"Позначена блискавицею" - читать интересную книгу автора (Гайдамака Наталья Лукьяновна)Частина друга ПОЗНАЧЕНА БЛИСКАВИЦЕЮСвоїх батьків Ерліс не знала. Чи то вони підкинули її в притулок, бо не мали чим годувати, чи то померли під час однієї з пошестей, що періодично спустошували Грестор, чи щось інше із ними скоїлося, — про це не судилося взнати ані Ерліс, ані більшості дітей із Мишатника — так називали притулок городяни. Про ті пречудові давні часи, коли ще жива була засновниця притулку, благочестива Брієта, одна із можновладних жінок Грестора, серед “мишви” ходили перекази, схожі на казки. Може, тоді й справді будинок, де містився притулок, був міцнішим, а сніданки, обіди й вечері — не такими пісними та мізерними, і тому сама Брієта здавалася своїм вихованцям мало не доброю феєю. А може, то було лише втілення заповітної мрії багатьох поколінь “мишенят” — за однаковий сірий одяг чи за вічно голодні очі прозвано їх так? — мрії про тепло, ситість і ласку. Одного разу в притулку сталося диво: знайшлися батьки маленького Юго. Що з того, що Юго загубився під час недавнього ярмарку і пробув у Мишатнику лише кілька днів? Диво залишалося дивом. Минуло зовсім небагато часу, і цей випадок, що передавався із вуст у вуста, обріс неймовірними, химерними подробицями і перетворився на одну з тих чудових казок зі щасливим кінцем, що їх так полюбляли “мишенята”. Проте були й страшні перекази — приміром, про те, як на позаторішньому ярмарку одного хлопця жадібні крамарі й перекупки забили до смерті за поцуплений пиріг. Так, у середовищі, де зростала маленька Ерліс, були свої уявлення про світ: він поділявся на дві нерівні частини. Перша і більша частина — ненависний світ ситих та вдоволених. Другу, значно меншу, складали мешканці Мишатника, крім сестер-наставниць, звичайно. Цей світ був незатишним, але принаймні знайомим, в ньому цінувалися сила, спритність, винахідливість у добуванні їжі і вміння обдурити представників першого світу. Тут зневажали слабких та безпорадних, тих, хто не вмів мовчки зносити голод і холод, штурхани й запотиличники старших і сильніших, хто жалівся сестрам-наставницям, хто не вмів постояти за себе. Єдині руки, які пестили маленьку Ерліс у Мишатнику, — руки Ліко, старшенької дівчинки, що доглядала за нею. Ерліс була тоді такою малою, що навіть обличчя її не змогла запам’ятати, а лиш вузькі теплі долоньки. Потім Ліко кудись зникла. Ерліс не знала куди; коли вона підросла настільки, що змогла розпитувати, виявилось, що про Ліко ніхто навіть не чув. У тому не було нічого дивного. Діти в притулку мінялися часто: одні тікали, інші гинули від хвороб або тих страшних випадків, про які потім складали перекази, а нові надходили й надходили. Мабуть, сестри-наставниці просто доручили Ліко доглядати за Ерліс, котра спала поряд із нею, як потім доручали й самій Ерліс дивитись за кимось із малечі. Та для себе вона вирішила, що то була її сестра. Так добре було думати, що десь — невідомо де, — але все-таки є сестра. Батьки залишили Ерліс тільки один надійний спадок — міцне здоров’я. Навіть життя в Мишатнику не змогло його занапастити. До того ж дитиною вона була напрочуд гарненька: великі ясні очі, світлі кучері… І сестри-наставниці прозвали її щасливицею. їй і справді пощастило: коли шалена буря пронеслася над Грестором і завалився старезний будинок, в якому був притулок, з-під його руїн живими витягли лише двох: пораненого в голову хлопчика і Ерліс, що не мала на собі навіть подряпини, тільки товстий шар пилюки. Хлопчик того ж дня помер. А Ерліс жила, і про це в місті заговорили як про чудо. Так вирішилась доля дівчинки. Марновірні городяни вважали, що вона приносить щастя, і чомусь не замислювалися над тим, що присутність Ерліс не врятувала Мишатник від загибелі. Подітись їй не було куди, і от почалися мандри з дому в дім, із сім’ї в сім’ю. Ніхто в Гресторі не тримав би її лише за гарні очі, хоч вона ж “щасливиця”, тож Ерліс стала служницею за їжу і за одяг, прибирала, мила посуд, гляділа дітей. її звичний світ був зруйнований, і вона мусила пристосовуватись до нового — чужого. Проте минуле — минуле завжди голодного, зневіреного в усьому “мишеняти” мстилося їй за цю мимовільну зраду. Серед “мишви” не мали ціни ані старанність, ані охайність, такі потрібні їй зараз. Метка і жвава у звичному оточенні, Ерліс раптом зробилася такою незграбною, що аж сама злякалась. Глиняний і особливо скляний посуд викликав у неї жах, вона постійно щось била, ламала, весь час щось випадало в неї з рук або потрапляло під ноги. Дівчинка остаточно втратила впевненість у собі. Якщо вона й досі ще не опинилась на вулиці, то лише завдяки своїй славі “щасливиці”, адже кожна нова господиня була чомусь переконана, що саме в її дім Ерліс принесе щастя. Іноді поява дівчинки і справді збігалася з якоюсь радісною подією в сім’ї. Вона стільки господарів змінила, що нічого неймовірного в такому збігові обставин не було. У Гресторі не залишилося жодної вулиці, на якій би дівчина не жила принаймні один раз. Так тривало до того часу, поки Ерліс не потрапила до тітоньки Йєли. Йєла була вдовою Гладкого Котьєра, багатого крамаря, сумнозвісного лихослова й забіяки. Ерліс бачила його лише один раз — і встигла зненавидіти на все життя: коли її витягли з-під руїн Мишатника, вона почула голосно вимовлену фразу: “Добре, що хоч буря нарешті знищила це кубло злодюжок”, повернула голову і запам’ятала того, хто це сказав. Невдовзі під час чергової п’яної бійки хтось розчерепив Котьєру голову. Ерліс нічого не знала про його дружину, але в дім цей ішла з важким серцем. Втім, їй не було з чого вибирати. Тітонька Йєла почала з того, що довго й терпляче навчала Ерліс хатньої роботи. За весь цей час вона жодного разу не підвищила голосу на дівчинку, не вдарила її (Ерліс знала господинь, які ніколи не кричали, зате били немилосердно). Так само — без крику та ляпасів — тітонька Йєла поводилась зі своїми власними дітьми, а їх у неї було четверо — троє синів та маленька донька, усі, як і мати, гарячоокі, смагляві та непосидючі. Коли подив минув і Ерліс зрозуміла, що все це не примха нової хазяйки, що так буде завжди, у її руках почали з’являтися вправність та впевненість, вона вперше відчула задоволення від своєї роботи. І — так само вперше — полюбила Йєлиних дітей. Досі малюки здавалися їй лише нестерпними вередами. Тітонька Йєла часто розповідала їй про себе: заміж вона вийшла молоденькою дівчиною, щоб урятувати родину, яка зав’язла в боргах. Ця жертва виявилася марною, бо коли невдовзі буря зруйнувала місто й залишила рідних Йєли без даху над головою та без шматка хліба, Котьєр спокійнісінько дозволив їм померти з голоду. Йєла не виправдовувала свого безсердечного чоловіка, проте твердо була переконана: він став таким тому, що з ним теж поводились жорстоко. Хоч як це дивно, роки, прожиті в домі Котьєра, не змусили саму Йєлу зневіритись у людях. “У дитинстві батьки вклали у мене багато добра. Його мусить надовго вистачити”, — казала вона. Тепер тітонька Йєла виховувала своїх дітей, намагаючись розв’язати нерозв’язне: зростити їх “людьми, а не крамарями” (в її вустах це слово було найгіршою лайкою), і водночас зробити їхню долю щасливою. Мати хотіла бачити їх добрими і чесними, а добрим і чесним велося скрутно. На почесному місці в домі стояли книги в тиснених шкіряних палітурках. Сусіди знизували плечима: знайшла-бо куди вгатити силу-силенну грошей! Іще й на вчителів витрачається… Бач, хоче дати дітям освіту, та хаіі би вже власним, а то ще й цю приблуду Ерліс за свій кошт навчає! Однак Йєла не переймалася насмішкуватими поглядами чи презирливим пирханням у себе за спиною. Знала, що й навіщо робить. Дітлахи Йєлині іноді хворіли, і тоді в домі з’являвся лікар Крейон. Ерліс багато чула про нього й раніше, а зблизька побачила, коли її витягли з-під руїн притулку. Сухорлявий спокійний чоловік із невеличкою борідкою і пильними, чимось засмученими очима оглянув її і сказав: “Пощастило дівчаті. Тепер житиме довго”. Що й казати, у місті лікаря мало не всі вважали диваком, проте до його дивацтв ставилися поблажливо. Всі знали: якщо вже хворому не допоможе Крейон, то не допоможе ніхто. Його запрошували навіть у замок. Багаті крамарі пробачали йому те, чого не пробачили б нікому іншому, — невміння поводитись із грішми. Вони давали йому доброзичливі поради, пропонували свої послуги, але Крейон чемно відмовлявся. Він жив удвох із матір’ю в невеличкому будинку на околиці, вдягався скромно, завжди ходив пішки і вочевидь не збирався міняти свій спосіб життя. Тітонька Йєла одного разу сказала Ерліс: “Не подумай, що я закохана в Крейона. Та він — єдиний, кого б я хотіла бачити своїм чоловіком”. Йєла була іще молодою, і її вроди не знищили ні роки життя з нелюбом, ні постійні клопоти про дітей, однак після смерті чоловіка вона відкинула чимало спокусливих шлюбних пропозицій і врешті-решт продала крамницю. Ніщо не заважало їй тепер жити так, як вона вважала потрібним. Багата спадщина Гладкого Котьєра дала його вдові незалежність. Йєла і Крейон змусили дівчину поглянути на світ іншими очима. Але “щасливиця” Ерліс не принесла в дім тітоньки Йєли щастя, хоч як цього хотіла. Несподіване лихо, що впало на всю країну, не обминуло і цю сім’ю. У Гресторі почалася чорна пошесть, страшна, безжальна хвороба, яка невдовзі охопила й інші міста. Спочатку захворіла донечка Йєли, крихітна Вєйя. І коли вона палала в гарячці, коли захлиналась від нападів хрипкого кашлю, а на тільці проступали синювато-чорні плями, що невблаганно збільшувались, Ерліс уперше в житті зрозуміла, як пече серце від болю за іншого, від неможливості допомогти тому, кого любиш. Та що вона — навіть Крейон опустив руки. Із подібною хворобою він раніше не стикався, хоча й чув про неї. “Я мушу взнати, як боротись із цим лихом! — казав він Йєлі. — Я знайду ліки! Але ж час — мені потрібен час”. А часу якраз і не було. Вейя вмирала. Та й мало не в кожному домі вже з’явилися хворі. Чорна пошесть поширювалась швидко. За наказом Крейона мертвих не ховали, а спалювали. Коли виносили Вейю, тітонька Йела не голосила, це плакала, лише стогнала так, що Ерліс зробилося моторошно. Недобрі передчуття справдилися: через кілька днів занедужали один за одним усі три сини Йєли, а потім і вона сама. Ерліс протрималася найдовше. Вона майже не спала й втратила лік часу, розриваючись поміж чотирма хворими, що не мали сили навіть підвести голову. Крейон не приходив. Шукав ліки чи зліг сам? Останнє було набагато ймовірніше, та дівчина не хотіла в це вірити. Вона опиралась недузі, як тільки могла, аж поки не зрозуміла: її допомога вже не потрібна ні тітоньці Йєлі, ні Йєлиним синам. У короткі хвилини просвітління Ерліс бачила біля себе Крейона, але вона так багато думала про нього і так довго чекала його, що сприйняла це як марення. І коли дівчина вперше надовго прийшла до пам’яті, коли переконалася, що лікар справді коло неї, то спитала, насилу ворушачи потрісканими сухими губами: “Ти… знайшов ліки?” — “Знайшов”, — відповів він. Чудодійні ліки виявились навдивовижу простими. Відвар ірубеї, рослини, яку вважали бур’яном, значно полегшував перебіг хвороби. Ірубея росла скрізь, досить було руку простягти, щоб нарвати чималий жмуток. Тільки-но дізналися про її цілющі властивості, смерть почала відступати. Проте ні сім’ї тітоньки Йєли, ні матері самого Крейона це зілля було вже ні до чого. …Молодість брала своє, і сили швидко поверталися до Ерліс. Коли вона достатньо зміцніла, то з радістю перебрала на себе частину хатньої роботи. Чим тільки могла, намагалась дівчина; віддячити Крейопу за його турботу. Ось коли згодилися їй уроки тітоньки Йєли! Усе в домі виблискувало чистотою. Лікар байдуже ставився до вишуканих страв, зате все, що він їв, було найсвіжішим, найкращим із того, що можна придбати на ринку. Крейон був напрочуд невибагливим, і вона легко справлялася зі своїми нескладними обов’язками. Дні минали, Ерліс уже цілком одужала і щодня чекала, коли ж її виженуть із цього раю. Звичайно, тепер вона вміє все робити як треба і ніде не пропаде, але… Та якось уранці Крейон запросив її зайти до кімнати, в якій вона ще жодного разу не була. їй не дозволялося навіть прибирати в ній. Ця кімната із стіпами, пофарбованими блакитною фарбою, викликала в дівчини шанобливий страх: саме там Крейон готував ліки і провадив досліди. Ерліс застигла на порозі, захоплено роздивляючись довгі полиці із чудернацьким посудом, незрозуміле приладдя, широкий стіл, теж пофарбований у блакитне… — Я довго придивлявся до тебе, дівчинко, — мовив Крейон. — Тепер я знаю: у тебе вправні руки і швидкий розум. Самому мені важко: потрібен іще хтось, хто допомагав би і в домі, і тут… — Він обвів поглядом білі стіни. — Якщо хочеш, залишайся. Я навчатиму тебе того, що знаю сам. Можливо, з часом ти й сама зможеш лікувати інших. У будь-якому разі ці знання тобі згодяться, і ти завжди заробиш собі на шматок хліба. Попереджаю: це буде нелегко. Такого Ерліс не чекала. Жнти в цьому домі, допомагати Крейону, вчитись у нього!.. — Я згодна, — сказала вона за мить. — Не поспішай, дівчинко. — Залишаюсь у тебе! Спочатку Ерліс заходила до блакитної кімнати, як до чарівного палацу. Все тут було загадковим і незрозумілим. Коли Крейон зливав у високій вузькій склянці дві прозорі рідини і вони раптом набували молочно-білого або ж яскраво-червоного кольору, в неї усередині все завмирало. З кожним днем невідомого ставало менше й менше. Ерліс уміла вже сама приготувати й розважити на порції найпростіші ліки. От коли згодилося їй уміння писати й рахувати. Не все давалося однаково легко, але вона давно вже вміла бути впертою і наполегливою. І як же тепер дякувала за все покійній тітоньці Йєлі! Ерліс уже знала назву та властивості мало не кожної рослини в Гресторі та навколо нього. Лише тепер вона зрозуміла, чому Крейон так швидко знайшов ліки від чорної пошесті: він шукав не навмання, а саме те, що йому потрібно! На думку використати ірубею Крейона наштовхнуло те, що в селах її листям годували при деяких хворобах худобу. Спершу лікар спробував пити відвар ірубеї сам, а коли переконався, що ліки допомагають, почав давати іншим. Скрізь, де раніше Ерліс вбачала чудо, була лише нескінченна праця Крейона, праця його думки і його рук. Він недаремно попереджав її про труднощі. Дівчина навчилася перев’язувати рани, доглядати за тяжкохворими. Вона проймалася іще більшою повагою до Крежь на за його мужність та витримку навіть у найскладніших ситуаціях і намагалася в усьому наслідувати його. Ось коли Ерліс і справді ладна була повірити, що вона щасливиця! Проте й цього разу її щастя тривало недовго. До влади прийшов Сутар, і настали інші часи. “Крейона поважають навіть крамарі”, — казала тітонька Йела. Тих, кому лікар допоміг і кого врятував, у місті було багато. Городяни, вдячні Крейону, охоче пробачали йому те, що вважали слабкостями й дивацтвами, в тому числі й присутність в його домі Ерліс, яка була вже не дитиною, а дівчиною, однак досі не почула жодного дурного натяку або брудного слова. Усі думки і турботи Ерліс зосередились на Крейоні, її найпершим обов’язком було допомагати йому і вчитись у нього. Все інше не мало значення. Тому вона не помічала змін у житті Грестора, але відразу завважила зміни в поведінці лікаря. Крейон став мовчазним і похмурим. Може, це тому, що останнім часом у них поменшало відвідувачів? — запитувала себе Ерліс. Та ні, не схоже, навпаки, він завжди радів, коли люди менше хворіли. Чи не з’явились у нього вороги? — міркувала далі Ерліс. Перевагу над іншими лікарями він мав безумовну, і це давно визнали мешканці Грестора, проте заздрісників у Крейона нібито не було — він ніколи не відмовляв своїм колегам у пораді, а коли та порада приносила успіх, не заважав їм привласнювати славу та винагороду. Якби невдачі в лікуванні чи в дослідженнях не давали йому спокою, вона знала б про це. Ні, його дивовижна пригніченість, переконувалась Ерліс, могла бути пов’язана лише з одним — із новим правителем Грестора Сутаром, який відновив древній культ Бісехо — Грізного бога. Ці два імені дедалі частіше виникали на вустах у городян. Ерліс чула їх на ринку, чула від хворих, що приходили до Крейона, і завжди вони вимовлялися з острахом та повагою. Звідкілясь узялися забуті зображення Грізного бога, тепер вони були в кожному домі, а на вулицях поставили стовпи, з яких дивилося на перехожих люте обличчя суворого божества. Улюбленим кольором Сутара був жовтий колір, який він вважав кольором радості і достатку. Прибічники Сутара носили тепер жовті плащі — він сам видавав їх за особисті заслуги. Все населення тепер розділили на “щаблі”. Найвищий щабель — жовтий. Той, хто досяг його, одержував від Сутара жовтий плащ із червоною облямівкою та золотий шолом і мав право пофарбувати свій дім у жовтий колір. Стати на цей щабель міг кожен, незалежно від походження й становища в суспільстві, аби лише ділом довів свою відданість Грізному богу. Жовтогарячий та рожевий кольори теж означали прихильність правителя, багатство й почесті. Далі йшов фіолетовий колір, потім — синій і зелений. Кожен мав право носити плащ лише певного кольору. За особливі заслуги Сутар від імені Грізного бога міг перевести людину на вищий щабель. Найбіднішим роздавали одяг та їжу, а коли наставали холоди, то й паливо теж тільки від імені володаря. Але неодмінно треба було скласти присягу на вірність новій владі й визнати Грізного бога найвищим божеством. Вулиці Грестора тепер яскріли всіма барвами веселки, однак це не додавало його мешканцям веселощів. Перед Бісехо тремтіли, а про Сутара розповідали неймовірні речі: нібито, вперше побачивши людину, він міг розповісти про неї все, нібито чув кожне слово, мовлене про нього або про Грізного бога, хоч би як далеко від нього воно пролунало, і воїни в блискучих шоломах забирали до замку всіх, хто так чи інакше насмілився висловити своє невдоволення. Деякі з них не повернулися взагалі, і про їхнє зникнення ширились чутки, одна за одну страшніші. Тих же, кого згодом відпускали додому, наче хтось підмінив. Тепер це були до всього байдужі люди, що знали тільки роботу, їжу й сон. У Гресторі не стало чутно сміху й пісень. Матері перестали розповідати дітям казки, аби випадково не мовити чогось недоречного: важко було вгадати, що вважатиметься таким завтра. Були й сміливці, які наважилися кинути все і податися куди очі світять, аби лиш подалі від Грестора — як склалася їхня доля, не знав ніхто. Місто завмерло в чеканні чогось страшного. Жах оповив його, мов густий туман, він був таким відчутним, що, здавалося, простягни руку — й доторкнешся до нього. Поклонитися Грізному богу, який раз на місяць шугав над містом у своєму летючому золотому човні, виходили попервах лише найбоязкіші та найдалекоглядніші, затим потяглися й інші — а що як заберуть у замок за те, що не падав навколішки перед Бісехо? Однак Крейон не ходив туди жодного разу, а Ерліо робила все так, як він. Та якось ізранку в двері Крейона постукав високий чоловік у жовтому плащі із червоною смугою. Він передав лікареві запрошення до замку. Втім, це швидше був наказ негайно з’явитися. Ерліс відчинила двері непроханому посланцю, і від першого ж погляду на його сухе безживне обличчя з гачкуватим носом та тонкими губами серце її чомусь стислось у передчутті недоброго. Вона заспокоювала себе як могла. Якщо навіть Сутар і справді здатен бачити людину наскрізь, то Крейону нічого боятися: за все своє життя він нікому не заподіяв лиха! А проте, коли він рушив у замок, дівчина не знаходила собі місця; як у давні часи, все падало в неї з рук, і вона навіть розбила чашку — в цьому домі з нею таке трапилось уперше! Чашка була не така вже й гарна, однак Ерліс чомусь стало страшенно шкода її, і вона гірко заплакала. Дівчина просто уявити собі не могла, як вона житиме без Крейона. Однак увечері він повернувся й невимовно здивував її тим, що був спокійний, задоволений, навіть усміхнений. Ерліс засяяла: недаремно ж вона так вірила в нього! Хоча Крейон нічого не розповів їй, а навпаки, відразу ж пішов до блакитної кімнати і попросив його не турбувати, Ерліс заснула заспокоєна. Дівчина прокинулася рано, хутенько зібралась і побігла на ринок: саме був базарний день, час уже поновити запас харчів. Ерліс вдало скупилася і, якби не важкенький кошик, бігла б додому підстрибом. Знову Крейон такий, як раніше! Знов усе піде добре! У Ерліс був чудовий настрій, тож і не помітила вона, що їхня вулиця чомусь сіала геть безлюдною. Коли ж побачила біля дверей Крейона золотошоломників, ховатися чи тікати було вже пізно. Та, власне, тікати вона й не збиралася, адже там, у будинку, Крейон… Серед воїнів дівчина впізнала того, гачконосого, що приходив запрошувати лікаря в замок, і застигла, охоплена жахом. Він зміряв Ерліс важким поглядом і повільно рушив до неї. Давно забуте відчуття охопило дівчину. Вона знову стала “мишеням”, маленьким нашорошеним створінням, і світ знову розпався на дві частини. Жорстокий, невблаганний ворог стояв перед нею, — не розумом, а всією своєю істотою Ерліс збагнула це, — але тепер уже не страх, а злість охопила дівчину, бо то був насамперед ворог Крейона, він загрожував усьому доброму та ясному, у що вона тепер так вірила. І Ерліс приготувалась дати відсіч. — Де лікар? — запитав високий. — Я знаю, ти його служниця. Відповідай, де він? — Немає вдома, — впевнено збрехала Ерліс (як давно їй не доводилось брехати!). — Коли я прокинулась, його вже не було. Мабуть, уночі покликали до хворого. — Тоді ти відчиниш нам двері, — тоном, що не припускав заперечень, мовив високий — Ерліс зрозуміла, що він тут головний, — Нам треба оглянути будинок. Такого дівчина не чекала. Вона сподівалася, що люди Сутара підуть геть, готова була до того, що й її заберуть із собою, але залишать у спокої дім і самого Крейона. Тепер Ерліс робила вигляд, що шукає у кошику ключ, якого там не було й не могло бути. Видно, лікар помітив здалеку жовті плащі і встиг замкнутись ізсередини. — Довго, — невдоволено скривив тонкі губи високий. — Допоможіть-но їй. Хтось грубо вихопив у Ерліс кошика й перекинув його. Усе, що вона зовсім недавно так старанно вибирала на ринку, потрапило під важкі черевики. Розчавлені ягоди червоніли на бруківці, наче кров. Ерліс спалахнула і кинулася на воїнів, але її схопили і скрутили за спиною руки. — Дівчисько бреше, Турс, — звернувся до високого старий воїн із червоним рубцем над бровою. — В неї нема ключа. Лікар удома. — Оце вже гірше, — мружачись, ніби від сонця, відказав Турс. — Тепер не вдасться захопити його зненацька. А він потрібен нам тільки живим. — Він говорив спроквола, ніби зважував кожне слово. Ерліс двічі ловила на собі його недобрий погляд. Вона мимоволі відступила назад. Турс завважив цей рух і посміхнувся — посміхнувся дивно й страшно. — Ми не можемо більше помилятися, — розмірено продовжував він. — Правителю не потрібні трупи. Досить того, що цей боягуз Дарас устиг прийняти отруту. Треба діяти напевне. Ось хто нам допоможе, — довга рука Турса торкнулась плеча Ерліс— Виведіть цю дівку на середину вулиці і поверніть обличчям до будинку. — Іще чого! Щоб я вам допомагала! — Ерліс пручалась і дряпалась. — Ніколи! Ніколи! Не дочекайтесь! Я нічого не буду робити для вас! — А тобі нічого й не доведеться робити, — процідив крізь зуби Турс. — Ми все зробимо самі. Із цими словами він підійшов до дівчини і став за її спиною. — Якщо ти хочеш побалити свого лікаря живим, стій спокійно. — Лівою рукою Турс притиснув її до себе, а правицею витяг кинджал і приставив гострий кінчик до щоки Ерліс, але дівчина навіть не здригнулася. Після його останніх слів вона заціпеніла. — Гей, лікарю! — закричав Турс, і моторошно лунав його голос у тиші безлюдної вулиці. — Ти чуєш? Не жартуй із нами. Якщо не вийдеш, я розмалюю личко цієї красунечки так, що навіть останній жебрак не схоче па неї поглянути. Ну! Я чекаю тебе. Ерліс стояла непорушно. З будинку не чути було жодного звуку. Час минав. — Невже спізнились? — тихо мовив хтось іззаду. — Цього не повинно бути, — відказав Турс, і в його голосі забриніло неприховане роздратування. — Досить з нас Дараса. Вістря кинджала вкололо щоку Ерліс, воно було таким гострим, що їй майже не заболіло — відчула тільки, як тоненька цівка крові потекла по обличчю. Тупий жах, що скував її тіло, раптом минув, уривки розмов між воїнами склалися в одне ціле, і Ерліс враз чітко уявила собі, що трапилося: Дарас, молодий лікар, який часто приходив за порадою до Крейона, покінчив із собою, щоб не опинитись у руках воїнів Сутара. Значить, те, що чекало його в замку, було гірше смерті! Дарас мертвий, він недосяжний для Сутара, і тепер їм потрібен Крейон. Потрібен живим! І вони таки змусять його вийти — з її допомогою! Чому, ну чому вона не дочекалася вранці, поки прокинеться лікар! Все це за якусь мить промайнуло в голові Ерліс — за цей час цівка крові перетнула її щоку і потекла по шиї. — Поклич його. Ну! — наказав Турс. — Подай голос. — Вістря пересунулось нижче, розріз подовшав, та Ерліс зціпила зуби й затято мовчала. Нехай вони живцем ріжуть її на шматки — не почують більше жодного слова. — Уперта тварюка! У мене ти закричиш! У цю мить зарипіли віконниці — на другому поверсі прочинилося вікно. — Відпустіть її, — голосно мовив Крейон. — Я йду! Віконниці грюкнули й зачинилися, кроки лікаря залупали на сходах. Проте Турс усе ще тримав кинджал коло щоки дівчини. Але Ерліс, яка хвилину тому поклялася будь-що-будь мовчати, рвонулася вперед, роздираючи собі обличчя, і заволала: — Не треба! Не виходь! Вістря все глибше впиналося в її щоку, кров заливала одяг. Турс нарешті прибрав зброю — тепер вона була вже не потрібна, і гидливо відсторонився — видно, боявся, що кров забруднить його жовтий плащ. Ерліс заточилася і впала — відчайдушний порив забрав у неї забагато сил. Ніби у мареві бачила вона, як вийшов Крейон, як люди Турса ретельно обшукали його, як вишикувались довкола нього тісним півколом, а їхній ватажок став попереду. — Дозвольте мені перев’язати дівчинку, — попросив Крейон. — Ми й так затрималися, — Турс ізнов заговорив підкреслено спокійно. — Не можна гаяти час. — Але ж вона стікає кров’ю! — Щоб заспокоїти твоє сумління, я змушений буду просто вбити її. Тоді тебе ніщо тут не триматиме. То як? — Ходімо, — сказав Крейон. Потім озирнувся і додав: — Пробач, Ерліс… — Це було мовлено тихо, але дівчина почула, може, тому, що зараз бачила й чула тільки його одного. Тримаючись за стіни будинків, аби не впасти, вона вперто чалапала слідом. Крейон вийшов із дому в самій сорочці, вона яскраво біліла серед ненависних жовтих плащів, і Ерліс не спускала з неї очей, хоча все перед нею пливло. Якась жінка визирнула з вікна, побачила закривавлене обличчя дівчини й зі здушеним криком відсахнулась. Ерліс не могла б пояснити, куди й навіщо йде, чому так боїться відстати від Крейона, якого золотошоломники відводили усе далі й далі… Та раптом біла пляма, за яку вперто тримались її очі, зупинилася. Це на якусь мить додало дівчині сил — вона пішла швидше, але за кілька кроків знову впала, встигнувши повернутися на лівий бік, щоб не вдаритись об брук пораненою щокою. Ерліс відчула, що не зможе йти далі, а тому зібрала всі сили й, спираючись на руки, підвела голову, аби востаннє побачити Крейона. Може, тому, що вона лежала на землі, а не рухалась, предмети перестали розпливатись, і дівчина зрозуміла, чому зупинився загін Турса. Вони дійшли до перехрестя. Щоб далі рухатись до зам ку, треба було повернути праворуч. Але на розі, спершись однією рукою на стіну будинку, у недбалій позі стояв чоловік у жовтому плащі, проте без шолома. Він перепинив шлях загонові і зараз про щось розмовляв із Турсом. А далі все закружляло в скаженій круговерті, немов на ярмарковій каруселі. Пролунав різкий свист, з-за рогу вискочило ще кілька чоловіків — і почалася сутичка. Ерліс не могла б докладно розповісти, що саме відбувалось, все сталося блискавично. Майже половину загону Турса перебили, а сам він із рештою воїнів відступив і змушений був утікати. Ерліс не встигла навіть зрадіти несподіваному визволенню, а Крейон уже був коло неї, і поряд з ним стояв чорнобородий чоловік — той самий, що розмовляв із Турсом і дав сигнал до нападу. — Встань, Ерліс, — мовив їй чорнобородий, і вона слухняно звелась на ноги. Голова перестала паморочитись, тіло стало пружним, як струна, біль зник, а щока враз затерпла, мабуть, від засохлої крові, тому що з рани вона більше не текла. Ратас — звісно ж, то був він, — підбадьорливо їй усміхнувся. — В тебе відважне й палке серце, дівчинко, — сказав він. — Ми визволили твого Крейона, проте вертатись додому вам не варто. Зараз треба якнайшвидше зникнути звідси. Не можна важити твоєю головою, лікарю, бо то — чи не найбільший скарб Грестора. — Що? — не зрозумів Крейон. Видно було, що він не встиг іще отямитись. — Кажу, найцінніше, що є в Гресторі, — це твій розум та ще відданість цієї дівчинки. А тому я хочу врятувати вас обох. Ходімо! — Куди? — До тих, хто ненавидить Грізного бога так само, як і ти, до тих, хто бореться й гине за те, аби кожен мав право сам вирішувати свою долю. Твій хист і досвід, лікарю, нам дуже згодяться. Ерліс допомагатиме тобі, як і раніше. Згода? — Я не знаю, хто ви, — відказав Крейон. — Та в мене нема вибору… — Чому ж? Свій вибір ти вже зробив, інакше Сутару не довелось би посилати по тебе цілий загін. — Але ж Ерліс… Вона поранена і не зможе йти з нами… А я не покину її саму. — Зможе! Подивись на неї. Крейон розгублено оглядав обличчя дівчини. — Неймовірно! — бурмотів він. — Просто неможливо! Кров не могла так швидко спинитись! — Як бачиш, я теж дещо вмію, лікарю. Дивуватимешся потім, а зараз не будемо гаяти часу. Поки Сутар не прислав новий загін, ми встигнемо взяти все, що тобі знадобиться, із твого дому і залишимо місто. Треба поспішати. Того ж таки дня Ратас відвів їх у гори. їхньою оселею стала порожня хатина серед скель. Довелося добряче попрацювати, щоб зробити нове житло придатним, для роботи Крейона. Все, що можна було забрати із блакитної кімнати лікаря в Гресторі, перенесли туди. Коли ж дім у горах був як слід опоряджений і життя в пьому налагодилося, Ратас теж оселився в них. Він і Крейон почали працювати разом. Коли Ерліс жила ще в тітоньки Йєли, у свята або вільними вечорами сама Йєла, її старший син, а згодом і Ерліс брали з полиці грубезну книжку в шкіряній палітурці із тисненням (книжки стояли в домі на почесному місці навіть за життя Гладкого Котьєра — Йелі вдалося це відвоювати) і читали вголос старовинні перекази й легенди. Саме тоді Ерліс уперше почула хвилюючу історію про дівчину з палаючим серцем. Тепер вона часто згадувала її, перечитувала, бо подібна книжка була і в Крейона, її перенесли в їхній новий дім разом із іншими книжками, що належали лікарю. Лише тепер дізналася вона, що оті легенди й перекази потрапили до заборонених Сутаром книжок і повинні бути знищені, та Крейон зберіг їх незважаючи ні на що. Із трепетом торкалася вона сторінок книги, що стала їй тепер удвічі дорожчою, — адже Крейон ризикував, ховаючи її! Похмурі й грізні картини поставали перед її очима. Ось з’являється в країні могутній і страшний правитель Ворок, що так нагадує Грізного бога, — недаремно ж Сутар від його імені заборонив навіть згадувати цю легенду! І схиляються перед ним усі інші можновладці, і панує він неподільно над усіма… З допомогою злих чарів відбирає він у людей серця, а замість них вкладає в груди камінь, і не вміє людина більше ні любити, ні ненавидіти, а вміє лише їсти, спати та працювати. І згасають назавжди очі цих нещасних, і стають ті очі схожими на порожні вікна покинутих будинків… Та жила в країні горда й смілива Імара. Саме вона найбільше вразила уяву Ерліс. Разом з Імарою Ерліс прокрадалась у похмурий замок Ворока, рятуючись від ворогів, стрибала з високої скелі в бурхливий потік, шукала в горах печеру чарівниці, щоб узнати від неї слова закляття… Ох як Ерліс заздрила Імарі, яка перемогла, лиховісного Ворока й ціною власного життя врятувала, свій народ. Дівчина уявляла себе на майдані, заповненому людьми, що прийшли поклонитися жорстокому правителеві, і вимовляла, як Імара, чарівні слова. Голос її дзвенів над майданом, нетямились від жаху Ворок та його почет, але вже не могли вони нічого змінити — серце в грудях її, що його вберегла обманом мати від всемогутнього правителя, спалахувало, як вогнище, тіло ставало затісним для цього вогню, і злітало те палаюче серце над мовчазним натовпом, розсипалося безліччю іскор, і спалахували ті іскри тисячами живих сердець у грудях приречених на покірне животіння, і знов оживали, їхні очі, а жорстокого Ворока та його прислужників ті іскри спалювали вщент… Ерліс бачила все те вже не очима Імари — Імара загинула тієї ж миті, коли полум’яне серце вирвалося з її грудей, наче птах на волю з клітки, ні, вона була ще й однією з тих, кого Імара врятувала, повернула до життя своєю самопожертвою. Пекучі сльози стояли в очах Ерліс, бо що могла вдіяти вона сама? Що могла змінити? Та губи її все одно шепотіли: Ерліс здавалося, що всередині неї бурхає полум’я, що серце от-от вихопиться з грудей, що врешті станеться диво. Та не суджено було Ерліс повторити те, що колись зробила Імара, дочка Айти. Бо легенда — то лиш легенда, і чарівні закляття не діють на Грізного бога. Не діють! Грізного бога Ерліс зненавиділа, бо той зазіхав на волю, а може, й на життя Крейона. Але тепер, коли почула від Ратаса, що відбувається в країні, то пройнялася болем за всіх окрадених і знедолених ним. Народ Грестора перетворився на слухняну череду Бісехо-Сутара. Так, ніхто тепер не голодував, не пропадав узимку від холоду. Найнеобхіднішою їжею та одягом їх забезпечував Грізний бог — звісно, тих, що вірили в нього, і люди все більше схилялись до цієї віри. Він перетворив їх на купу однаково злиденних істот, що навіть не прагнуть покращити свою долю. Одних залякав, інших зламав, а кого не вдалося ні залякати, ні зламати, просто знищив. Тепер було вже відомо, яку безмежну владу має Бісехо-Сутар над тим, хто потрапляє йому до рук. Йому непотрібні кати: нащо ламати людині кістки чи палити її вогнем, коли вона й так усе розповість сама, варто лише Грізному богові поглянути на неї пильно? Ратас і його побратими добре розуміли: той, хто прагне скинути владу Грізного бога, не повинен потрапляти до його рук живим. Усі вони про це знали і свідомо йшли на смертельний ризик, та не завжди вдавалося довести задумане до кінця. Несподіваний напад, миттєва затримка, невправний удар — і ти мимоволі стаєш зрадником, а потім перетворюєшся на істоту, яку не хвилюють уже ні зрада, ні вірність. Перетворюєшся на покірну худобину, а це вже гірше, ніж смерть. І найпершим завданням для Крейона, з того часу як він потрапив у гори, стало знайти отруту, яка діяла б миттєво, та спосіб застосування цієї отрути. Потрібну речовину та її мінімальну дозу Крейон знайшов швидко. Набагато складніше було зробити маленьку, надійну і просту в користуванні голку з отрутою, яку можна було сховати в одязі. Роботу ускладнювало й те, що лікар із важким серцем узявся за цю справу. А ще Крейонові не давала спокою рана Ерліс. Вона загоїлася, однак нерівний рубець назавжди спотворив обличчя, і це щодня, щохвилини було для нього найтяжчим докором: дівчина довірилася йому, а він не зумів ні вберегти її, ні захистити… Ерліс, звичайно ж, помітила сповнені болю погляди, які кидав на неї Крейон, й одразу збагнула: він себе вважає винним в усьому! І дівчина почала затуляти щоку покривалом чи просто пасмом волосся. Взагалі^її мало хвилювало, як вона виглядає, так ніби отой рубець був на руці або нозі, видивлятися ж у дзеркало не звикла, бо ніколи й не мала його. Та й звідки б узявся в неї час на себе милуватись? Роботи вистачало. Вона готувала їжу, прибирала в хатині, допомагала, коли треба було, Ратасу й Крейону під час дослідів. Дівчина привела до ладу занехаяний город коло хижки, навчилася в короткі хвилини дозвілля стріляти з лука, який полишив хтось із нічних гостей, що зрідка навідувалися до них, і вирушала іноді на полювання. В неї було несхибне око, і тому вона часто поверталася із здобиччю. Мисливство не приносило їй великої втіхи, просто вона хотіла якось урізноманітнити їхню їжу, оскільки друзі Ратаса постачали їх дуже скромними харчами. Дівчина здогадувалася із розмов Ратаса з Крейоном, над чим вони зараз працюють. Голки, смертоносні голки… Та не лише де, розуміла вона, їх хвилює. Час від часу уночі їхній будиночок наповнювався дитячими голосами. Брдіс уже знала, чому вони тут лунали. Дітей, котрим ще не виповнилося десяти, Сутар не чіпав: якщо занадто рано втрутитися в їхню психіку, вони можуть збожеволіти або й померти. Грізний бог беріг свою “худобу”. Саме тому Ратас та його побратими намагалися будь-що вивести з Грестора хлопчиків і дівчаток, які наближалися до критичного віку. Тут, у їхній оселі, вони перепочинуть кілька годин, Ерліс їх помиє й нагодує, і вони вирушать далі, через гірський перевал, до Коміни, куди не сягнула ще влада Грізного бога. Ратас хотів із часом переправити туди ж Ерліс і Крейона, тим більше що лікар, як з’ясувалося, був звідти родом. “Тут сховок досить надійний, — казав Ратас. — Однак я зможу спокійно зітхнути лише тоді, коли ви будете подалі звідси”. Приставити до їхнього дому охорону він не міг: бракувало людей. Проте було домовлено, що в селищі, розташованому нижче їхнього сховку, в разі небезпеки запалять сторожове вогнище — стовп диму сповістить, що треба тікати далі в гори, бо оборону тримати буде складно. Найбільше сподівань було на те, що вороги не швидко дізнаються, що робиться у будиночку в горах. Нарешті перша партія голок із отрутою була готова. Ратас сам відніс їх у місто і через кілька днів повернувся невеселий. “Твій винахід успішно склав іспит, — сказав він Крейону. — Але дивно було б нам радіти з цього приводу”. Лікар не відповів, та Ерліс бачила, як він спохмурнів. Так, тепер у них у всіх був засіб порятунку на випадок крайньої небезпеки, однак занадто дорога ціна цього порятунку. ї Ерліс зненавиділа ще дужче Бісехо, що змусив Крейона шукати для інших способу якнайшвидше піти з життя. Хто ж він, цей зловісний Грізний бог? Звідки взялася в нього ота таємнича сила, що дозволила йому легко поневолити мешканців Грестора, перетворити значну частину їх на рабів?.. Багато над чим думала Ерліс. Однак недаремно Ратас привчав їх не ставити зайвих питань: “Чим менше знає один, тим безпечніше для всіх”. Дівчина свято дотримувалась цього правила, бо вірила беззастережно: Ратас — друг. І все ж одного разу, коли Ратаса довго не було, вона не втрималася й таки наважилась спитати Крейона, що йому відомо про нього. Лікар усміхнувся і задумливо похитав головою: — Він чимало часу прожив коло нас, і я знаю тепер — Ти сказав, що знаєш — Який? Він — вірний, дівчинко. Ні труднощі, ні небезпеки не зупинять його, коли треба виручати з біди друзів. Ніщо не змусить його тоді звернути з дороги, відступити від своєї мети. Слово його тверде, мов криця, з якої викувано меч. А ще він сильний. Не лише в сутичці з ворогом. Справді, ти лиш подумай, яку силу треба мати, щоб узяти на свої плечі відповідальність за долю всього Грестора? Хто б іще здолав підняти такий тягар? Питаєш, який він? Він — добрий. Він ненавидить усе, що завдає людям страждань. Усі болі світу зійшлися в серці у нього… Ерліс заворожено слухала. Як гарно він говорить! Сама вона ніколи не добрала б потрібних слів, хоча я відчувала в Ратасі все те, про що казав Крейон. На світі було зараз двоє людей, заради яких Ерліс ладна була вмерти: Крейон Ратас… Після тривалої відсутності Ратас знову оселився у них, щоб продовжувати дослідження, і вони знову з головою поринули в роботу. Все було, як завжди, та дівчина несподівано відчула себе скривдженою. Якомога менше намагалася вона тепер бувати вдома. Приготувавши зранку їжу ва цілий день, вирушала на полювання і бродила серед скель до ночі. Іноді дивна туга охоплювала її з такою силою, що сльози виступали на очах. Вона ж бо знала: Крейон не забув про неї, ні, вона йому потрібна, як і раніше, просто він зараз поглинутий роботою. Вона все розуміє, чому ж тоді їй так гірко, так; нестерпно важко? Клятий посуд, чому він знову почав’’ вислизати із рук? Якось надвечір її покликав Ратас. — Сьогодні в мене було трохи вільного часу, і я встиг дещо зробити. Хочу тобі показати. Ратас провів дівчину повз кімнату, де він і Крейон так багато працювали останнім часом, і одчинив двері в іншу, маленьку кутову кімнатку, до якої Ерліс уже давно не заглядала. Перше, що кинулося їй в очі, — це дитячі личка: серйозні й кумедні, усміхнені й насуплені, насторожені й довірливі… Всі вони були окреслені скупими виразними рисками вугіллям на білій гладіні стіни. Ерліс переводила широко розплющені очі з малюнка на малюнок. — Ратас, — прошепотіла вражено, — це ж ті дітлахи, яких ви забирали з Грестора… Я пам’ятаю їх… Але хто ж це… — її осяяв несподіваний здогад: — Невже ти?.. Ратас всміхнувся, і вона зрозуміла, що не помилилася. — Сподобалось, дівчинко? — Дуже! І всі вони — такі різні, цікаві… А Грізний бог зробив би їх однаковими… коли б залишились у Гресторі… — Поглянь іще туди, Ерліс. У віконному проміжку дівчина побачила велике кольорове зображення. Підступила ближче, щоб роздивитись, і тихо зойкнула. На тлі тривожно-сивого передгрозового неба — жінка в блакитній сукні. Все її тіло напружилось, чинячи відчайдушний опір шаленому вітрові, що розмаяв довге світле волосся. В ясно-зелених прозорих очах застигла; невимовна туга й щемлива ніжність, затята впертість і дитинна беззахисність… Де взяла вона сили витримати удар вогню, що впав із неба, до якого звела своє прекрасне обличчя? Палаючий зигзаг блискавиці, повторюючи обриси шраму, перетинав праву щоку і нижнім кінцем впирався в серце. Ерліс несміливо простягла руку, пальці її торкнулие стіни, і на них залишився слабкий відбиток фарби. Вона розгублено відсмикнула руку й поглянула на Ратаса: — Що це?.. — Хіба не впізнаєш? — Ні, ні… — дівчина захитала головою. — Не може бути… Та я ж… В мене й плаття такого ніколи не було… Розуміла, що говорить якісь безглузді, непотрібні слова, проте нічого не могла із собою вдіяти: вона вперше побачила себе збоку і розгубилася від того напливу суперечливих почуттів, що завирував у її душі. Невже вона й справді така вродлива? Як тільки Ерліс подумала про це, гострий біль обпік щоку, хоч ніхто не чіпав шраму. Блискавка на малюнку перекреслювала лице, але не спотворювала його. А от справжній рубець… ї рука мимоволі потяглася затулити його. — Ти вже тут, Ерліс? — пролунав із порога схвильований голос Крейона. — Чудово, просто чудово! Я дещо тямлю в живописі, але це зовсім не схоже на те, що мені доводилось зустрічати. Хто б міг подумати, що Ратас… Я сам сьогодні вперше побачив. Справжнє диво! — Там, на стіні, ще не диво, — перервав його Ратас. — Придивись-но пильніше до Ерліс, друже. Нема на світі такої грози, щоб змусила б її відступити, ані блискавиці такої, що спопелила б їй душу. Ось де справжнє, живе диво! При останніх його словах Ерліс спалахнула — і кинулася геть із кімнати, геть із дому, туди, між скелі, де знала кожну шпаринку й де хотіла заховатися зараз від усього світу. Чого ж вона плакала? Ратас не сказав нічого такого, що могло б її вразити, навпаки, так гарно про неї ще ніхто не говорив… Хіба що тітонька Йєла… Чому ж вона не зраділа, а знітилася, чому їй захотілось утекти? — Ось ти куди забігла, — почулося за її спиною, і дівчина впізнала голос Ратаса. — Я знав, де тебе шукати. Ерліс похапцем витерла сльози. Вдруге за цей день вона відчула гострий, пронизливий біль у щоці, немовби знову її краяв кинджал. Дівчина щосили притислась обличчям до скелі, ніби хотіла знищити, стерти рубець… — Знав, де шукати… — глухо повторила вона, а тоді враз стрепенулася і палко заговорила, ковтаючи слова: — Ти все знаєш і все вмієш… Поможи мені! Я так більше не можу… Що зі мною сталося?.. Ратас поклав плащ на виступ скелі й сів. Завмираючи, вона чекала, що ж він відповість. — Нічого страшного, Ерліс, повір мені. Просто ти °тала дорослою. Ти народжуєшся вдруге. А це завжди болісно. Нема в тебе ні матері, ні сестри, ні навіть подруги — вони краще за мене все тобі пояснили б, розрадили… Я ж більше звик до меча, ніж до подібних розмов. Єдине, що я зміг зробити для тебе, — ота картина. Я назвав її “Позначена блискавицею”. Мені давно хотілося, щоб ти побачила себе очима інших, щоб ти сама склала собі ціну, Ерліс. Мишатник, з-під руїн якого тебе колись витягли, встиг накласти на тебе свій відбиток. Він не зумів приглушити ні твого розуму, ні твоїх почуттів, але чому ти боїшся повірити у власну силу? От ніби розбіжишся — і раптом зупиняєшся, чимось налякана. Те крихітне сіре мишеня, що сховалось у тобі, час від часу підводить голову й починає нашіптувати, що ти не здатна ні на що велике і гарне. Ерліс, не вір мишеняті! Коли воно знову озветься, поглянь на “Позначену блискавицею”. Там ти — справжня, запам’ятай. — Я хотіла б себе побачити зараз не лише на малюнку. Востаннє я заглядала в дзеркало ще в Гресторі… — Я знав і про це. Ратас мовчки простягнув їй маленьке люстерко, і дівчина довго із якимось гірким здивуванням роздивлялася своє відображення, то одсуваючи руку зі скельцем далі, то наближаючи мало не до самих очей. Врешті Ратас не витримав. — Та годі вже! Це просто скло — воно всього показати не в змозі. Ерліс зітхнула й повернула йому люстерко. — Зараз у Гресторі час ненависті, дівчинко, але ненавистю ми ніколи не перетворимо світ. Ненависть лише руйнує. Щоб творити, потрібна любов. Іще в той день, коли я вперше тебе побачив, здалося мені, що не лише відданість Крейонові повела тебе за ним і штовхнула на кинджал Турса. То було інше почуття. Здогадалась, як воно зветься? Дівчина мовчала. — Ніхто з нас не знає, що чекає на нього завтра. Я хотів би, щоб ти і Крейон були щасливими, доки ще є час. Сподіваюсь, моя картина допоможе вам краще зрозуміти одне одного. А тепер — ходімо назад. Крейон, напевне, хвилюється… — Ходімо, — втомлено погодилася Ерліс. Так, “Позначена блискавицею” справді щось у ній змінила. Вона відчувала в собі незбагненну лагідність до всього світу. Сонце ніколи ще не було таким щедрим, а трави — такими буйними, і навіть холодні сірі скелі стали привітнішими. Дівчині хотілося обійняти весь цей широкий світ, знайти найніжніші слова для кожної пташки, деревця, хмаринки… Вона заховала подалі лук та стріли: все ж таки жінці не личить полювати. Ратас знову вирушив у місто, і Крейон уперше дозволив собі після напруженої праці кілька днів відпочинку. Таким Ерліс його ще не бачила. Було щось майже дитяче в тому, як він радів кришталево чистій воді гірського джерела, метелику, що кружляв над квіткою, чи дивній скелі, обриси якої нагадували кінську голову. — Досі в мене не було часу навіть роззирнутися навкруги. Дивно, як це я ще не втратив здатність дивуватися красі… — сказав він їй. І Ерліс подумала, що, відколи вони разом, не пригадає жодного дня, ба навіть години, коли б лікар сидів склавши руки. Він спочивав лише уві сні. Скільки ж років Крейон працював отак? А тепер він мало не весь день пролежав у траві, дивився в небо й дослухався до чогось ледь чутного, зрозумілого лише йому. Наступного дня він розбудив її ні світ ні зоря. — Хочеш зустріти схід сонця, Ерліс? Вони сиділи на порозі будиночка і мовчки спостерігали, як темрява ночі змінюється яскравими й чистими барвами світанку. — Яка краса… — задумливо мовив Крейон. — От і народився новий день. Але що він нам принесе?.. — лікар замовк. Ерліс похилила голову, охоплена тривогою: невже так швидко випарувався його вчорашній безтурботний настрій? — Що сталося, Крейон? — Все це дуже складно, дівчинко, — зітхнув він. — Убивчі голки, вибухові пристрої… так, усе це зараз нам потрібно, без цього не обійтися в війні проти Грізного бога. Але ж хіба це вихід?.. Одні воліють умерти, щоб не зрадити друзів, другі тікають, рятуючи себе та своїх дітей від його влади, треті вдягають на себе золоті шоломи і несуть смерть та горе своїм співвітчизникам, четверті — четверті втрачають волю й розум і поповнюють отару Бісехо… Чотири шляхи, та жоден із них не виводить із глухого кута, в який ми зайшли. Невже ми настільки ослабли, отупіли, звиродніли, що не можемо чинити опору сваволі і маємо лише коритися або гинути? Здається мені, що повинен бути іще один шлях — хай довгий та тернистий, — що приведе до перемоги: знайти в самому собі сили для захисту й опору. Ми навчимося так гартувати свою думку, свою волю, щоб жоден загарбник, подібний Сутару, не міг їх зламати. Мені навряд чи доведеться вийти на цей шлях… Та хоча б стежку я мушу протоптати. Для тебе, для дітей, яких виводять із Грестора Ратас і його друзі… Нехай ніколи вже не буде знайдено способу повернути розум і почуття тим, кого скалічив Бісехо. Але наших дітей, наше майбутнє ми мусимо не просто сховати від нього — рано чи пізно він може на них натрапити, — а навчити їх перемагати Грізного бога в своїх душах… Навчити їх не просто тікати — протистояти йому, дати їм зброю для боротьби з ним… Здається, я вже бачу початок цього шляху… Ерліс не все зрозуміла із сказаного, та надія прокинулася в її серці. Крейон і Ратас знайдуть цей шлях! Надвечір наступного дня дівчина попросила Крейона допомогти їй перенести на горище хмиз, який зібрала в ближньому гайочку — погода зіпсувалася, насунули хмари, а вона хотіла встигнути до дощу. Проте дощ таки застав їх по дорозі додому. Крейон скинув хмиз на землю і вкрив її своїм плащем. Ерліс стояла, поклавши голову йому на груди, і думала: от якби цей дощ не кінчався ніколи! Але дощ скінчився, залишивши після себе холод. Вони затопили в хаті і сіли біля вогню. — Отак колись вечорами коло домашнього вогнища мати розповідала мені казки… — сказав Крейон. — Казки! — задумливо мовила Ерліс. — Востаннє я їх чула ще в тітоньки Йєли… — Хочеш, я розповім? — несподівано спитав Крейон. — А ти хіба їх знаєш? — Дещо пам’ятаю. Тільки казки мої, дівчинко, здебільшого невеселі… Ерліс слухала уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Спочатку вона й справді сприймала це як казку, та потім у неї виникла несмілива думка, яка дедалі міцніла й міцніла: ніяка це не казка! Крейон розповідає про своє життя… Ніколи раніше не згадував він, де жив до того, як перебрався в Грестор. І зараз він ніби бачив перед собою ті далекі роки. Починалося все і справді по-казковому: жили собі чоловік та жінка й не мали вони дітей… Тобто діти в них народжувались, але всі вони прийшли на світ передчасно і померли малими. Коли ж поховали Й четверту дитину, то наважились піти до старого чародія, що жив високо в горах… І сказав чародій, що народиться в них син і виросте він міцним та здоровим, якщо віддадуть вони хлопця йому в науку. Народився п’ятий син, і старий забрав його у гори… От виріс той хлопець і сам почав зціляти людей від хвороб. Пішла про нього слава поміж людьми. Дружиною його стала дівчина-красуня. Доля, здавалося, була до нього ласкавою. А потім — потім усе в один рік змінилось. Помер батько молодого лікаря — загинув під час повені. Невдовзі помер і старий, який навчав його лікарського мистецтва і якого вважав другим батьком. А далі зрозумів він, що вродлива його дружина кохає іншого, бо одружувалася не з ним — із його славою. І тоді кинув усе — рідне місто, гори, де пройшло його дитинство, дружину свою, дорогі серцю могили обох батьків — рідного й названого — і пішов світ за очі разом із старенькою матінкою, яка одна ще любила його. А люди потім казали, що не було йому добра, бо змалечку обдурив свою долю, бо врятовано його з допомогою чаклунства, от доля йому й помстилася… Цілий рік мандрував він по країні, ніде надовго не зупиняючись, і, лише коли рік минув і дружина його, не маючи про нього звістки, мала право вийти заміж за іншого, він змінив ім’я й оселився в Гресторі, подалі від рідної Коміни і жінки, яку довго не міг забути… Поки Крейон розповідав, стало темно. Він уже не міг бачити обличчя Ерліс, але почув, як вона тихо схлипує. — Ти плачеш, маленька? — спитав він, і його велика долоня ковзнула по обличчю дівчини, намагаючись витерти її сльози. Колюча крижина, що скувала серце Ерліс, поки вона слухала розповідь Крейона, раптом розтанула, тепло ринуло в її душу, і вперше в житті сльози не здалися їй гіркими. — Я ніколи, ніколи не лишила б тебе! — прошепотіла вона, прихилилася до Крейона і сама незчулася, як опинилася в його обіймах… Світ сповнився любові. Ерліс, змалечку обділена добром і ласкою, сама не розуміла, звідки в неї стільки ніжності. Хоч як то дивно, вона зовсім забула про шрам, наче його й зовсім не було. Вона чекала від коханого якихось гарних незвичайних слів, та Крейон мовчав, хоча вмів бути красномовним і переконливим. Те, чим обоє володіли зараз, було поза словами, і коли вони починали говорити, то говорили про буденні речі, але кожен погляд, кожен рух набували значення події, здатної змінити ціле життя, кожен день вміщав у себе рік. Проте щасливих днів було всього три, і Ерліс запам’ятала їх до найменших подробиць. А вже четвертого дня Ерліс прокинулася і відчула, що Крейон не спить, більше того, якимось чином вона зрозуміла: він не спить давно. У химерному блідому світлі видно було, яким відчуженим і зосередженим став його погляд. Дівчина знала, що то означає, вона чекала, що це станеться, та не мала й гадки, що так швидко… — Недаремно називали тебе щасливицею, Ерліс, — сказав він. — Ти й справді приносиш щастя. Знаєш, я раптом прокинувся серед ночі — мабуть, від того, що ти заворушилася, — і вже не зміг заснути. Та за той час, що лежав без сну, я розв’язав одну дуже складну задачу… Вона давно вже мене мучила, та я не знав навіть, як до неї підступитися. І раптом я так виразно побачив розв’язок, ніби він був написаний на стіні. Це було щось неймовірне… Стільки над цим бився, а шлях до мети виявився простим і коротким. Тепер ми значно наблизимо падіння Сутара. Хіба треба пояснювати, наскільки це важливо! — Навіть не віриться… — тихо сказала Ерліс. — Невже все це коли-небудь скінчиться? — Скінчиться, маленька моя! І знаєш, що буде потім? — Крейон заговорив швидше, неначе хтось міг його перервати: — Я повезу тебе в Коміну. І ми завжди, завжди будемо разом. Ти народиш мені сина й дочку… Я мрію про це, як про найбільше щастя. Він притулив руку Ерліс до своїх очей, немов соромлячись раптового пориву, а їй стало і хороше, і сумно. Безтурботні дні скінчились, Крейон повертався до своєї роботи… Ерліс безгучно зітхнула. — Моя допомога тобі буде потрібна? — спитала вона. — Сьогодні — навряд. Хіба що завтра… Можна було й не питати про це. Вона вже знала, що в перші дні, коли нова ідея заволодіє його розумом, Крейон прагне залишитись на самоті. Що ж, їй час вирушити на полювання. Потрібні свіжі харчі. Свято скінчилося, настали будні… На порозі вона поцілувала Крейона, а дійшовши до повороту, обернулася й змахнула на прощання рукою. Чи гадала вона тоді, що востаннє бачить його живим? Що ніхто так і не взнає, в чому ж полягало його відкриття… Кохання зробило їх необачними і змусило забути про ненависть, що чигала на кожному кроці. Крейон так захопився роботою, що не помітив наближення воїнів Сутара, а Ерліс, полюючи, забилася в гущавину й запізно помітила дим сигнального вогнища. Як вона бігла назад! Та на їхньому подвір’ї вже господарювали золотошоломники. З-за скелі добре було видно, як вони виносили приладдя лікаря, його записи, для чогось тягли навіть стільці. Самого Крейона не було видно. Ерліс відчула, як вогнем запалав рубець на щоці. її очі були сухі, сухо стало в горлі, і серце, здавалося, зупинилося, вона не чула його биття. Рухи зробилися точними й виваженими. Ерліс відклала вбік свою здобич, зручно вмостилася поміж скель, перелічила стріли. Спершу поцілити ватажка… Вона не має права схибити. Визначити, хто він, було неважко. На всіх у неї однаково не стачило б стріл, та Ерліс знала, що подібні загони складаються переважно з тих, що втратили власну волю і виконають будь-який наказ. Вони розгубляться й розбредуться, якщо не буде кому командувати ними. Для певності вона витягла зі складок одягу свою голку, волосиною прикрутила її до вістря першої стріли і прицілилася. Вперше їй довелося цілитись у людину. її розрахунки виявилися правильними. Коли впав ватажок, а потім кілька воїнів із тих, що несли речі, всі інші в паніці кинулися врозтіч, навіть не намагаючись встановити, звідки ж летять стріли. Ерліс почекала, чи не повернеться хтось із воїнів, і повільно, немов на страту, рушила в дім. Вона не хотіла думати, що побачить там. Крихітна, як пташеня, надія іще озивалася до неї ледь чутним голосом: “А може?.. Може, вони зв’язали Крейона, але не встигли вивести з дому, може, він ще не торкнувся голки?” …Крейон непорушно лежав долі, у тій кімнаті, де була картина, і “Позначена блискавицею” дивилася на нього зі стіни. Ерліс опустилась навколішки. Очі її бачили тільки смертоносну голку, що стриміла в зап’ясті коханого. Вона не знала, скільки часу просиділа так, мов нежива. Ненависть — чорна, дика, тяжка, люта — розгорялася в її душі непогамовним полум’ям, знищуючи всі інші почуття. Крихкий попіл заповнив її всю, вона стала легкою і дзвінкою, немов стріла, націлена в ворога. Ратас казав: “Нема блискавиці такої, що випалила б їй душу…” А вона відчувала себе зараз обпаленою руїною, в яку ніколи не повернуться ті, хто жив тут раніше… Якби в неї була ще одна голка, вона не завагалась би скористатися нею. Та голки не було. Рипнули двері, за спиною в неї почулися кроки. Вона обернулася. На порозі стояв Ратас. — Якби я вмів літати, Ерліс, я не спізнився б, — сказав він. — Ми забули, що час ненависті іще не скінчився. |
||
|