"Позначена блискавицею" - читать интересную книгу автора (Гайдамака Наталья Лукьяновна)

Частина перша ЛИЦЕ ГРІЗНОГО БОГА

 Віта розплющила очі. Кам’яна стіна, змурована з грубо тесаних брил, поступово вималювалась перед нею в напівтемряві. По ній сповзали тьмяні краплини води. Тхнуло, мов у льосі.

Дівчина безтямно втупилась у цю стіну. Якусь мить тому вона стояла в гамірливому вокзальному юрмиську. й радість переповнювала її так, що, здавалось, от-от поллється через вінця і хлюпне веселковими бризками на всіх, хто поряд. У скляній стінці кіоска відбивалося струнке, миле, впевнене в собі дівча у новому синьому платтячку, зі спортивною сумкою через плече, котре рішуче стріпнуло коротко стриженим світлим волоссям і лукаво підморгнуло їй. Такого привітного липневого дня які ще могли бути сумніви! Іспити вона складе якнайкраще, стане студенткою, житиме в гуртожитку, знайде нових друзів!..

Нічого не скажеш, привітно зустріли! Що це, злочинна зграя, яка полює серед білого дня за симпатичними приїжджими дівчатками? Чи такий собі тест на витривалість та винахідливість для абітурієнтів із провінції? Чортівня якась! Здогади немовби змагалжся між собою в безглуздості. Нічого, зараз вона все з’ясує.

Віта спробувала поворухнутися. Ого, довгенько, мабуть, спочивала, бо ліва рука геть затерпла, всі м’язи стали чужими — і ціла вічність минула, поки вона повернулася на правий бік.

Важка краплина зірвалась зі стелі і впала Віті на щоку. Дівчина здригнулася. Мов крізь товстий шар вати, долинули до неї невиразні звуки: брязкіт металу, глухі удари, уривчасті вигуки.

Вона лежала у вузькому коридорі, що кінчався тупиком. Під низьким склепінням мигтіло полум’я — в розколині між камінням стримів смолоскип. Дивні звуки ставали дедалі гучнішими. Віта посунулась уперед, і її коліно торкнулося холодної вологої підлоги. Дівчина лише тепер помітила, що лежить на цупкому зеленому покривалі. А воно ще звідкіля взялося?

Очі врешті призвичаїлися до тремтливого світла, і Віта аж рота розкрила: у підземеллі точився бій, дзвеніла криця! Ураз відчуття нереальності того, що відбувається, вичавило з неї останні краплини бадьорості й оптимізму. Що за мара? Пригадала підземний перехід, широкі двері з написом “Вихід у місто”, цифрове табло на фасаді вокзалу — і раптом підземелля, де б’ються на мечах!

Віта намацала долі свою сумку — єдину знайому й зрозумілу їй тут річ, обома руками вчепилася в неї і почала спостерігати за боєм.

Невдовзі вона зрозуміла: напасників було троє, усі в жовтих сорочках, із блискучими шоломами на голові. А захищав вузький прохід, що вів до неї, лише один. У нього не було шолома. В одній руці він тримав короткий меч, в другій — овальний щит. Раптом Віта зловила себе на тому, що вболіває за нього: один проти трьох! До того ж їй страшенно не сподобались обличчя нападаючих. Шоломи мали невеличкі щитки, які захищали ніс та очі, і це надавало воїнам зловісного вигляду. “Де й познаходили таких…” — дівчина подумала про них, як про акторів, що знімаються в фільмі. Та ось воїн, який весь час стояв до неї спиною, озирнувся, і вона побачила обличчя, вкрите густою чорною бородою, широко поставлені великі очі, їхні погляди зустрілися, і враз Віта із жорстокою ясністю збагнула: бій — справжній, і чорнобородий захищає її! Він знає, що там, у кутку, за його спиною, щулиться розгублена дівчина…

Приголомшена таким відкриттям, схопилась на рівні ноги. Бій кипів просто під смолоскипом. Ось чорнобородий зробив різкий випад — і один з напасників, немов підтятий, упав. Воїни в шоломах відступили, а потім, розлючені невдачею, із подвоєною силою кинулись уперед. Чорнобородий несподівано відскочив убік, той, що був найближче до нього, за інерцією ступнув зо два кроки й опинився так близько від дівчини, аж вона сахнулася, та меч чорнобородого впав на нього ззаду — і ще один ворог покотився їй просто під ноги. Вона скрикнула, її захисник знову озирнувся, й чужий клинок здійнявся над його головою, однак він відчув небезпеку, пригнувся і встиг відбити удар. Віті хотілося надавати собі ляпасів. Треба ж було заверещати! В розпачі вхопила щит убитого й щосили пожбурила його в останнього з ворогів. Той заточився. Зблиснув меч. Дівчина міцно заплющила очі, припала обличчям до стіни. Почувся глухий звук падіння тіла. Стало тихо, лише потріскував смолоскип.

Холодний дотик каменю допоміг їй отямитись. Вона повільно повернула голову. Троє воїнів у золотистих шоломах непорушно лежали долі. І одного з них допомогла вбити вона! Моторошне підземелля, кров на камінні, порубані тіла… Як вона опинилася тут, серед цього страхіття? І де ж той, кого вона вважала своїм рятівником?..

Він сидів під стіною, відкинувши назад голову. Меча так і не випустив. Віта бачила, як важко здіймаються від частого дихання його плечі під мокрою від поту одежиною. Скільки ж тривав цей бій? Адже вона бачила лише його кінець… Страх, співчуття, захоплення — усе змішалось, ніби в коловороті, і на поверхню зринало то одне, то інше. Врешті дівчина наважилась — опустилась навколішки і обережно торкнулася вільної від зброї руни чорнобородого — так, немовби торкалася сплячого лева.

Коли він розтулив повіки, побачила в його очах застиглий полиск оголених мечів.

Чорнобородий підвівся. Поки йшов бій, він здавався Віті мало не велетнем, певно, через те, що спершу дивилась на нього знизу вгору, насправді ж виявився не набагато вищим за неї. Випроставшись, він застромив меч у піхви, позирнув на вбитих, тоді на Віту, підняв із підлоги зелене покривало, струснув його й накинув дівчині на плечі. Це був довгий плащ із широкою відлогою, що вкрив її нижче колін. Віта лише тепер відчула, що встигла добряче змерзнути.

Собі ж незнайомець узяв плащ та шолом одного з убитих, і вона зрозуміла, що чорнобородий віддав свій плащ їй. Потім він зняв зі стіни смолоскип, підняв його над головою і промовистим жестом запросив Віту йти за ним.

 “Вітко-квітко, — пригадалися їй мамині слова. — Вітко-квітко, ох і вдача в тебе! Де б ти не йшла, за тобою золоті верби ростуть. Обов’язково в якусь халепу вскочиш…”

Справді, оце вже халепа так халепа! Як тільки з неї вибратися… Віта вирішила цілком звіритися на чорнобородого: якщо хтось і може їй допомогти в цьому божевільному світі, то тільки він.

Вони довго брели у лабіринті вузьких коридорів, кудись повертали, дерлись угору, спускалися вниз, інколи майже повзли; пісок осипався їм на голови, ліз у очі, рипів на зубах. Частину шляху довелося пройти по кісточки в воді. Чорнобородий узяв Віту за руку, та вона все одно послизнулася і боляче забила ногу об каміння на дні. Знову почався крутий підйом. Перепочити хоча б хвильку! Та її рятівник не зупинявся. Нарешті він стишив ходу й загасив смолоскип об землю — попереду засіріло.

Вихід із підземелля ховався серед колючих чагарів. Чорнобородий притримував гілки, щоб ті не шмагали її по обличчю. Вони продерлися крізь кущі і опинились на задвірках напівзруйнованого покинутого будинку.

Незнайомець уважно оглянув Віту, обтрусив пилюку із її плаща, накинув відлогу їй на голову так, щоб вона прикривала обличчя, дав зрозуміти, що сандалі доведеться скинути. Дівчина бачила: він поспішає, а тому квапливо розстебнула пряжки, сяк-так оббила бруд із підошов, увіпхнула взуття в невелику, але напрочуд укладисту сумку і знову почепила її на плече під плащ.

Вони обійшли руїну й опинилися на вулиці, з обох боків якої стояли досить високі — на три й чотири поверхи — будинки, пофарбовані в яскраві кольори: синій, зелений, червоний, бузковий… Яке барвисте селище, подумала Віта. Тільки чому ж людей не видно?

Дівчина ступала босими ногами по втоптаному, гладенькому грунту й роздивлялася навкруги. Жодного дерева, жодної квітки, лише блякла травиця під стінами будинків. Віконниці причинені. І тиша, мертва тиша.

Вітині очі спинилися на товстому стовпі, окутому обручами із золотавого металу. Щось велике й кругле було почеплене на ньому трохи вище рівня людського зросту. Вона мимоволі вжахнулася, коли підійшла ближче: потворна маска — обличчя демона, втілення жорстокості, свавілля, сліпої люті. Такою, певно, уявлялася древнім голова Медузи Горгони, погляд котрої усе живе обертав на камінь.

Несподівано ізгори долинуло рівне гудіння, і лице Вітиного супутника скам’яніло. Він зробив різкий досадливий рух рукою: не встигли!

Гудіння наростало. Двері будинків, немов за командою, одразу відчинилися, і сила-силенна люду в синіх, зелених, червоних, фіолетових, брунатних плащах висипала з них. Віта, в чужому плащі та босоніж, не вирізнялася в цьому натовпі. Вона повернула голову в той бік, куди дивилися всі, і помітила, як удалині над дахами пливе щось блискуче, схоже на великий човен.

При наближенні того летючого човна люди падали на коліна й простягали руки до неба, тіла їхні конвульсійно здригалися, набуваючи єдиного ритму, а вигуки десятків вуст поступово злилися в голосне скандування: “Бі-се-хо! Бі-се-хо!” Відчуття невідомої небезпеки, мов цівка крижаної води, поповзло по спині дівчини. Ніхто вже не звертав на них уваги, і чорнобородий підштовхнув її до найближчого будинку. Вони заскочили досередини, притулились до стіни й завмерли. Проте Вітині очі наче магнітом притягав до себе золотий човен. Його видно було крізь кругле віконечко над дверима. Дівчина навіть зіп’ялася навшпиньки, аби краще бачити. Ніс та корма круто вигнуті догори, а на щоглі, що стриміла посередині, замість вітрила — великий жовтий диск. На тлі його виднілася чиясь постать. Човен повільно плив над головами юрби, і Віта встигла добре роздивитись обличчя того, хто в ньому стояв. Вона впізнала зловісну маску, яку щойно бачила на стовпі. Отже, то була не просто витворена уявою химера. Це страховисько існує насправді. Майнула думка, що все це — лише гнітючий сон, що насправді такого не може бути, варто прокинутись — і все минеться… Але безтямні вигуки натовпу знову торкнулися її вух, і вона відчула, що ось-ось не втримається, вискочить на вулицю, зведе руки до неба й закричить разом з усіма. Та на її плече лягла вже знайома тверда долоня, і неймовірна напруга, що зводила судомою все тіло, відразу зникла.

Рівне гудіння, що супроводжувало політ осяйного човна, помалу віддалялося, аж поки не змовкло зовсім. Віта слідом за чорнобородим вийшла на вулицю. Люди почали розходитися. Нараз їй захотілося лише одного: впасти де стоїш — і спати, спати, спати… Але її супутник прямував далі, і вона примушувала себе з останніх сил переставляти ноги. Вузький покручений завулок, в який вони повернули, вивів на захаращене подвір’я, де панували безлад і запустіння. Під ноги траплявся різний мотлох. Занедбані будинки, два з яких зазнали пожежі, непривітно зирили на них порожніми чорними вікнами.

Чорнобородий нарешті спинився. Зупинилась і Віта. Тільки впертість допомагала їй триматися на ногах. Вона була не в змозі зробити ще бодай крок, і її супутник, мабуть, зрозумів це. Повернувся до неї, підбадьорливо плеснув по плечу, а потім підхопив на руки й поніс. Віта заперечливо захитала головою й зробила слабку спробу звільнитися. їй стало соромно: адже він втомлений не менше за неї! Та його очі втратили блиск криці і дивилися так співчутливо, так заспокійливо… Вона поклала обважнілу голову на груди цього й досі незрозумілого, однак уже не чужого їй чоловіка, притулилася щокою до шорсткої тканини жовтого плаща і провалилася в сон, як у прірву.

Так солодко Віта спала, мабуть, тільки в дитинстві. Іще не виборсавшись із обіймів сну, напівпритомно глипнула на стелю чужого дому — і її охопило знайоме з дитинства відчуття: прокинешся вранці на новому місці і в перші хвилини ніяк не можеш збагнути, де ти. А тоді подив змінюється бурхливою радістю: попереду ціле літо, таке багате на тепло, на нові враження та знайомства і, певна річ, на пригоди!..

Віта поринула в напівдрімоту, і згадався їй чомусь просторий бабусин дім, де вона найчастіше проводила канікули… Кімнати, просяклі запахом яблук, старезна розлога вишня, що тривалий час правила для неї за найкращий гімнастичний снаряд. А що вже казати про малинник — то були справжнісінькі джунглі, і в них навіть вужі водилися, бо ставок близько. А подорожі до лісу, купання в ставку до посиніння, нескінченні битви стратегічного значення із місцевими хлопчаками!.. Були ще й вечори: над головою мерехтіли великі зорі, у траві дружним хором сюрчали цвіркуни-невидимки, а в хаті таємниче бринів голос маленької сивої бабусі Віри, що сплітав нескінченне мереживо казок. Коли Віта навчилася читати, то сама вже переповідала прочитані книжки своїм подругам та сусідським малюкам, що ходили за нею, як курчата за квочкою. Часто вона захоплювалася і починала вигадувати для своїх улюблених героїв нові нечувані пригоди. Одну з них спробувала навіть у п’ятому класі записати, просиділа всеньке літо — та так і не закінчила. В уяві складалося невимовно гарно, а рядки на папері чомусь лягали нудні й невиразні, як у вправах із підручника. Зато того ж таки літа вона влаштувала у дворі справжнісінькі вистави — про Морозка, Царівну-жабу, Попелюшку. А от прем’єра “Алі-баби” так і не відбулася — не знайшлося сорока розбійників.

А далі — далі вона підросла, і на зміну казкам прийшли історичні романи. То був дивовижний світ глибоких пристрастей та героїчних вчинків, світ, де все — до кінця, і любов, і ненависть, де чоловіки мужні й, несхитні, а жінки — невимовно гарні й вірні. Вона почала із “Спартака” й “Айвенго”, не проминувши, звичайно ж, і “Трьох мушкетерів”, а закінчила науковими монографіями. Після восьмого класу Віта твердо вирішила, що стане істориком — як тато.

Її вабили загадки давнини, таємниці віків, зниклі цивілізації. За останні два роки вона ковтнула чималу купу книжок та журналів, що стосувалися історії, не пропустила й жодного фільму на історичну тему. Батьків тішив не лише її вибір, але й наполегливість. Віта мала чудову пам’ять на події, факти, а от дати були її найвразливішим місцем. Тому всі гуртом та разом розробили цілу систему їх запам’ятовування, не останню роль у якій відіграли товсті зошити із паралельними хронологічними таблицями, — спосіб, підказаний батьком. Досить було лише погортати їх, щоб пригадати, що ж діялося у тій чи іншій країні в певному сторіччі. Ті таблиці зайняли чимало місця в її валізі. Тепер Віта вже просто не уявляла собі, що в своєму житті займатиметься чимось Іншим, окрім історії. Звичайно, можна було б і не їхати світ за очі, як казала мама, а подати документи у вуз десь поближче — так зробило чимало її однокласників. Та вона прагнула самостійності (подалі від турботливих батьків!), прагнула дії (де ж і простір для неї, як не у великому місті!), прагнула новизни (а хто в сімнадцять років не хоче чогось нового). Тож мама позітхала, як і годиться матері, в якої вже дорослі діти, порадилась із батьком і згодилася.

В дорогу збирали її всією сім’єю. Мама сама пошила для Віти нове синє плаття, а батько подарував сумку на довгому ремінці. Проводжали її лагідного літнього вечора. Батько, як завжди, набрав незворушно-мужнього вигляду, брат невдало жартував, мама тихо журилася, а Віта намагалась не виказувати своєї радості (“мандрівочка пахне!”), та це їй погано вдавалося.

Віта знала, коли саме вони прибувають на кінцеву зупинку, але незручно було часто питати сусідів по купе, котра година. Свого ж годинника, коли пакувала речі, примудрилася впустити додолу, а через те лишила вдома — батько віддасть у ремонт. Втім, можна було й не питати. Вона й сама здогадалася, що подорож закінчується: поїзд уповільнив хід, обабіч почали з’являтись нові й нові колії, перші висотні будинки, а головне, у вагоні запанував уже знайомий Віті особливий, піднесено-метушливий настрій.

Дівчина винесла валізу у вузький коридорчик і стала коло вікна, всім єством жадібно вбираючи новий світ, що плив їй назустріч.

День був сонячний. Прегарний день! Їй пригадалося, що доброю ознакою, навпаки, вважається, коли приїздиш кудись у дощ. Та що їй до того! Подумаєш, прикмети. Теплий вітер, що влетів крізь прочинене вікно і куйовдив їй волосся, ніс із собою передчуття чогось незвичайного й хвилюючого.

Поїзд зупинився. Пасажири посунули до виходу, людський потік підхопив її. Легко вискочила з вагона, і оставила валізу долі й огледілася.

Довкола вирував великий вокзал, люди сиділи, стояли, йшли, бігли, несли речі, їли на ходу, питали, де потрібна колія, заспокоювали дітлахів, давали останні доручення; хтось радів зустрічі, хтось прощався, може, й назавжди… А вона застигла в гущі цього людського рою і не могла стримати усмішки, хоча й розуміла, як дивно то виглядає: стоїть на пероні тоненька дівчина із важкою валізою й усміхається невідомо до кого. Недаремно ж оглядаються на неї. Віта хутенько підхопила речі й рушила на пошуки камери схову. Іще вдома вона вирішила одразу здати валізу на збереження, а собі залишити спортивну сумку, в яку завбачливо поклала все найнеобхідніше. Забрати речі можна буде пізніше, коли знатиме, куди її поселять на час іспитів.

Замкнула автоматичну кабінку. За шифр, аби не сушити голову, взяла рік свого народження. Звичним рухом голови відкинула з очей волосся, почепила на плече сумку і так само весело й рішуче, як вона все сьогодні робила, рушила підземним переходом до виходу в місто.

Велике табло на фасаді вокзалу показувало час, число та день тижня, і Віта, озирнувшись, чи ніхто не чує, урочисто проказала: дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок. Історичний момент: починається нове життя!..

Враз дівчина пригадала все, що було далі, і залишки сну швиденько гайнули геть від неї… Куди ж він щез, отой щасливий сонячний день? І з якої це речі не на омріяному гуртожитському ліжку прокинулась вона зараз, а на сіннику в якійсь напівтемній комірчині? Ні, годі вилежуватися! Треба щось робити. Принаймні дізнатися, де вона і що з нею.

Віта рішуче скочила із: сінника і штовхнула хиткі двері. Чорнобородого вона побачила одразу. Він сидів на широкій лаві й дивився на неї так, ніби давно чекав, коли ж вона прокинеться. Віта мимоволі почала пригладжувати обома руками розкуйовджене під час сну волосся та обсмикувати нову сукню — добре, що вона хоч із немнучкої тканини! Інше плаття давно б уже мало чортзна-який вигляд після такої колотнечі.

Нарешті вона могла як слід роздивитись свого рятівника. Напруга й неспокій зійшли з його обличчя, великі виразні риси якого були немов витесані з каменю, і тепер воно здалося дівчині навіть веселим. При тьмяному світлі видно було сиві нитки, що прозирали в смолянистому волоссі, а в очах застиг отой самий сталевий полиск, тільки якийсь м’якішій, розмитий, неначе лезо меча занурили в воду. Чорнобородий підвівся й приязно запитав:

— Ке рето вайон?

— Віта.

Мабуть, у неї був такий спантеличений вигляд, що чорнобородий не витримав і засміявся. Вразило дівчину не те, що він заговорив — що ж тут дивного? — незбагненним було інше: вона розуміла кожне його слово! Він запитав: “Як твоє ім’я?”, вона машинально відповіла — і лише потім здивувалася. Як він це зробив? Дівчина анітрохи не сумнівалася, що здійснити це чудо міг лише її рятівник.

— Це пояснюється просто, — відказав на її німе питання чорнобородий. — Певен, що ти чула про навчання уві сні.

— Ке рето вайон? — в свою чергу спитала Віта, і їй здалося, що не вона, а хтось інший вимовив ці слова.

— Моє ім’я Ратас. Ти скоро будеш удома. Не бійся.

— А я й не боюся, — задерикувато відповіла вона, і власний голос перестав видаватися їй чужим.

— От і добре.

Ратас вказав на низенький столик.

— Тут ти знайдеш усе потрібне для вмивання. Он лежать твої речі. Я зараз принесу їжу.

Із цими словами він вийшов, і Віта лишилася сама. Обвела поглядом кімнату. Грубі дерев’яні меблі. Земляна долівка, притрушена травою. Тісно й незатишно, до того ж оцей напівморок… Сдабке світло падає звідкілясь ізгори. Вона зітхнула, дістала,із сумки гребінець, маленьке люстерко, розчесалася, довго, із насолодою вмивалась, ніби хотіла змити із себе сліди недавніх пригод, потім витерла обличчя й руки м’якою полотнинкою.

Ратас повернувся із великою дерев’яною тацею.

— Сніданок, обід чи вечеря? — засміялася Віта. — Втім, для смертельно голодної людини це не має значення.

Гострий сир, який нагадував бринзу, круглі коржі, схожі на ті, що пекла Вітина бабуся, яблука… Поки дівчина мовчки поглинала все, що стояло перед нею, увійшла жінка під синім покривалом. Вона простягла Віті глек і мовила:

— Тут вода із цілющого джерела. Випий, і відчуєш, як вертається до тебе сила.

Голос чомусь видався дівчині знайомим. Кого він їй нагадував?

— Це — Ерліс, Віто, — сказав Ратас. — Вона поки що буде із тобою.

— А ти?

— Я більше не можу залишатися тут. Треба діяти, і то якнайшвидше. На довгі розмови не маємо часу. Однак головне спробую тобі пояснити.

— Сідай коло мене, — Ерліс вмостилася на лаві коло стіни. — Тобі доведеться почути багато несподіваного.

Покривало ховало нижню частину її лиця, і Віта бачила тільки очі.

— Уяви собі, — почав Ратас, — що існує множина світів, які утворилися в одній вихідній точці і розвиваються паралельно. Можна сказати, це варіанти одного й того самого світу — в них багато спільного. Та в процесі розвитку нагромаджувалися відмінності, тому ці світи не повторюють один одного. Кожен з них має свої особливості, вони не близнята, але рідні брати. На якійсь стадії відбулося відхилення — і події в тому чи іншому місці починають складатися інакше, хоча загальний напрямок розвитку лишається тим самим — все одно як ріка, що неодмінно знайде собі якесь русло, але в сталому напрямі — до моря. І зараз ти опинилася в одному з таких паралельних світів, котрий відносно твого рідного світу є одним із варіантів його минулого.

Віта закліпала очима. Оце-то пригода! Неймовірно! Вона в минулому… Ось тобі нагода, дівчинко, що схибнулася на історії, поглянути на минуле зблизька. Як не дивно, така приваблива перспектива чомусь не викликала в неї бурхливого захоплення. Незатишно й самотньо в цьому світі їй, нагло відірваній якоюсь безжальною силою від усього рідного, близького, теплого…

Ерліс обійняла її за плечі.

— Вище носа, сестричко! Все буде гаразд.

— Якщо тобі все зрозуміло, Віто, слухай далі, — продовжував Ратас. — Світ, в якому ти опинилася зараз, ми називатимемо Грестор, бо саме так зветься країна, в якій ти опинилася, та її головне місто, вулицями якого ти мала нагоду прогулятися вчора. А той, кого ти бачила в золотому човні, той, хто прибрав собі ім’я й подобу Бісехо — Грізного бога із давніх місцевих легенд, потрапив сюди, в Грестор, зі світу, який можна вважати майбутнім не лише відносно Грестора, але й відносно твоєї Землі. Річ у тім, що мешканці світу, який випередив вас у часі — назвемо його Ерітея, — з давніх-давен навчилися розвивати й удосконалювати в собі властивості, які дрімають у більшості землян або мешканців Грестора, Не думай, що Бісехо й справді таке страховисько, яким з’являється на люди. Ні, він — звичайнісінька людина, і справжнє ім’я його — Сутар. Під цим іменем він виконує роль намісника Грізного бога і правителя Грестора. Втім, я висловився не зовсім точно. Звичайним він був у себе вдома, в Ерітеї. А тут, завдяки своїй здатності впливати на психіку місцевих людей, він зумів і легко захопити владу й перетворити їх на слухняних виконавців своєї волі. Із Ерітеї він узяв із собою гвінар для пересування в просторі та евер — синтезатор і з їхньою допомогою творив тут чудеса. Гвінар переобладнав на золотий човен Грізного бога і спустився в ньому з неба у нажаханий таким чудом Грестор, підкорив собі колишнього його правителя, а згодом зробив так, що того забили власні слуги. Потім він відновив давно забутий культ Бісехо. В руках Сутара — ще один винахід, що прийшов із ним з Ерітеї, це — атерон, прилад, який дає змогу переходити з одного паралельного світу в інший. Певно, Грестор і ті скромні розваги, що тут до послуг новоявленого божества, почали видаватись йому замалими, і він вирішив продовжити свої подорожі. Так побував він у вас, а можливо, і не лише у вас. Чи то схотілося йому загарбати ще одну країну, чи то просто скучив за благами цивілізації… Я ще не знаю, навіщо, повертаючись із такої подорожі, він прихопив у цей світ тебе, Віто. Можливо — не ображайся — як піддослідну ‘ тварину. Якусь роль у його планах ти, безумовно, відігравала, от лише не можу ще напевне сказати, яку саме. Та ми йому перешкодили, бо дізналися від вірних людей, котрі є і в замку Грізного бога, де саме він зараз 1 тримає атерон. Давно вже ми полюємо за цим приладом. Нам неодмінно треба вийти на зв’язок з Ерітеєю, бо коли навіть вдасться подолати Грізного бога і скинути його владу, ми не зможемо без сторонньої допомоги повернути все в Гресторі до стану, який був тут до втручання: Сутара. Однак ми пробились до атерона саме в той час, коли Сутар повернувся разом із тобою. Побачивши, що непереливки, він залишив тебе під охороною своїх воїнів, а сам утік на летючому човні, прихопивши дорогоцінний прилад. На жаль, атерон можна досить легко переносити з місця на місце, а тому Сутар його часто переховує. Інакше ми давно вже захопили б його в свої руки і звернулися по допомогу до Ерітеї. Тепер треба заново розпочинати його пошуки. Нам не залишалося нічого іншого, як вступити в бій і відбити тебе.

— Ти сказав: ми відбили. Але ж ти був сам! Один проти трьох.

— Всі інші загинули в бою.

— Всі?

— Так.

— Скільки ж їх було?

— Дванадцятеро — разом зі мною.

— І тільки ти лишився?

— Тільки я. Нас мало, Віто, дуже мало, і з кожним днем стає дедалі менше — тих, хто уник влади Сутара і здатен із ним боротися. Зломлені ним люди приречені до смерті лишатися тільки бездумними виконавцями чужої волі. Нам невідомі засоби, що повернули б їх до повноцінного життя. Сутар мусить відповісти за це. Він поставив себе поза законом. Проте в нього надійна охорона, а коли хто й зуміє дістатися до нього, Грізний бог одразу ж розгадає його наміри і не дозволить їм здійснитися.

— А я не можу вам чимось допомогти?

— Якби ти могла щось змінити, дівчинко, я не відмовився б від твоєї допомоги. Однак тобі доведеться лише набратися терпіння й чекати, поки ми одержимо можливість повернути тебе на Землю. Саме для того, щоб прискорити цей час, я мушу негайно йти.

— Ти ще прийдеш сюди?

— Тут чи деінде, але ми ще неодмінно побачимось. Пам’ятай, я пообіцяв, що ти знову будеш вдома, а моє слово чогось та варте. Чи не так, Ерліс?

Ерліс кивнула на знак згоди, покривало одхилилося, і Віта помітила, що праву її щоку перетинає товстий нерівний рубець, який починається від вилиці й губиться» десь на шиї. Ерліс перехопила погляд дівчини і швидко повернула покривало на місце.

— Це — позначка Грізного бога, — в її очах блимнуло похмуре полум’я. — Поки є час, я розповім тобі про це.