. Разом з вивченням романських літератур він займався також простими літературними формами, такими, як загадка, легенда, сага, казка, міф… 1930 року він опублікував результати своїх досліджень у малодоступних широким колам читачів спеціальних журналах з романської філології. Одну з літературних форм він назвав “меморабіле”, вказавши, що це слово вводиться для позначення специфічного жанру, який був відомим ще стародавнім грекам за назвою “апомнемонеумата”. Перший твір цього жанру належить Ксенофонту, який з пам’яті переказав життя Сократа. Отже, в трактуванні Андре Йоллеса меморабіле — це переказ з пам’яті, але основне, що привертає увагу вченого, є не сам переказ, а ті відхилення від істини, які виникають кожного разу при повторному переказі. А це вже не стільки літературознавча проблема, скільки проблема достовірності історичних даних.

— Ця проблема нині широко обговорюється і філософами, й істориками. Але цікаво, на якім історичнім матеріалі розглядає її Андре Йоллес?

— Природно, на матеріалі з історії Нідерландів. Зокрема на матеріалах, в яких ідеться про вбивство принца Вільгельма Оранського. І тут перед дослідниками виникає безліч варіантів. Та про це ви почитаєте самі. Я обов’язково принесу вам завтра цей журнал. А тепер з вашого дозволу хотілося б провести невеличкий експеримент, так би мовити, проілюструвати те, про що мовилося. Не заперечуєте?

— Навпаки, — підтримав Шатров.

— Але для цього нам потрібна буде Офелія. Без неї нам не обійтися.

— Та не називай ти її так. Ще, чого доброго, образиться.

— Хто, Офелія? Погано ви її знаєте, Павле Максимовичу. Вона, здається, навіть хизується цим.

— Ну гаразд. То — ваша справа. — Шатров натиснув кнопку селектора: — Ніно Андріївно, чи не могли б ви допомогти нам?

— Іду-у, — почулося у відповідь, і незабаром Ніна, мов справжня тобі Офелія, що тільки-но зійшла зі сцени і не встигла ще зняти із себе гриму, легко впурхнула в кімнату, стала біля дверей. — Чим можу бути корисною?

— Сідайте, Ніно Андріївно, — запросив Шатров. — Послухаємо Станіслава Станіславовича.

Ніна сіла в м’який фотель, недбало перекинувши ногу на ногу, багатозначно підморгнула Станіславові: давай, мовляв, послухаємо.

Станіслав узяв зі столу газету, відкашлявся.

— Слухайте уважно, що я буду читати, і запам’ятовуйте.

“Самогубство комерційного радника, — почав читати. — Мотиви самогубства комерційного радника Хорхе Б., який застрелився вчора увечері в своїй квартирі, вулиця Кайзералея, 203, треба шукати в грошових обтяженнях. Хорхе, виходець із Нікарагуа, був власником тютюнової фабрики, яку довгий час намагався продати, але це йому не вдалося. У 62-річного Хорхе давно визріла думка про самогубство, та тільки вчора увечері, скориставшись відсутністю дружини, яка пішла в театр, він зміг здійснити свій намір. Револьверний постріл почула Аста Пауліна, що знімала квартиру поверхом нижче. Саме фрау Пауліна викликала лікаря й поліцію…”

Станіслав поклав газету і звернувся до Шатрова:

— Павле Максимовичу, а тепер постарайтеся якомога ближче до прочитаного мною тексту переказати те, що почули.

— Отже, так, — почав Шатров. — Шістдесятидвохрічний комерційний радник Хорхе застрелився вчора увечері в своїй квартирі, Кайзералея, 203. Народився він у Нікарагуа, тримав там тютюнову фабрику, яку намагався продати, та її ніхто не купував. З грошима було сутужно, і він намислив покінчити життя самогубством. Скориставшись відсутністю дружини, він здійснив свій намір. Постріл почула сусідка і сповістила лікаря та поліцію… Здається, все, — сказав Шатров.

— А тепер твоя черга, Ніно, — Станіслав повернув голову до дівчини. — Перекажи, будь ласка.

Офелія нерозуміюче подивилася на нього великими і зеленими очима з підмальованими віями.

— Моя? — в її голосі прозвучало здивування. — Чого б це я мала переповідати різні дурниці? Яке мені діло до того, що якийсь там недолугий комерційний радник і Хорхе, який утік від законного правосуддя нікарагуанського народу, залишив там свою тютюнову фабрику, і яка, безперечно, не потрібна нікому й за гріш, бо її все одно конфіскує революційний уряд? Яке, запитую, моє діло до того комерсанта, що, вештаючись по закордонах, проциндрив свій капітал, а вже тоді, коли в кишені не залишалося й шеляга, почав задумуватися над самогубством, а вчора увечері, коли його дружина, підчепивши якогось грошовитого коханця, подалася до театру, щоб віддячити своєму нерозважливому супругові за його залицяння до цієї кінозірки Асти Пауліни, яка, і мабуть, не відповідала йому взаємністю, бо навіщо їй потрібен банкрот, та ще й пристарілий, — не витримав наруги долі і на Кайзералея, 203, пустив собі кулю в лоб? А та кінопройда, що жила поверхом нижче, мабуть, ще й зраділа, зачувши постріл, бо нарешті позбавилася такого недолугого залицяльника, тож і не забарилася викликати лікаря та поліцію. Але яке мені, Славку, до того діло? Ну, поміркуй сам. Застрелився — туди йому й дорога. Великий клопіт. Більше б таких пройдисвітів стрілялося… — на одному подихові Ніна закінчила свою тираду і розреготалася. — Мені б його клопоти. Он через тиждень сесія починається, а в моїй голові — порожньо. Це вам не якийсь там пришелепкуватий банкрот зі своєю Астою. Ти б краще, Славку, облишив займатися дурницями і допоміг мені…

— Зачекай, зачекай зі своєю сесією, — Станіслав поклав на стіл газету. — Ти тут наторохтіла такого, що…

— Так, так, — підтримав Шатров. — Звідки ви взяли, наприклад, що сусідка була кінозіркою? Адже в газетному повідомленні про це не сказано.

— У газетному повідомленні про це нічого не сказано тільки тому, що кореспондент розраховував на читача обізнаного, культурного, інтелектуального, словом, такого, як я, і якщо вам невідомо ім’я Асти Пауліни, кінозірки, яка завжди знімається в фільмах, де відбуваються події значно драматичніші, ніж сталася того вечора на Кайзералеї, 203, то вам це не робить аж ніякісінької честі, — не то жартуючи, не то серйозно мовила дівчина. — Саме через таких жінок-вамп стріляються справжні мужчини. Та цього вам не зрозуміти.

— Спасибі за комплімент, Ніно Андріївно. — Шатров відкинувся на спинку крісла і закинув руки на потилицю. — Мужчини — це вже справді по вашій лінії. Я в них мало розбираюся.

— У жінках, по-моєму, також. Вас обох більше цікавлять міжгалактичні лазерні модуляції і голографічні фантазії. Чи не так, Славку?

— Павле Максимовичу, — знову заговорив Станіслав, намагаючись повернути розмову в потрібне для себе русло, — зверніть увагу на те, наскільки ваш переказ відрізняється від Ніниного. У вашому викладі, до речі, як і в газеті, основною причиною самогубства комерційного радника фігурує банкротство. Ніна ж висловлює й інші версії. І можливо, серед них є й така, що найближча до істини. Адже цілком може бути, що радник застрелився зовсім не через банкротство, а причиною того були мотиви глибоко особисті, інтимні. Або комплекс таких причин. Неважко уявити, що має відчувати вже літній чоловік на грані банкротства, дружина якого в такі хвилини пішла в театр. Що таке театр? Це не тільки мистецтво, а й громадське місце, де відбувається самоствердження людини серед інших людей. Тут панує атмосфера незалежності, невимушеності. Театральне фойє для багатьох важить більше, ніж сама вистава. Відомо також, що жінка не може з’являтися туди сама, тому легко здогадатися, що з нею був її близький знайомий, людина, як припускає Ніна, вдатливіша, розторопніша в поводженні з фінансовими документами і банкнотами, ніж її чоловік. Саме ці два факти — дружина в театрі, а її чоловік удома у самотині — виявляють основний конфлікт ситуації…

— До того ж, — підхопила Ніна, — якщо згадати про червоний плащ на чорній підкладці жінки-вамп Асти Пауліни, що перебуває поруч, варто тільки спуститися поверхом нижче, натиснути кнопку дзвінка — і ось вона перед тобою, відома кінозірка, не на плівці, не на екрані, а жива-живісінька, во плоті і крові. Але така думка здається комерсантові дикою, абсурдною, бо він знає, що Аста не впустить його й на поріг. Більше того — виставить, здійнявши такий лемент, що весь будинок стане дибки. А це вона, певно, так і зробить, бо він з екрана бачив, на що здатна ця жінка. А черговий раз зіграти відрепетовану в безлічі варіантів роль ображеної, приниженої їй не становить ніяких труднощів. А тут ще в голову настирливо лізе й думка про тютюнову фабрику, яка ще вчора була твоєю, давала тобі прибутки. Так ось, я кажу, коли зважити на це все, то долю нещасного Хорхе можна вважати вирішено. Збіг обставин. Можна справитися з кожною з них окремо, але все разом… Бррр… Словом, не заздрю я комерсантові, хоч, повторюю, він мені ні до чого і тут я спокійна, та й вам раджу не копирсатися в цій брудній справі, а зайнятися чимось іншим, наприклад, запросити мене до кафе і почастувати морозивом.

— Зачекай, зачекай, Ніно. Ми не довели до кінця нашого експерименту, а ти…

— Надокучила мені ця гра. Хочу іншої, — примхувала Офелія. — Хочу морозива, хочу посидіти десь у затінку дерев і щоб моїм волоссям бавився вітер, обвівав шию, ноги, обличчя. Тут задушливо. І справді: навіщо вам потрібен той самовбивця? Не розумію.

Станіслав вів своє:

— Так от, чому покінчив із собою радник комерції? Тому, що він народився в Нікарагуа і там відбулася революція, від якої йому довелося тікати, чи тому, що він не міг продати тютюнової фабрики і влаштувати свої фінансові справи, чи тому, що його дружина пішла в театр і залишила його самого, чи, може, тому, що він поселився на Кайзералеї, 203, де поверхом нижче мешкала актриса Аста Пауліна, яку…

— …він часто бачив у фільмах, — знову втрутилася в розмову Офелія, — і йому особливо вкарбувалися у підсвідомість сцени самогубств, свідком яких вона була, її показували завжди в таких випадках великим планом — красиве обличчя спотворювалося від жаху, очі кольору фіалкової ночі розширювалися, від чого робилися застиглими і дурнуватими, мов у порцелянової ляльки, густо намальовані губи розтягувалися пронизливим криком, а довгі білі пальці з яскраво-червоним манікюром на нігтях, ніби вони були вмочені у кров, хапалися за довгі патли відбіленого пергідролем волосся — і все це мало донести глядачеві трагічну жахливість ситуації, коли смерть і любов настільки близькі й відчутні, так злиті в одне ціле і такі незрозумілі, що… Ніна замовкла.

— Далі, ну Ніно, — заохочував Станіслав, — далі. Що…

— Ні. Не знаходжу порівняння. До того ж я хочу морозива. Ви собі як знаєте, а я вибуваю з гри. Павле Максимовичу, оце ви задля цього мене кликали? Щоб повідомити про самогубство отого придурка? Не інакше, ви мене розігруєте. Але навіщо?

— Ні. Зовсім ні. Отже, ваша версія щодо самогубства радника, наскільки я зрозумів, зводиться до факту його сусідства з кінозіркою Астою Пауліною?

— Правильно, — вигукнула Ніна і збуджено вела далі: — Цілком імовірно, радник комерції Хорхе покінчив життя самогубством тому, що хотів бути оплаканий своєю кумиршею Астою Пауліною, а ще… — тут Ніна зробила паузу, її зелені очі зайнялися іскристими бісиками, — а ще — аби виявити… акаузальний синхронний зв’язок, якого ви так безнадійно дошукуєтесь у цій банальній історії, — вона вже відверто глумилася над своїми колегами.

— Ти хоч знаєш, що воно таке, отой акаузальний синхронний зв’язок? — починав гніватися Станіслав на нерозважливі випади Офелії.

— Про це, дорогий мій, знали ще Арістотель і його учень платонізуючий стоїк Посідоній із Апамеї, що жив приблизно в 135-50 роках до нашої ери. Його, до речі, бачив (я акцентую — ба-чив) і дідуган Гомер, незважаючи на те, що був сліпий. Це — таємничий зв’язок усіх речей, як вони зволили висловлюватися — “всесвітня симпатія”, що одухотворює природу. А Всесвіт — живий організм, подібний до твого, Славку. Він пронизаний трепетним, ледь вловимим випромінюванням вогню, і кожна часточка цього організму наділена порухами співучасті до долі інших часточок, чого аж ніяк не можна сказати про тебе, Славцю, хоч ти і живеш у цьому шаленому Всесвіті. Інакше ти б не морочив голову і собі й іншим. От тобі й аказуальний синхронний зв’язок. Утямив?..

Станіслав безнадійно махнув рукою, — мовляв, що з неї візьмеш, — і сказав сердито:

— Облиш ти нарешті свої екзальтовані пасажі, Ніно. Тут розмова серйозна.

— А я хіба що? І коли це ти став таким серйозним? Дива!

— М-гу… І ти, Станіславе, стверджуєш, — запитав Шатров, — що цю жанрову форму винайшов якийсь Андре Йоллес? Ловко вигадано.

— А це ще що за один? — Ніна знову впала у фотель, вдаючи запаморочливе безсилля. — Ви справді вирішили мене доконати, — видихнула з удаваною втомою і пустила очі під лоба.

— Ні, дорогий Павле Максимовичу, — не зважав на Ніну Станіслав. — Він її не винайшов. Вона була відома ще стародавнім грекам і називалася апомнемонеумата. Він її описав. Мені відомо принаймні кілька сучасних письменників, які успішно користуються цією формою.

— Он як! Хто ж ці письменники?

— Поляк Теодор Парницький і покійний російський письменник Алданов. Вони писали історико-фантастичні романи, в яких події розвиваються так, ніби та чи інша історична подія не відбулася. Теодору Парницькому належить ідея роману-коментаря, де герої правлять суд над автором, детально розбираючи всі вчинки, приписані їм автором.

— Парницького я читав, — мовив Шатров. — Особливо мені подобається його дилогія “Інше життя Клеопатри” і “Хто вбив Клеопатру” та шеститомна епопея “Нове сказання”. Але не будемо чіпати Парницького. Давайте вже займемося чимось одним. Отже, ти, Станіславе, стверджуєш, що в цій повісті, — Шатров поклав руку на журнали, — як там її в біса, все забуваю заголовок…

— “Запізнілий цвіт валінурії”, — підказав Станіслав і, не дочекавшись закінчення запитання, вів далі: — Так, я стверджую, що коли діяти вміло, нам пощастить довідатися багато дечого цікавого і ми…

— Зачекай, зачекай, — перебила його Офелія. — Про яку повість ідеться? “Запізнілий цвіт валінурії”? Чи не почулося мені?

— Саме так, — відповів Станіслав. — Ти що, читала її?

— А що тут дивного? Свого часу нею зачитувалися всі. Журнальним варіантом. Окремою книгою повість так і не вийшла.

— Але чому?

— Не знаю. Хоч нічого такого там і немає.

— Якого такого?

— Ну, як тобі сказати… Словом, повість як повість. Банальщина, але щось у ній є.

— Ну, ось, щось є, бачте, Павле Максимовичу. Я радий, що це не лише моя думка. А на Нінин смак можна покластися.

— На мої смаки покладайся, але май і свої, Славку, — вщипнула Офелія. — От, приміром, що привернуло в цій повісті твою аналітичну увагу? Друге життя Євгена Терена? Муки нерозділеного кохання? Психологічна несумісність цього відщепенця двадцятого сторіччя серед людей, котрі живуть у вигаданому авторами ідеальному суспільстві космічної єдності? Чи, може, психорадарні установки? Що?.. — І не встиг Станіслав відповісти на жодне з цих запитань, як Офелія, так, ніби між іншим, повідомила: — До речі, я знаю одного із авторів цієї повісті. Антона Гаркуна. Дивакуватий чоловік.

— Он як! — аж підскочив Станіслав. — Та ти у нас золото, Офеліє! Чистісінької проби золото. Без домішок. Розповідай, розповідай, що ти про нього знаєш?

— А морозиво?

— Буде тобі морозиво. Розповідай, — нетерпеливилося Станіславу.

— Шоколадне? З полуничним сиропом? — вела своє Офелія.

— Шоколадне. З полуничним сиропом. Сто порцій.

— Дев’яносто дев’ять. Одну дарую тобі. Значить так… Кажу ж: дивакуватий чоловік. Я маю на увазі не тебе, Славку, а одного з авторів повісті Антона Карповича Гаркуна, — почала Офелія. — Він мешкає зі мною по сусідству. Чим займається, сказати важко. Відлюдкуватий. Але його увесь наш мікрорайон знає. Кажуть, він схибнувся на шахах. Днями просиджує за шахівницею. Буцімто розробив якусь свою систему гри і виграти в нього — безнадійна справа. А оце недавно, чула, автомобіль виграв у лотерею. Подейкують, що теж заздалегідь розробленою системою гри. Вирахував математично щасливий номер. Або взяти хоч би таке… — Офелія перейшла на звичну для неї манеру оповіді: — Якось я вийшла з дому, думаю, трохи погуляю, подихаю свіжим повітрям, подивлюся на людей, та й себе комусь покажу, іду, значиться, і цікавості задля підійшла до натовпу вболівальників, що зібрався у скверику біля нашого будинку, оточивши шахові столики, які стояли тут під деревами, де наш герой, виявляється, давав сеанс одноразової гри на двадцяти шахівницях. Партнери мінялися швидко, серед тих, хто чекав своєї черги, точилася жвава дискусія, я теж прилаштувалася до черги біля одного із столиків. Наш герой ходив від однієї шахівниці до іншої — ставний, неквапний в руках; обличчя засмагле, вольове; густе з просивиною волосся — розкуйовджене. Одягнений недбало, але з претензією на моду: вичовгані на колінах джинси, сірий светр, що туго облягав атлетичні груди і плечі, в руці на золотому ланцюжку, намотаному на зап’ястя, тримав секундомір. Погляд його зосереджений, ніби він нікого і нічого не помічав, витав десь там поза сферою осягання. Словом— людина не від світу сього. Не замислюючись, переставляв фігури. Незабаром надійшла і моя черга. Мій попередник вилетів, мов корок з шампанського, не встигнувши розгорнути свої позиції. Я сіла на його місце, розставила фігури. Я люблю шахи і граю в них не так уже й ганебно. Скажімо, ти, Славку, ніколи не виграєш у мене. От давай хоч зараз позмагаємося, я навіть дам тоб] фору. І що б ви гадали?.. Тільки-но я зробила перший хід білим пішаком, як зараз пам’ятаю, це був хід Ж2-Ж4, аж підійшов наш “чемпіон”, уважно подивився на мене і категорично заявив: “Після тринадцятого ходу вам, мадемуазель, доведеться звільнити це місце”. Я оторопіла. “Чому саме після тринадцятого, а не, скажімо, після десятого чи п’ятнадцятого?” — насмілилася запитати, і він сказав: “Можна й на десятому, але тринадцять — нещасливе число, і я знаю, що такі інфантильні особи, як ви, а про те, що ви саме така, видно відразу, бувають схильними до всіляких забобонних містифікацій, отже, прошу підготувати себе морально до мата після тринадцятого ходу”. Сказав, зробив хід конем і пішов далі, поглянувши на секундомір. Більше я не почула від нього жодного слова і, безперечно ж, після тринадцятого ходу одержала мат. А ви кажете, в наш час див не буває. Бувають, ще й які! Та про його витівки можна розповідати довго. Але ж… — Ніна зиркнула на годинник, потім благально подивилася на Шатрова: — Справді, Павле Максимовичу, давайте зробимо перерву.

— Ну що ж… Веди, Станіславе, частуй її морозивом. Ідіть.

— Ура! — Офелія підхопила Станіслава під руку. — Ходімо, Славку.

Вони йшли асфальтованою доріжкою, що в’юнилася поміж деревами, лісопарк був нелюдний, присмирілий, оповитий полуденною задушливою млостю, на деревах не ворушився жоден листочок. Тиша. Ніна горнулася до Станіславового плеча, зазирала йому в очі, була схвильованою, збудженою.

— Початок непоганий. Правда, Славку?

— Непоганий. Але нам треба гарненько продумати план наступних дій. А ти молодчина, Офелійко. Гарно зіграла роль. Просто таки майстерно.

— Справді? Хто б мене й похвалив? Та й ти сьогодні був на висоті. Справжнісінький футурологічний Шерлок Холмс. Дай-но я тебе поцілую за це, Славцю, — розчулилася Ніна і потяглася на носках до Станіславового обличчя, але він відхилився і прикрився долонею.

— Зовсім з глузду з’їхала… І додумалася ж… Серед білого дня… Он Шатров у вікно дивиться.

— Шатров? Яке йому до нас діло? Він, напевне, уже засів за журнали. Спробуй витримати після такої артпідготовки, — сказала вона. І, перенаджуючи, додала: — “Серед білого дня”. Смішний ти, Славку… Ну й що? А втім — буду чекати вечора. А тепер — по морозиво. Сто порцій. І ні жодної менше.

— Дев’яносто дев’ять.

— Дев’яносто дев’ять. З полуничним сиропом. Ходімо хутчій. А то не вистачить. Бачиш, який там натовп. — Офелія повисла на його руці, прискорюючи ходу.

Коли Ніна із Станіславом вийшла з кабінету, Шатров справді узяв журнал, що лежав зверху на стосі, погортав, заглянув у зміст, знайшов потрібну сторінку і почав розглядати малюнки, якими була ілюстрована повість: портрет атлетичної статури юнака з натренованими біцепсами і вольовим обличчям; голих, закоцюблих, в горизонтально розпростертих позах людей у саркофагах і граційну дівочу постать з довгим розпущеним волоссям, що спадало донизу, закриваючи обличчя і оголюючи майстерно виписану художником шию і плечі. Дівчина схилилася в жалобі над саркофагами, заломивши над головою руки.

На чорному тлі заставки білими вензелюватими літерами було виведено заголовок:

ЗАПІЗНІЛИЙ ЦВІТ ВАЛІНУРІЇ

Меморабілія

І прізвища авторів збоку:

Аніон Гаркун

Олесь Козир

Шатров зручніше вмостився у фотелі, взяв гостро заструганого олівця і почав читати.