"Запізнілий цвіт валінурії" - читать интересную книгу автора (Григоренко Анатолий Кириллович, Кузьменко...)

ДЕНЬ, ЩО НЕ ОБІЦЯВ НЕСПОДІВАНОК

Ілонка прокинулася рано.

Сонце тільки-но вигулькнуло з виднокола, і по кімнаті, відбившись від гранчастих скелець веранди-квітника, що тулилася до спальні, застрибали різноколірні зайчики: вітер гойдав кватирку. Ілонка примружила очі, пильнуючи, як на стіні погойдується веселково-фіолетова, з жовтогарячим обрамленням по краях кумедна тінь яблуневої гілки, що зазирала у вікно знадвору. Весна пахла медовим цвітом акацій та гіркуватою свіжістю ще молодого, не подзьобаного суховіями листя. Густі жовтогарячі хвилі озонного ранку хлюпалися через кватирку, дихалося легко і чисто, наче після грози.

Дівчина вихопилася з постелі. Пружні загорілі ноги торкнулися м’якого оксамитного килимка, він приємно залоскотав підошви, скісні промені сонця ковзнулися по плечах, грудях, розкуйовдженій густій зливі каштанового волосся — і кинули на підлогу чітко окреслену тінь граційного дівочого тіла.

Ілонка увімкнула приймач. Ефір наповнив кімнату хитромудрими ритмами легкої музики. Незабаром вона увірвалася, і знайомий баритон диктора оголосив хвилину перерви, після якої почалася ранкова гімнастика. Передавали вправи аутогенного тренування. Дівчина любила виконувати цей ранковий ритуал, від якого залежали цілоденний настрій та самопочуття. Вправи були побудовані за методом концентрованого і цілеспрямованого самонавіювання, вони тренували не тільки м’язи, а й психіку, гармонійно поєднували в одне ціле фізичні та психічні надбання людини — тіло і дух. Регулярно займаючись аутотренінгом, який увійшов у побут кожного, люди щодалі більше вивчали “мову” свого тіла і психіки, призвичаювалися свідомо керувати підсвідомим. Так вироблялася загальна психічна культура. Добре натренована людина могла як завгодно регулювати напругу своїх м’язів, роботу серця, нирок, печінки, легень, досягти стану спокою, свободи дихання, а при потребі, за допомогою самонавіювання — цієї могутньої сили, що діє в просторі свободи психіки, — викликати ілюзії будь-яких відчуттів, тобто повністю керувати процесами збудження або гальмування в корі головного мозку, а отже, — і своїми діями та почуттями. Отож, аби люди могли з користю застосовувати свідоме самонавіювання, їх навчали цьому змалечку, так само, як учили ходити, розмовляти, читати або писати. Тому-то психорегулюючі тренування та гімнастика ще з раннього дитинства увійшли в життя Ілонки, стали обов’язковими. Дівчина розуміла, що вправи допомагають тренувати волю, дають змогу керувати всіма життєвими процесами тіла та психіки, що конче необхідно для людини її фаху: Ілонка працювала лікарем-психіатром у науково-дослідному інституті.

Півгодинна зарядка освіжила тіло, сповнила бадьорістю, пружністю і певністю в те, що день пройде вільно і легко, проспівається, як улюблена пісня. Одягнувши легкий халат, Ілонка вийшла на веранду. Над усе вона любила квіти. Для неї вони були чимось одухотвореним, живим, розумним, тому дівчина ніколи не втрачала нагоди поспілкуватися з ними, як з найкращими друзями.

Вона схилилася над ніжно-рожевою чашечкою маку, торкнулася пальцями її пелюстків:

— О, та у вас тут зовсім сухо. Зараз я вас напою.

Взяла поливальницю і вийшла на подвір’я. Там буяло, палахкотіло під промінням сонця зелене полум’я. Довгі батоги винограду щільно обплутали веранду; прив’ялі свічки каштанів струшували на землю вже непотрібні пелюстки цвіту; мов зачарована, у глибокій задумі під вікном стояла яблуня; в акаціях гули бджоли; з гілки на гілку перепурхували полохливі синички, а щебетливі ластівки швидкими стрілами розкреслювали небо. З вулиці долинала повільна милозвучна музика. Ранок глибшав, міцнів, підкоряючи своїй волі достигле зело. Ілонка набрала у поливальницю води і повернулася до квітів. Завжди, коли вона поралася біля них, її єство виповнювалося радістю, і якесь вивершене неповторне раювання переселяло душу у неподільне царство прекрасного, туди, де розум мав нагоду спостерігати споконвічну творчу лабораторію природи. Дівчина так захопилася працею, що не помітила, як до веранди хтось підійшов.

— Доброго ранку, Ілонко! — почувся за вікном голос. — З ким ти розмовляєш так сердечно?

Оглянулася і побачила за розчиненим вікном Миродіта, шкільного товариша Дельфа.

— Доброго ранку!.. Чого це ти, хлопче, спозаранку людей лякаєш?

Він усміхнувся, показуючи рівні зуби.

— Та тут у тебе справжня квіткова оранжерея. А я проходив повз, ану, думаю, загляну.

— Дякую. Заходь.

— Ні, я поспішаю.

— Куди так рано?

— До парку. Хочу ще раз подивитися на своє творіння, власноручно полити квіти, щоб картина мала святковий вигляд. Сьогодні ж змагання,

— Ой, а я й забула. Дякую, що нагадав.

— Прийдеш?

— Намагатимуся, — мовила, щось зважуючи. — А взагалі, тобі пощастить.

— Ти впевнена?

— Так. Сьогодні у тебе гарні очі. Наче у біблійного пророка, — зиркнула грайливо й вийшла набрати води. Повернулася з повною, очевидячки, заважкою для неї поливальницею. Поставила її на підлогу, випросталася, стріпуючи руками. Хлопець стояв серед мальв, зіпершися ліктями об підвіконня, і спостерігав за її рухами.

Ранок глибшав, повнився шумами, що донфсшіися з міста. Легким продувом у вікно залетів пустотливий вітер, пестливо обцілував кожне стебло, кожну квітку, побавився Ілончиним волоссям і згас, розпластавшись синім маєвом на шибках. Ілонка взяла поливальницю.

— Як не замислююсь, а не зрозумію, як природа зуміла створити таку красу? — кінчиками пальців вона підважила набубнявілу від води головку гладіолуса. — Справжнє тобі мистецтво.

— Намарне ти так гадаєш. Будь-якому мистецтвові далеко до цієї краси. Адже воно — лише жалюгідна копія, підробка краси, закладеної в речах. Природа зневажає підробку, а тому найкращим буває лише те, що не спотворене мистецтвом. У боротьбі за існування, за продовження роду, власне, квіти й самі творили свою красу. На одміну від інших живих організмів, вони позбавлені можливості пересуватися у просторі, прикуті до місця. Чи не замислилася ти над тим, яка жорстока несправедливість, закладена самою природою? І тоді перед рослинами постало питання: як вижити у цих довічних кайданах, як зберегти свій рід?

— А вітри, комахи?

— Правильно. Але комахи з’явилися значно пізніше. Еволюція рослин ніби чекала на них, готувалася до бажаної зустрічі, відповідно пристосувавши для неї свій механізм оплодотворення.

— Отож, по-твоєму, бджоли, метелики, джмелі та інші комахи з’явилися на Землі з єдиною місією: рятувати рослини від неминучої загибелі?

— Ніскільки. Якби не було комах, рослини придумали б щось інше, аби вижити. Комахи ж, як і все живе, прийшли, щоб жити, а тому в них свій клопіт: зберегти власний рід. Рослинам довелося думати самим про себе. Щоб приманити комаху, вони розфарбували свої квіти у найяскравіші кольори, які можна побачити здалеку. Цим пояснюється і їхній аромат. А нектар?.. Він зовсім не потрібний квітці, він потрібен комасі. Але вона не може дістати його, не здійснивши отой життєстверджуючий ритуал запліднення. Як бачиш, усе хитро, але доцільно. Саме в цьому суть краси квітів. Та й не тільки квітів. Безпредметної краси взагалі немає. Красиве завжди розумне, довершене…

— Так. Скільки ще незбагненного, таємничого в рослинах. Чи зможуть колись люди розгадати усі ті таємниці остаточно?

— Мабуть, ні. Хоч людина бере на себе дуже багато. Бачиш, всі інші істоти вдовольняються тим, чим наділила їх природа, і лише людина прагне переступити ці межі. Але тільки-но вона переступить одну межу, як з’являється інша, ще привабливіша, але недоступніша. Пізнання безмежне, але ж і таємниць безліч. Так було, так є, так буде. І не видно тому кінця.

Миродіт ширше розчинив вікно, і до веранди разом з легким подувом вітру залетіла золотокрила бджілка. Вона покружляла над квітами і важко впала на мокрий листок дикої ружі.

— Натомилася, сердешна, — сказала Ілонка.

По паузі сказала, дбайливо обриваючи сухі листочки з розкішного стебла орхідеї:

— Мені здається, що ти безмежно кохаєшся на квітах. Чи не так?

— Як і кожний художник. Я люблю вивчати їхнє життя, і це якоюсь мірою допомагає пізнавати самого себе. І взагалі, без квітів наше життя було б ницим, наше щастя неповноцінним. Ми щасливі тим, що маємо здатність відчувати їхню красу, впиватися пахощами, милуватися незбагненною грою кольорів. Все це впливає на наше моральне здоров’я, яке так само важливе, як і здоров’я фізичне.

Миродіт примовк, щось розмірковуючи. Ілонка пильно дивилася на нього. З поливальниці, розливаючись по землі, плюскотіла вода. Дівчина не звертала на те уваги. Засміявшись, Миродіт вивів її із задуми:

— Вода, вода он даремно розливається.

— Заґавилася, — мовила, похопившись.

— Ну працюй, а мені пора. — Він перехилився через підвіконня, зірвав ще не зовсім розквітлу орхідею і пришпилив її до Ілончиного волосся. — Не забувай, сьогодні свято квітів. Цю орхідею ти мусиш носити цілоденно.

— Гаразд, носитиму.

— А цю передай Вілені, — хлопець зірвав ще одну квітку. — Я не прощаюся. Сподіваюся, зустрінемося на святі.

— До зустрічі, — відповіла Ілонка і побігла до кімнати, аби переодягтися.

Їй теж пора було збиратися на роботу.

До науково-дослідного Інституту проблемних питань біопсихіатрії — півгодини ходьби. Правда, можна скористатися швидкісними тротуарами-ескалаторами і дістатися хвилин за п’ять, але Ілонці звично пройтися парком, помилуватися деревами та квітами, наслухатися щебету птаства, насолодитися мирним спокоєм ранкового міста. Для неї це найкращі хвилини відпочинку перед тим, як зайти до лабораторії і засісти за прилади та діаграми.

У парку — тиша. Снують у безвітрі трудівниці-бджоли, пахне медовим цвітом акацій та лип, ще не зовсім прокинувшись, м’яким туманом дихає озеро, віддзеркалюючи патлаті тіні плакучих верб у своєму чистому лоні.

Ілонка пішла по греблі. Її тінь загойдалася на воді, химерно розпливаючись хвилястими лініями. По той бік озера, на піску, бавилися засмаглі дітлахи-дошкільнята; вже проснулися квіти, дерева і птаство, парк поволі оживав, скидаючи з себе густе сизувато-біле покривало сну.

Поминула озеро та парк і вузенькою порослою травою стежиною вийшла в яблуневий сад, з якого, мовбито велетенський океанський корабель, який ряхтів кришталевими вітражами, випливала ажурна споруда інституту.

Білена була вже в лабораторії. Сиділа за столом і поралася біля колбочок: перемивала їх у спирті, просушувала, потім наповнювала якоюсь каламутною рідиною і перебовтувала її з іншою. Маленькою піпеткою брала крапельку тої рідини, виливала на скляну підставку мікроскопа і, розгледівши зрозумілий тільки їй світ мікроорганізмів, щось записувала у товстелезний журнал.

— Із святом, Вілено, — привіталася Ілонка.

— Тебе теж, — не полишаючи роботи, відказала Вілена і навмання простягла маленьку долоню. — Сьогодні ти чомусь пізніше, — мовила заклопотано. — Щось трапилося?

— Ні, все гаразд. Просто довго поралася біля квітів. Адже сьогодні їхнє свято.

— Так, так…

— До речі, тобі привіт від Миродіта. Запрошував до парку.

— Де ти його бачила?

— Заходив уранці. Поспішав до своєї картини.

— Хвилюється?

— Навпаки. Веселий, життєрадісний, як завжди.

— Це добре, — відірвалася від мікроскопа Вілена. — Гарний настрій — запорука успіху.

— Талановитий художник, — сказала Ілонка. — Якось я бачила його останню картину в парку Диких Троянд. І досі не можу збагнути, як можна все так тонко продумати, ще в насінні підібрати кольори квітів, уявити їхню тональність? До того ж ще й музикою захоплюється. Талант…

— Талант, — повторила Вілена.

— Кажуть, змагання проходитимуть по секціях окремих художніх напрямків. І мені здається, що в жанрі декоративно-квітникарського живопису Миродіт обов’язково переможе.

— Я теж так гадаю, — Вілена знову взялася за працю.

Ілонка підійшла до вікна і, прикривши долонею очі від сонця, виглянула на подвір’я.

— Шеф іде.

— А як там Дельф? — ніби не розчувши її, запитала та.

— Телефонував учора.

— Приїде на свято?

— Мабуть, ні. Замучилися вони із своїми розкопками.

— Є якісь новини?

— Поки що ніяких. Порпаються безрезультатно. — Зачинила вікно і сказала: — А шеф сьогодні святковий, врочистий, — і відійшла від вікна. — Ой, — похопилася раптом. — Я й забула. Тобі тут подарунок.

Хутко підбігла до столу, де лежала валізка, витягла з неї замотану в поліетиленову плівку орхідею і подала Вілені:

— Від Миродіта.

Вілена мовчала, розглядаючи квітку. Потім налила в колбочку води, застромила у неї стебельце і поставила на стіл.

— Смішний він, — мовила, зашарівшись.

— Чому?

Вілена не встигла відповісти.

Розчинилися двері, і до лабораторії зайшов шеф. Це був літній дебелий чоловік з сивою чуприною і добрими, ще зовсім молодими очима, що світилися джерельною чистотою. Світлий, старанно випрасуваний костюм вдало підкреслював атлетичність не по роках стрункої, молодечої фігури. В кожному його жесті відчувалася невдавана шляхетність, якій дівчата заздрили і, можливо, саме за це любили професора.

— Добридень, дівчатка, — привітався.

— Добридень, Яне Романовичу, добридень…

— Як настрій?

— Святковий, — відказала Ілонка.

— Як не дивно, у мене теж. Знак того, що з вами і я не старію. Надіюся, візьмете із собою на свято?

— Атож! — кокетно відгукнулася Вілена.

— Але спершу давайте попрацюємо.

— Певне, — сказала Ілонка.

— Отож за роботу! — попрямував до свого кабінету.

Та раптовий дзвінок відеотелефону зупинив його. Професор підійшов до апарата і натиснув кнопку. На екрані з’явився Голова Громадського Довір’я Артем Гарт.

— Добридень, Яне Романовичу, — привітався.

— Доброго ранку, Артеме Павловичу.

— Вибачте за турботу, але…

— Слухаю вас.

— Сьогодні о дванадцятій ви маєте прибути в Будинок Громадського Довір’я. Справа невідкладна, і тому прошу не запізнюватися.

— Гаразд, — одповів Рос і побачив, як на екрані поруч з Гартом з’явилося обличчя якогось бородатого юнака.

— Дельф! — здивована Ілонка схопилася з місця. — Звідки ти взявся?

Дельф кивнув головою і, перш ніж Ілонка отямилася, зображення зникло. Мабуть, Гарт вимкнув свій апарат. Ілонка навіть привітатися не встигла.

— Як бачите, дівчатка, наші плани поламалися, — професор скрушно розвів руками. — Але на свято я все-таки надіюся потрапити. — Сказав і пішов до свого кабінету.