"Запізнілий цвіт валінурії" - читать интересную книгу автора (Григоренко Анатолий Кириллович, Кузьменко...)

ХТО ЦІ ЛЮДИ?

Цілу ніч Дельфа непокоїли якісь незрозумілі передчуття. Під тугими крилами вітру над головою тривожно лопотів намет, лячно, ніби перед бурею, тужили верховіття ялиць, ніжні листочки трепети перешіптувалися невиразно і заклопотано, по-осінньому, хоч на порі стояла весна. Тремтлива, вистояна на згірклому присмакові чебрецю та кашки прохолода нишпорила по намету, крадькома лізла у теплу схованку спального мішка, виганяючи з нього і без того запізнілий сон. Дельф повернувся і штовхнув у бік товариша, що лежав поруч.

— Андре, чуєш, Андре, — сказав він.

— Чого тобі? — сонним невдоволеним голосом буркнув той.

— Як ти гадаєш, до чого ми докопаємося? Андре хропів.

— Андре, чуєш, Андре…

Намет, наче човен, погойдувався у бездонному, розбурханому таємничими шерхотами океані ночі. Напливали гнітючі думки. Дельф марно намагався вгамувати їх, сон не брав. Тепер Дельф лежав горілиць і широко розплющеними очима вдивлявся у грубе лопотливе полотнище намету, намагаючись розібратися у причині свого безсоння. Думки роїлися навколо загадкової споруди, яку вони розкопують ось уже котрий місяць.

Цікаво, хто і коли побудував її тут, на мальовничій галявині приміського лісу? І якою потужною мала бути повінь, що дісталася аж сюди, так безжально розпорядившись із витвором людських рук, розтрощила, мов паперову коробочку, затягла болотяним мулом, який, перемішавшись із піском та глиною, зцементувався, перетворився на суцільну застиглу масу, що їм тепер доводиться длубати по крихтах, щоб докопатися… До чого? Може, всі їхні потуги намарні і під уламками цих бетонних плит їм не знайти нічого цінного. Що ж… Така вже в них професія. Копатися роками, і нерідко даремно. Але ж яка радість переповнює єство, коли під отим нікому непотрібним брухтом, який вони витягають потужними кранами, пощастить натрапити на щось таке, що кине хоч мізерний промінчик світла на минуле, доповнить знання про життя далеких предків.

Дельф виразно уявив ту жахливу ніч, коли в цих, здавалося б, далеких від сейсмічної зони широтах розігрався потужний землетрус, який завдав непоправної шкоди їхньому красивому місту, що віками вибудовувалося на берегах великої ріки. Власне, шкоди завдав не сам землетрус, адже споруди, що стояли на правому високому березі, майже не постраждали, вони простояли віки і ще й досі як пам’ятки архітектури прикрашають місто. А от лівобережжя перетворилося на суцільні руїни, що засмокталися багнюкою. Те, що не піддалося землетрусу, знищили вали води, які, вируючи, прокотилися тут після перших підземних поштовхів.

І винні в усьому самі люди.

Бездумно спорудили колись за містом уверх по річці греблю ГЕС, зупинили течію ріки, наповнивши водою котлован величезного штучного моря. Спершу, як свідчать архівні документи, ним пишалися, мовляв, бач на що ми спроможні, немає таких природних сил, які не підкорилися б нам, хоч найзапекліші оптимісти все ж на свій витвір дивилися з острахом.

Справді, море, мов дамоклів меч, висіло над містом, яке розбудовувалося вздовж лівобережжя на непридатних для аграрного господарювання землях. Ніхто не знав, коли той меч обірветься і страшною покарою впаде на нерозважливі голови безпечних.

Не одне покоління намагалося знешкодити той меч, розроблялися різні проекти, як ліквідувати море, та всі вони чомусь лишалися на папері. Лежать он у архівах ще й досі. Мабуть, кожен гадав, що на його вік вистачить греблі, адже будівельники, певне, зробили надійні розрахунки, перш ніж приступити до її спорудження. Так воно й велося. Народжувалися нові покоління і займалися своїми важливішими справами, а меч висів, а меч все ще не падав, заклопотаність, підсилювана безоглядною безпечністю, присипляла пильність, отак воно й велося, аж раптом… ота страшна Варфоломіївська ніч.

Сильний підземний поштовх розломив стареньку греблю, мов шкаралупу горіха, вода ринула в тріщини, вивільнилася колись так необачно приборкана сила і понесла, мов тріски, важенні бетонні уламки, вируючи, розливалася по лівобережжі шквальними валами скрізь, куди мала доступ, і не було перепони, котра б устояла проти розгніваної застояної сили.

Мов тоненькі стеблинки, з коріннями виверталися дерева, падали ліси і пригачували річки, що потекли тепер проти своєї течії, зносилися будинки, і люди, захоплені стихією зненацька, гинули, так і не зрозумівши, що з ними діється. Содом і гоморра.

Такою уявлялася ця ніч Дельфові. Від цих думок хлопцеві стало не по собі. Намагаючись уникнути їх, він свідомо почав думати про споруду, яку вони розкопували. Цікаво, що тут було? Уламки приладів, колб, різноманітні скляні трубочки, що траплялися у спресованому пісковику, свідчили: тут стояла якась наукова установа, може, навчальний заклад, лабораторія або конструкторське бюро.

Гув вітер. Дельфу було приємно слухати його марні потуги, все одно тут, у спальному мішку, що підігрівався електрострумом, зберігається вдосталь тепла, і ніякі вітри не спроможні забрати його, як би вони не лютували там вгорі, у гнучких верховіттях високих ялиць. Це трохи заспокоїло хлопця, і перед його очі з мороку виразно виплив образ Ілонки. Дельф подумав, що нині уже пізня година і вона, певно, давно спить, зігріта лагідним затишком кімнати, не дослухаючись, подібно йому, до тужливих нічних вітрів, які так невчасно розігралися осіннім квилінням. Очі, великі гарні очі Ілонки заблисли йому усміхненими вогниками, і він остаточно заспокоївся. Але ненадовго.

Думки знову повернулися до землетрусу, загадкової споруди.

Увечері, коли стомлені за день археологи поверталися до табору і Дельф останнім виходив із підземелля, його увагу привернула блискуча, місцями побита іржею ляда, що виступала з підлоги коридора. Що там?.. Постигаючи за товарищами, він так і не спромігся відчинити її, і, можливо, саме ця загадка відганяє сон, не дає спокою. А якщо?..

Довга тривожна ніч близилася до світанку. Дельф інтуїтивно відчував його в’ялі, ще не зовсім окреслені порухи.

— Андре, чуєш, Андре…

Товариш спав міцним передсвітанковим сном.

Вовтузячись у темряві, Дельф виліз із спального мішка і навпомацки почав одягатися. Відволожений за ніч одяг неприємною прохолодою торкнувся розігрітого тіла, по спині побігли мурашки, шпигнули його колючими, мов їжаки, дрижаками. Босоніж вискочив з намету, ноги ступили на пухкий холодний від роси трав’яний килим. Вранішньою свіжістю пахло різнотрав’я, ніжні, білі, аж сизуваті хвилі туману стелилися по землі, огортали важкі, набряклі росою опудала кущів, віття дерев струшували дрібні крапельки, світанок наближався невтримно, впевнено, заливаючи теплим блакитним світлом свіжу лісову розкіш.

Довкруж розігралася боротьба кольорів: сіре змагалося із зеленим, огорнутим легким сизуватим тюлем туману, а там, ген віддалік, крізь широкий коридор просіки виднілося мляве голубе марево застиглих у непорусі дубів-велетнів; стрункі білокорі берези, вихваляючись дівочою цнотливістю, повискакували на галявину і, взявшись у боки, застигли перед темно-чубими кленами-парубчаками, — а над усім, згори, відбившись від синьооких сльозинок роси, хлюпалося тепле жовто-золотаве сяйво, забивало всі інші кольори і водночас посилювало їхню розпливчату тональність: сходило сонце.

Під лісом, по той бік галявини, наче кістки якоїсь давно вимерлої потвори, заперечуючи світанкову лісову ідилію, із кучугур розкритого грунту та мулу стирчали залишки розкопаної ними споруди: купи цегли, бите скло, погнуте арматурне пруття, бетонні плити, потрощені балки перекриття, перетрухлі віконні рами. Закотивши холоші, Дельф побрів до них, залишаючи на столоченій траві світло-зелений слід.

Зупинився перед уламком бетонного перекриття. Хвилину стояв, щось розмірковуючи, потім виліз на купу розритого грунту. Ноги грузли у пухкому місиві, маленькі затверділі грудочки глини лоскітно липли до мокрих підошов. Дельф опустив очі, і його погляд упав на рожевощоку головку тюльпана, що осиротіло тріпотів біля почервонілої ноги у виверженій грудці чорнозему. Квітка ніби заперечувала своєю живучістю непривабливу картину руйнації, а водночас дорікала людям: навіщо, мовляв, ви прийшли сюди і порушили звичайний ритм нашого лісового життя? Дельф дбайливо обгорнув рослинку чорноземом і затрамбував його долонями. Стебло випросталося, тюльпан привітніше захитав головкою, мовбито дякуючи людині за ласку.

По бетонному уламкові Дельф спустився у напівзруйнований, засипаний землею склеп коридора. Сутінь закутків дихнула на нього стародавнім тліном, затхлою сирістю і цвіллю.

Навмання дістався до комірчини, де зберігався археологічний обладунок. Довго нишпорив по темних закутках, вибираючи одіж: теплі вовняні панчохи, довгі, аж за коліна, прогумовані чоботи, нейлонову, трохи завелику, замурзану глеєм штормівку з каптуром, що прикріплявся до коміра замком-блискавкою. Одягнувшись, узяв електричний ліхтарик та маленький лом і довгим коридором, який розгалужувався на кілька ходів, пішов у глиб підземелля. Над головою бриніла непроглядна темрява. Дельф увімкнув ліхтарик. Наче контраст стійкій непорушності, його кроки відбивалися від облицьованих керамічною плиткою стін, кришили на дрібні ритмічні шматочки оманливу тишу, глухим відлунням згасаючи у пітьмі. У цій довгій, пропахлій пліснявою пустці він відчував себе мандрівником, якого підхопила швидкоплинна течія часу, закрутила, понесла, перекинула на багато століть назад у нетрі минувшини. Стіни коридора дихали чимось непривітним, настороженим, на кожному кроці обіцяючи підступність. Однак Дельф не відчував страху, він просто не розумів цього відчуття: страх назавжди облишив людей його суспільства. Світло ліхтарика нишпорило по стінах і слизькій, покритій пліснявою підлозі, аж поки не зупинилося, спіткнувшись об круглий виступ металевої ляди. Відбившись від нього, воно розкололося на безліч миготливих свічок, навіжено затанцювало по стелі і гострими блискітками посипалося на підлогу. Дельф нахилився над лядою. Тремтячою рукою намацав укриту холодним підвальним слизом ручку, повернув її раз, удруге — внизу щось заскрипіло, клацнуло, ляда ожила, ворухнулася і, дмухнувши спресованим холодом, неквапно розкрила свою непривітну пащеку. Промінь ліхтарика лизнув її внутрішню поверхню, застрибав по мармурових східцях, які вели вниз, і впав на біле, вистелене керамічною плиткою дно підземелля. Обережно, щоб не посковзнутися, Дельф почав опускатися. Неймовірний холод огорнув його. Тіло затряслось у пекельній пропасниці. Промені ліхтарика обмацали стерильно білі стіни, наткнулися на якісь дивні установки з безліччю трубочок, ручок, приладів, пробіглися по невисокому мармуровому постаменті і, переломившись на прозорому сферичному ковпакові, вихопили з пітьми… Дельф не повірив своїм очам. Від несподіванки він заплющив їх і відсахнувся назад. Мов дзвін, який кличе на сполох, у грудях закалатало серце. На голові їжакувато ворухнулося волосся. Гостра судома стисла тіло. За мить на думку спливли — і ніч, неспокійна, вітряна, насичена тривожними шумами та незрозумілими передчуттями; і спогади про землетрус; і сонний спокій Андра; і ранок, наповнений свіжим світанковим одкровенням; і табір, закутаний у тоненькі молочно-сизі хвилі туману; і вдячна головка тюльпана; і великі усміхнені очі Ілонки…

“Заспокойся, любий, чуєш, заспокойся”, — благали вони.

Зосередившись, Дельф застиг перед постаментом і силою волі змусив серце битися нормально. Це йому вдалося. За хвилю відчув, як воно, ритмічно пульсуючи рівними порціями, виштовхує кров у вени і легко та вільно розганяє її у найвіддаленіші куточки тіла. Дельф розплющив очі. Світло знову впало на постамент, ковзнулося по прозорому ковпакові і вихопило з-під нього розпливчаті контури людського тіла, що, наче барельєф, проступало із білої інеєподібної маси.

“Що за дивне захоронення?” — здивувався хлопець.

За роки своєї роботи він бачив багато різних поховань, але жодне з них не було схожим на це. Щоб роздивитися незвичайний саркофаг, підійшов ближче до нього. Рука механічно потяглася вбік і раптом наткнулася на щось холодне й слизьке. Жахнувшись, присвітив туди і побачив ще один такий самий плексигласовий ковпак. За ним — ще один…

“Та тут їх ціле кладовище!” — подумав, щодалі більше дивуючись.

Відтак ретельно обстежив підземелля. Саркофагів виявилося три. У кожному з них лежало людське тіло. Двоє чоловічих і одне — жіноче. Густий морок цідився на них, промінням ліхтарика розбивався на гострі тремтливі вигравання, що влаштовували на ковпаках навіжений танок тіней.

“Хто вони?.. Який дивний ритуал поховання! З якою епохою розвитку цивілізації пов’язаний він?” — думка Дельфа не могла спіткати відповідь на жодне з цих запитань. Порожня тиша стискала скроні. Він уважно оглянув мармурові постаменти і побачив у них невеличкі ніші, закриті прозорими, такими ж, як і ковпаки, дверцятами, крізь які виднілися маленькі, відполіровані до блиску металеві скриньки. Дельф витяг одну з них і прочитав на віці:

“Діана Олександрівна Радовська.

1970 рік”.

Задубілими від холоду пальцями хлопець поскладав скриньки одна на одну, взяв під пахву і, присвь чуючи ліхтариком, поліз нагору. Зачинивши за собою ляду, двічі повернув ручку і довгим темним коридором крізь глуху порожнечу попрямував до виходу. Коли дістався поверхні, сонце вже підскочило над лісом, просушило траву, а табірний сурмач грав сигнал підйому. Дзвінкі звуки сурми розліталися узліссям і згасали у густій зелені. Із задухи наметів вискакували заспані колеги. Зустрічаючи новий день, на деревах голосно щебетали птахи. Просиналася обвеснена земля.