"Позначена блискавицею" - читать интересную книгу автора (Гайдамака Наталья Лукьяновна)

Частина третя ЧАС НЕНАВИСТІ

Було тихо й темно, і десь у кутку шаруділа миша. Віта не наважувалася порушити мовчання. Ця дивна жінка з чужого світу, вранці ще така далека від неї, стала зараз рідною, наче сестра. Позначена блискавицею — це ж не про обличчя, це про долю… їй страшенно хотілося сказати Ерліс щось тепле й щире, та потрібні слова не приходили, а вона боялася образити її гордість недоречним співчуттям.

Раптом щось застукотіло й покотилося по підлозі. Ерліс рвучко скочила й нахилилася.

— Сигнал тривоги, — вона відшукала долі й показала Віті камінець, обвитий червоною ниткою. — Його вкинули знадвору в димохід. Ратас шле нам знак — сам або через когось із своїх посланців. Треба негайно забиратися звідси!

Віта звичним рухом почепила через плече сумку й накинула плащ так, як її учив Ратас.

— Йтимеш за мною, — сказала Ерліс, — на певній віддалі, але так, щоб не губити мене з очей. Рухайся не дуже швидко, але й не дуже повільно, аби не привертати до себе уваги. І не бійся нічого. Ратас та його побратими знають, що ми полишаємо схованку, і мають нас прикрити…

— Я не з лякливих, — спалахнула Віта.

— Страх може відчути кожен, в цьому нема нічого ганебного. Далі ж усе залежить від тебе: або ти здолаєш страх, або страх здолає тебе.

Вони піднялися по хиткій драбині на поверхню (їхня оселя виявилась чимось на зразок землянки, виритої серед руїн), пройшли повз напіврозвалені будинки. “Це після чорної пошесті лишилось їх стільки”, — прошепотіла Ерліс. Біля останнього з них Віта спинилася, а Ерліс, як вони й домовлялися, рушила вперед. Через кілька хвилин Віта ступила на бруківку. Серце калатало, та поступово вона заспокоїлася. Ерліс-бо йшла попереду такою недбалою, рівною ходою, мовби й гадки не мала про небезпеку. Жодного разу вона не озирнулася. Поодинокі перехожі байдуже їх обминали. Це була інша вулиця, не та, якою вів її сюди Ратас. Замість землі — бруківка, будинки вищі й пишніші. Одначе й тут панував той самий барвистий безлад, що різав око.

Ерліс дійшла до перехрестя й завернула за ріг червоного будинку. Віта прискорила крок, та за рогом наштовхнулась на воїнів у знайомих їй золотих шоломах і жовтих плащах. Вони не робили спроб перейняти її, просто стали в неї на шляху і оточили дівчину щільним півколом. Як Крейона, майнула думка. Що робити? Крізь кільце воїнів не прорватися, а коли б навіть це вдалося, Віта все одно не знає, куди тікати. Вона потрапила в пастку. Певно, Грізний бог перехопив посланця Ратаса, а той не встиг скористатися голкою. Воїни крок за кроком наступали на Віту, одтісняли П від вулиці, якою пішла Ерліс.

Дівчина позадкувала — і наштовхнулася на високого чоловіка, що непомітно виріс у неї за спиною. Владним рухом він одкинув відлогу із голови Віти, грубо сіпнувши її коротке волосся. Очі його так і вчепилися в дівчину, здавалося, вони просвердлять її наскрізь, тонкі губи кривила недобра усмішка. Жовтий плащ із червоною облямівкою, гачкуватий ніс… Нараз Віта здогадалася, хто перед нею, і в неї аж ноги потерпли від жаху — Турс, жорстокий Турс, той, хто спотворив обличчя Ерліс!

Турс побачив її переляк і коротко реготнув. Це допомогло Віті оволодіти собою. Страх її поступився місцем такій запеклій ненависті, якої вона жодного разу в житті ще не відчувала, і це додало дівчині сил. Вона витримала погляд Турса і спокійною ходою рушила за ним, супроводжувана золотошоломниками.

Хоча ніхто їм, здавалося, не загрожував, Турс, скоса позираючи на Віту, навіщось витягнув меча із піхов. Надвечірнє сонце кинуло промінь на цей меч, і Віті пригадалися очі Ратаса, в яких зринав відблиск сталевого леза. Де він зараз? Як хотілося повірити в те, що він знову її визволить. Але хтозна, коли Ратасу стане відомо, що вона потрапила в пастку. Куди ведуть її зараз? Напевно, у замок Грізного бога. Он на тлі вечірнього неба здіймаються чотири вежі. Мабуть, то він і є.

“Вітко-квітко”, — пригадалося їй. Ох, що ж із нею буде?

Вартові біля брами привітали їх, тричі вдаривши мечами об щити. Коли ж зарипіла, зачиняючись, важка брама, Віта мимоволі здригнулася. В глибині душі вона сподівалася, що по дорозі до замку її можуть відбити, як отоді, в підземеллі… Важко буде проникнути за ці міцні ворота, муровані стіни! Ні, вона мусить покладатися на власні сили. Що казав Крейон в останній свій день? Знайти сили в собі самому, зміцнити свою душу так, щоб Грізний бог не мав над нею влади… Невже отой недолюдок направду зможе зробити з нею, що схоче? Невже він такий нездоланний? Вона ще постоїть за себе, вона не здасться так просто на його ласку!

Воїни лишилися на подвір’ї замку, а Віту Турс повів через довжелезну анфіладу покоїв, що вражали пишнотою. У перших залах не було нікого, крім варти коло дверей, в останніх же дівчина побачила цілий гурт людей, що змовкли при їхній появі. В одязі тут переважали улюблені кольори Грізного бога — жовтий, помаранчевий, червоний. На головах, шиях, руках чоловіків та жінок сяяли численні прикраси, і Віті кинулося в очі, що вони були чомусь неприродно великі, це нагадувало зроблені навмисне задовгими клоунські черевики або приставлені задля сміху величезні носи. Дивна в них мода, подумала. Зла й рішуча, вона простувала за Турсом, якому вклонялися ці поважні пани — придворні Сутара. Зараз вона нарешті дізнається, навіщо знадобилася Грізному богу…

Слідом за Турсом Віта піднялася високими сходами з білого каменю у величезний затемнений зал. На підлозі лежав вузький килимок. Пухнастий ворс глушив кроки. Яскраве світло хлюпнуло їй в очі. Дівчина аж примружилася, проте бічним зором устигла помітити, як довга постать Турса шаснула кудись убік і немов розчинилася в стіні. Прямо перед собою вона побачила підвищення на зразок східчастої піраміди, а на ньому на осяйному троні сидів чоловік, вбраний у яскраво-жовті шати з нашитими на них золотими прикрасами. Голову його оперізував вузький блискучий обруч з червоними каменями. Кругле обличчя із плескатим носом, таке непримітне обличчя, і нічого жахливого в ньому нема, хоча й привабливого теж… Так от як насправді виглядає Грізний бог!

Сутар величним порухом простер до неї руку і гучно промовив:

— Вітаю тебе в Гресторі, дочко Землі!

Він говорив її рідною мовою! У Віти мимоволі сіпнулися губи.

— Пробач мені це хвилювання, правителю, — відповіла вона. — Я так давно не чула звуків своєї мови.

— Як твоє ім’я, дівчино?

— Вікторія, — їй не хотілося, щоб Сутар називав її Вітою.

— Гарне ім’я, хоч і незвичне для нашого слуху. Я — Сутар, правитель Грестора. Могутність моя не має меж, Вікторіє, і якщо ти будеш прихильною до мене і покірливою, тебе чекатиме небачена нагорода.

“Треба спитати, що то за нагорода, — подумала Віта. — Він гадає, що це повинно мене зацікавити. І підтримувати цей пишномовний тон. Добре, що змалечку начиталася історичних романів… Мені ж бо ще не доводилось спілкуватись із такими високими особами”.

— Яка ж це нагорода? — вимовила вона вголос.

— Ти зможеш сама її вибрати. Але то буде згодом. А зараз, люба госте, скажи мені, чи не поставилися до тебе жорстоко ті негідники, що тебе полонили?

— Ні. Ніхто з твоїх воїнів не образив мене нічим. Вона навмисне вдала, що не розуміє питання. Звісно

ж, не золотошоломників мав на увазі Сутар.

— Я кажу не про них, — правитель поблажливо всміхнувся, — а про тих, що тримали тебе в себе. Де вони ховали тебе?

— У якомусь льоху чи то землянці серед руїн.

— Чи не могла б ти вказати, де саме?

— Навряд. Я, власне, зовсім не знаю вашого міста.

— Хто був там із тобою?

— Зі мною була жінка.

— А більше нікого з тобою не було?

— Здається, ні. Я погано пам’ятаю. Все немов уві сні…

— Ти розкажеш мені те, що зможеш пригадати, Вікторіє. Це дуже важливо! Злочинці мусять бути покарані!

— Але ж вони не заподіяли мені лиха!

— Не заподіяли чи не встигли заподіяти?

— Цього я знати не можу.

— Зате я знаю. І не дозволю так поводитися зі своїми гостями!

— Ти кажеш, що я твоя гостя, правителю. Проте ніхто не кликав мене в гостину!

— Так, визнаю, це сталось випадково. Тепер я зроблю все, аби ти забула про це непорозуміння. Перша зі своїх співплемінників ти матимеш можливість поглянути на інший, відмінний од Землі світ. О ні, ти ще не знаєш його, адже ти встигла побачити лише смітники Грестора, а я хотів би показати тобі найкраще з того, чим я володію. Це благодатний, щедрий край, і люди тут добрі й сумирні. Народ Грестора заслужив те щастя, яке я дарував йому. Але спершу я проситиму тебе, дівчино, допомогти мені. Лише ти одна можеш це зробити…

Щось м’яке почало огортати Віту. “Ти втомилася, бідолашна дитино. Скоро ти спочинеш, і тобі насняться чудові, мирні сни… Але зараз — допоможи мені. Ти добра, ти щира, — бриніло щось усередині неї самої, — ти допоможеш, адже так проста… Ти одна здатна допомогти. Лише ти одна!”

Дівчина труснула головою, відганяючи ману.

— Чого ти хочеш від мене? Кажи!

— Згадай ту жінку! Думай про неї! Про неї! Ти дуже хочеш побачити її ще раз! Ти не можеш обійтися без неї! Думай про неї! Про неї думай! Уяви її собі! Де вона зараз? Де? Дивись! Стань моїми очима!

Вона відчувала на собі владний, чіпкий погляд Сутара, і перед нею, мов марево, промайнули сірі скелі, низькі покручені дерева поміж ними… І раптом вона зрозуміла якимось дивом, що це Ерліс бреде поміж скель, що вона, Віта, в цю мить бачить світ її очима, і навіть відчував, як гостре каміння впинається в її ноги… Усі думки і почуття Віти линули до Ерліс, але щось незрозуміле і лихе було в тій настирливості, із якою Сутар вимагав, щоб вона згадала її. Дівчина не могла збагнути, що саме, але серце підказувало: щось тут не так, це може чимось зашкодити їх друзям…

— Ти не там шукаєш друзів, Вікторіє! — перервав її думки Сутар. — Ти чиста душею і вся прозора. Не відаєш, що таке підступ та зрада. Я хочу відкрити тобі щ правду!

Його вкрадливий голос тік навколо неї, туманив, сповивав, заколисував.

— Чого ти боїшся? Звільнися від непокою! Відпочинь! Тебе хотіли обдурити, обплутати мерзенними вигадками. Але я не дозволю цього зробити!

Вона не помітила навіть, коли Сутар спустився зі Щ свого трону й опинився біля неї.

— Ти не віриш мені… О, бачу, твоє чуле, вразливе серце встигли отруїти ненавистю та зневірою. Я покараю тих, хто це зробив!

Раптом Сутар змінив тон, заговорив спокійно та діловито:

— Скажи, Вікторіє, що тобі відомо про ту жінку?

— Нічого.

— Навіть імені її не знаєш?

— Ні.

— А як вона зверталася до тебе?

— Вона називала мене: сестро…

Очі Сутара блиснули зловтіхою, і Віта зрозуміла, що припустила помилки. Та було вже пізно. Вона не помітила, що Грізний бог перейшов на мову Грестора.

— Ти ще не навчилася брехати, — докірливо похитав головою він. — То що ж розповіла тобі ота нещасна?

— Нічого.

— Щось у ній самій і в її поведінці не здалося тобі дивним?

— Ні.

— А рубець на щоці?

— Вона весь час затуляла обличчя покривалом.

— Отже, ти не бачила її лиця?

— Ні.

— А чоловік? Чорнобородий чоловік туди не приходив?

— Нікого більше я там не бачила.

Раптом вона відчула різкий біль у нозі, на місці торішнього перелому. Влітку вона стрибала із саморобної вишки на ставку, але одного разу там, куди вона збиралася пірнути, виринув якийсь хлопчак, вона змінила напрям, потрапила на мілке і зламала собі ногу. Півтора місяця довелося пролежати… І от той самий біль знову пройняв її так, що аж у в очах потемніло. Дівчина несамохіть поглянула вниз.

— Кістка ціла, і з ногою нічого не сталося, Вікторіє. Але твоє тіло, твої нерви пам’ятають той випадок і той біль, — бачиш, я й це про тебе знаю, — і вони згадають його стільки разів, скільки захочу цього я. Однак я не полюбляю ні крові, ні страждань і не збираюся тебе катувати. Запам’ятай: кожного разу, коли ти скажеш мені неправду, ти відчуєш цей біль. Усе залежить від тебе самої.

Віта мовчала. Він зазирнув їй в очі.

— Чи не занадто ти покладаєшся на себе, дівчино з Землі? — Грізний бог знову всівся на трон і височів тепер над Вітою. — Людина — жалюгідна комашка. Так легко знищити її. І ще легше — зламати! Вона боїться голоду, холоду, спеки, болю… Зрештою, її можна просто залякати, і тоді вже не треба силувати. Певен, що твоєї впертості вистачить ненадовго…

Віта закусила губу. Жалюгідна комашка… Страх перед болем… Невже Сутар має рацію і людину справді так легко зламати?

— Чого ти хочеш від мене? — спитала, аби не мовчати.

— Отак краще, люба госте. Слухняних чекає нагорода. Я не пропонуватиму тобі те, чим задовольниться більшість із мешканців Грестора, бо їм досить ситної їжі, яскравого вбрання, теплої хати, можливості віддавати накази іншим. Ні, я розумію, з ким маю справу. Я дам тобі незрівнянно більше, Вікторіє. Ти на власні очі побачиш древні світи, вдихатимеш повітря і вбиратимеш барви минулих століть, я проведу тебе ними, немов велетенським музеєм, а потім — потім ти полинеш у світи прийдешності, ти подорожуватимеш ними так само легко, як подорожують із країни в країну, з міста в місто… Ти побачиш те, чого ніхто з твоїх співвітчизників не зможе побачити ніколи… Це королівський дарунок, дівчино. Він — для тебе, для твоєї палкої та відважної душі. Я вмію цінувати вірність та відданість. Я дам твоєму допитливому розумові небачені можливості…

— Не треба, — сказала Віта. — Нічого я не хочу.

— Дитино! Та чи розумієш ти, кому намагаєшся чинити опір? Миша проти кота… Втім, це навіть добре, що ти така вперта, бо коли я наверну тебе на свою віру, твої переконання будуть непохитними.

— Я не хочу твоєї віри.

— А що тобі відомо про неї? Мої піддані мають усе необхідне. Ніхто з них не голодує, не хворіє, не працює понад силу. Вони не знають лиха!

— Протези щастя теж. Хіба той, хто весь час боїться чогось, може бути щасливим?

— А якщо для них це і є — щастя? їм не дошкуляють ні докори сумління, ні вагання, ні сумніви. їх ніколи не роздирають суперечливі почуття. Вони знають, що є їхнім обов’язком, — і виконують його. Я дав їм віру — хіба ж це мало? Віру в суворого, непохитного, але мудрого бога, який ніколи не карає даремно. Вони щасливі своєю вірою!

— Вони щасливі? Хіба тим, що нещасні однаково! Ніхто з них не сміє мати ні власної волі, ні думок, ні почуттів. Все це вони принесли в жертву Грізному богу, їхня віра — це страх!

— Нехай! Нехай спочатку в їхнє єство увійде страх — доки вони не збагнуть, що для них — добре і що — корисне. Страх утримає їх від помилок. Це люди темні, забобонні, їх треба силоміць навертати на шлях добра та істини…

— Добро — і силоміць?

— Вони ще дякуватимуть мені! У віках прославлятимуть моє ім’я!

— Яке ж саме?

Сутар аж похлинувся колючим та в’їдливим сміхом.

— О, я так і знав, що тобі й це відомо! І ти ще твердиш, що не зустрічала чорнобородого? Гадаєш, я не знаю, що це його люди відбили тебе в підземеллі, що де він навчив тебе так швидко тутешньої мови, що це він розповідав тобі про мене жахливі речі?

— Ні!

Біль знову обпік ногу дівчини, вона ледве стрималася, щоб не скрикнути.

— Дурненьке дівчатко! Кого ти захищаєш? Задля кого приймаєш муку? Ти захопилася ним, бо вважаєш його героєм, захисником знедолених та скривджених. Ось чому ти борониш його! Але ж усе, що він наплів тобі про мене, злісна брехня! Він — зовсім не той, за кого себе видає. Це, щоб ти знала, мій найзапекліший ворог! Єдина його мета — підступно скинути мене й самому посісти цей трон!

Сутар вочевидь розхвилювався і почав зовсім не по-королівськи швидко ходити взад і вперед, вимахувати руками.

— Він прикинувся моїм другом, а потім зрадив. Хіба можна вірити тому, хто зраджує друзів? Хто потай вистежує їх? Хто їх грабує і здіймає на них зброю? Він — шпигун, зрадник, мерзотник, твій Ратас!

— Не знаю ніякого Ратаса.

Губи стали зовсім дерев’яними, їй здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість.

— А ти яе замислювалася над тим, звідки відомо йому так багато про мене? Про Ерітею? Про подорожі іншими світами? Бачиш, він не все відкрив тобі, приховав, що сам — теж з Ерітеї, що ми з ним разом прийшли сюди, в Грестор! Він — убивця, безжальний убивця, руки його в крові жителів Грестора, і нема йому за це прощення! Я ні до кого тут і пальцем не торкнувся, а він порушив закон! Він прикинувся був моїм другом. Та згодом йому замало здалося ділити зі мною владу. І тоді він виступив проти мене, він підбурює на війну цих бідолах, важать їхніми життями… О так, він нічого не казав тобі нро це, я знаю. Кому ж охота зізнаватись у зраді! Кому…

Сутар не встиг закінчити фразу. Задзеленчало скло, і величезний вітраж за його спиною розсипався на друзки. Віта почула навіть не крик — розпачливий лемент того, хто називав себе Грізним богом Бісехо.

У розбитому вікні на тлі нічного неба завис золотий човен. У ньому стояв Ратас із піднятим мечем у правиці.

Він знову прийшов порятувати її! Проник крізь мури, подолав сторожу, доступився до золотого човна!

Та дівчина не встигла навіть зрадіти. Сутар щодуху дременув до маленьких дверей, захованих у стіні, через які перед цим вийшов Турс. Втече! І Віта — де й сили з’явилися, адже ще мить тому їй здавалося, що не в змозі бодай ворухнутися, — кинулася йому під ноги. Грізний бог розпластався на підлозі, а коли спробував підвестись, над ним уже стояв Ратас.

— Ти не можеш убити мене! — заволав Сутар. — Не маєш права! Якщо я завинив, нехай мене судять! Вимагаю суду!

Ратас трусонув його за блискучий комір так, що той затріщав, і приставив меч до горла. У вузькі двері, штовхаючись і заважаючи одне одному, пхалися золотошоломники.

— Віто, в човен! — гукнув Ратас.

Дівчина побігла до вікпа. Почула, як раптом урвався крик Сутара й щось важко гупнуло на підлогу. “От і все, — подумала вона. — Кінець Грізному богові”. Але Віта помилилася. Ратас відкинув перших воїнів, що вже підскочили до нього, стрибнув у човен, жбурнувши на дно обважніле тіло Сутара, і натиснув на якийсь важіль. Човен почав набирати висоту. Із розбитого вікна вистромилося кілька воїнів, навздогін засвистіли стріли. Влучно кинутий спис ударив у корму, човен сильно гойднуло, він мало не перевернувся. Сутар заворушився на його дні, застогнав і розплющив очі.

— Мені не схотіла повірити, — прохрипів, побачивши Віту, — йому повірила… А ти спитай, хто він і звідки. Спитай! Нехай усе розкаже… Герой-визволитель!..

Ратас облишив важелі й повернувся до нього.

— Що ти хочеш, щоб я їй сказав? — втомлено мовив він. — Що я так само, як і ти, не належу до цього світу? Що я прийшов сюди з Ерітеї разом із тобою? Що через технічну несправність наша група випадково опинилась тут, у Гресторі, а не там, куди мала потрапити? Я ще тоді запідозрив, хто доклав рук до того.

— Ти в усьому винен! Ти зрадив друга…

— Кого я зрадив? Тебе? Та хіба ми були колись друзями? Краще розкажи цій дівчині, що ледве врятувалася в твоїх пазурів, як уперше з’явився в Гресторі на летючому човні. Ні, недаремно ти з самого початку взяв собі образ Бісехо — найпотворнішого ідола давнини, бога влади й покари. Нехай ненавидять, аби лиш боялися і підкорялися! Поясни, як ти знищив третього з нашої групи — обережного, розважливого Рона, хоч той і гадав, що треба просто сидіти й чекати, поки нас знайдуть з Ерітеї, і ні в що не втручатися? Ти радий був би знищити і мене, як небажаного свідка, та я виявився сильнішим, ніж Рон. І тоді ти злякався й запропонував мені розділити із тобою владу. Так воно було. А тепер настав час розплати.

— Кінець… — заквилив Сутар. — Кінець, усьому кінець…

— Ні, ще не кінець. Ти вимагав суду. Ось тобі суд, ось і присуд. Я сам виношу вирок. Ти, володарю скалічених душ, зазнаєш тієї ж долі, на яку прирік тисячі людей тут, у Гресторі! Віднині будеш ти не Грізним богом і навіть не Сутаром з Ерітеї, а порожньою шкаралупою, слухняною лялькою, що без заперечень виконає будь-який наказ.

— Це справедливо, — тихо сказала Віта.

— А тепер, — глухо наказав Ратас, — ставай до керма! Веди човна туди, де ховаєш атерон. Уперед, Грізний боже!

Ратас рубонув мечем по щоглі, і золотий диск, перевертаючись, шубовснув у річку, що виблискувала під ним у світлі місяця. Човен одразу полетів швидше. Сутар мовчки піднявся, перейшов на ніс човна і розвернув його ліворуч.

— Невже в гори? — спитав Ратас.

— В гори.

— Куди ж саме?

— До будинку, в якому переховувався лікар. Там, у кімнатці, де намальована оця…

— Годі, замовкни! — гримнув на нього Ратас. — А взагалі-то дотепно. В логіці тобі не відмовиш. Справді, після смерті нашого Крейона ми жодного разу не були там:..

Повний місяць освітлював шлях. Віта дивилася на ліси, що пропливали внизу, і з насолодою підставляла розпашіле обличчя вітру, який пахнув смолою та глицею.

— Що, гарно? — всміхнувся до неї Ратас. Проте усмішка в нього вийшла силуваною.

— Ніколи ще не була в нічному польоті. Здорово! Ратас узяв її руку в свої долоні.

— Дякую тобі, Віто…

— За що?

— За те, що повірила мені. Та я хотів би, аби ти не просто вірила, а й розуміла мене. То лиш Сутарові потрібна була сліпа віра.

— Так, зіра… Віра й послух… Виконувати накази… — пробубонів не озираючись Сутар, і Віту здивував якийсь млявий та безживний його голос.

— То ми летимо зараз туди, де “Позначена блискавицею”?

— Авжеж.

— Я таки побачу її! — аж підскочила Віта.

— Не перекинь човен, — усмішка Ратаса вже не здалася їй вимученою. — Ця картина мені таки вдалася. Як-не-як, я ж художник, Віто. Це — одна з моїх професій, до того ж найулюбленіша. Знала б ти, з яким задоволенням я покинув би все й узявся до пензлів. Мені ж здається, що я ніколи не відкладу меча. “Позначена блискавицею” — то був спалах. Я побачив Ерліс такою — і за лічені години намалював. Крейон допоміг мені із фарбами, адже він колись цікавився старовинним живописом — звісно ж, як дослідник — і мріяв розгадати таємницю древніх фарб, що не блякли довгі роки… А знаєш, Віто, є в мене ще один задум — зобразити падіння Грізного бога. У тих самих тонах, що й “Позначена блискавицею”. Я так давно про це думаю, що уявляю все до найменших деталей. Лишається тільки знайти час і намалювати. Уяви собі нічне небо — темно-синє, майже чорне, блакитне мерехтіння зірок, сріблясте павутиння туманностей, пломеніючий хвіст комети… І летить, прокреслюючи навскоси простір, золотий човен Грізного бога. Летить догори дном, тривожні криваві спалахи ковзають по його поверхні… А сам Бісехо, іще страшний навіть у своєму безсиллі, падає головою вниз. Я хочу показати його обличчя під незвичним кутом, дати викривлені, згротесковані, але впізнавані риси у незвичному ракурсі, аби показати і його ницість, і жалюгідність перед лицем неминучої розплати.

— А чи згодиться він позувати? — посміхнулася Віта.

— Ех, дівчино… Моя картина — в моїй уяві. А от реальність… Реальність — то кров, бруд, потворність. Багатьом укоротив віку мій меч…

— Дивно, — обурилась Віта. — А хіба ж ти міг боротися з Сутаром, не виймаючи меча із піхов?

— Не міг.

— То в чому річ? Твоя зброя служила чесній справі. Невже краще було зробити, як Рон: просто спостерігати збоку, чим усе скінчиться, аби лиш не заплямувати себе нічим, лишитись чистесеньким?

— Правильно, все правильно. Мій власний закон — назви його сумлінням чи якось інакше — велів мені зробити саме так. Та є ще й інші закони, і ніхто їх поки що не відміняв. Зрозумій, дівчинко, я не маю права зрушити навіть камінця на землі Грестора. А що роблю я? Вбиваю його жителів, розлучаю дітей із батьками. Таке не може минути безкарно… Людина, яка хоч раз здійняла зброю, знищила чуже життя, хай то навіть життя ворога, ніколи, чуєш, ніколи вже не буде такою, як раніше. Вбиваючи когось, убиваєш себе. Так, я обрав те єдине, чим міг допомогти жителям Грестора… І я діяв зброєю їхнього часу. Та все ж за законами Ерітеї я вчинив злочин. Сутар був мудріший: він нікого не вбив власними руками, навіть Рона прибрав руками Турса. На ньому немає крові. А на мені є. Сутара я сам засудив. Але й мені доведеться постати перед судом.

— Доведеться, — підтвердив Сутар.

— Та замовкни ти! — вигукнула Віта. — Мабуть, я дурна і нічогісінько не розумію, та я знаю одне: справжній злочинець тут — це він, Сутар. Якби ти не був змушений йому протистояти, то чи вхопився б за меч? Обоє ви — з Ерітеї, і саме тому ти, а не хтось інший, мав розпочати цю боротьбу. Якби не ти, хтозна, що цей негідник іще встиг би накоїти. Досить уже й тієї “отари” Сутара, яку маємо зараз у Гресторі: істот, що вже ніколи не стануть справжніми людьми. А це ж іще не все. Усі ті жертви, які ти вважаєш своїми, на його сумлінні, і в тому, що вони загинули, — його вина. Не було б Сутара, не було б і цих жертв… Він призвів до цієї війни, він і мусить за неї відповідати. А якщо подібного випадку іще не було, то повинен бути й новий закон. Адже не люди існують для законів, а закони для людей! Невже ви, ті, що мандруєте в інші світи, не розумієте таких простих речей? Я не можу повірити в те, що тебе засудять.

— Ти ще бачиш світ по-дитячому ясним, і я заздрю твоїй переконаності.

— Ти — і злочин! Та я не знаю нікого кращого за тебе!

— Отже, я можу вважати себе виправданим.

— Не жартуй так! Якщо треба, я можу посвідчити…

— Свідчити тобі не доведеться. Через кілька годин ти будеш удома, і все, що сталося тут, видаватиметься тобі поганим сном. А я… Я чинив так, як вважав за потрібне і єдино можливе. Нехай мої співвітчизники дадуть належну оцінку.

Раптом човен гойднуло сильно, аж він нахилився.

Сутар, що сидів за кермом, повернув до них розгублене обличчя — вираз у нього був, мов у хлопчака, спійманого на шкоді. Віта не повірила своїм очам: куди й поділися його бундючність та самовпевненість. Лише зараз з усією яскравістю вона уявила, що ж робив із людиною верховний правитель Грестора.

Ратас відштовхнув його і кинувся до пульта.

— Якраз цього я й боявся! Вправних вояків вимуштрував тобі Турс. Влучно кидають списи. Той удар таки дався нам взнаки. Доведеться сідати.

Човен стрімко йшов на зниження.

— Ех, іще б трохи! — в голосі Ратаса чулася досада. — Решту шляху доведеться долати пішки. Тепер я вже не певен, що ми встигнемо, поки Турс або ще хтось із його поплічників не приведе туди загін. Скажи-но, Сутаре, ти показував комусь із них, як діє атерон, як ним користуватися?

— Турс знає…

— Ти брав його із собою в подорожі?

— Брав.

— Отже, це він підказав тобі викрасти Віту?

— Він.

— Значить, упізнав…

— Кого впізнав? — здивувалася Віта.

— Тебе, дівчинко.

— Як — упізнав? Ми ж із ним раніше не зустрічалися!

— Власне, не тебе, а…

Човен трусонуло від зіткнення з землею, він проповз кілька метрів, трощачи кущі й дерева, і спинився.

— Що ж, приїхали. Доведеться виходити. Ворухнися, Грізний боже. Давно не ходив пішки? — звернувся до зніченого Сутара Ратас.

Похнюпившись, той переліз через високий борт. Як не в’язалися його розкішна одіж та корона на голові із цим винуватим виразом обличчя!

Ратас прихопив із човна кілька кристалів, схожих на зернята граната, тільки синього кольору.

— Що це? — спитала Віта.

— Те, що дає енергію цій машині. Ці кристали нам іще згодяться, коли доберемося до атерона.

— То ходімо швидше.

— Чекай, Віто. Я розраховував, що ми зможемо випередити золотошоломників, які неминуче кинуться до сховку, але тепер усе змінилося, і необхідно попередити моїх хлопців, щоб вони теж поспішили туди. Будь-що-будь ми повинні сьогодні дістатися до приладу і викликати Ерітею. Зроби тепер для мене те, чого не схотіла ти зробити для Грізного бога: думай про Ерліс, дівчинко! Думай про неї так, ніби від цього залежить твоє та моє життя! Власне, так воно і є.

Віта притулилася до дерева і заплющила очі. Намагалася зосередитись. Уявити собі Ерліс такою, якою бачила її востаннє. Синє покривало й сумні очі. Кого вони нагадували їй, оті очі? Сутар питав: як вона тебе називала? Називала по імені, а ще — сестро… Ерліс, сестро, озвися! Поможи! Серед сірих скель чи в лісах, у пустелі чи в людному місті, почуй мене, рідна, відгукнись, Позначена блискавицею!

І раптом, немовби й справді сяйнув небесний вогонь, Віта виразно побачила скелі, і темне небо над ними, і місяць угорі, і почула, як голос Ерліс, знайомий голос озвався до неї — так, ніби вона сама вимовила по думки ті слова, та все ж вона знала, що слова ті їй не належали: “Що, сестро?”

— Ратас, вона відповіла, — прошепотіла Віта, не наважуючись розплющити очі — раптом усе пропаде.

— Перекажи їй, нехай попередить наших, щоб негайно збирали загін і вирушали до того дому в горах, де вона жила з Крейоном.

Тільки-но Віта про це подумала, голос Ерліс знову сказав їй безгучно: “Добре, сестро. Допомога прийде». Вона звела очі на Ратаса.

— Що це було? І як…

— Потерпи трохи, Віто. Тебе чекає ще одна несподіванка, остання і, сподіваюсь, приємна. Я міг би розповісти тобі, та краще, коли сама все побачиш на власні очі…

Віта закопилила губи, мов дитина, якій не дали обіцяного подарунка.

— Гаразд. Хай буде по-твоєму…

— Дорога важка, та нічого, здолаємо. Сутаре, а чи не скинув би ти свої цяцьки? Легше буде йти.

Правитель Грестора слухняно поклав на землю корону та інші прикраси, що були почеплені на грудях.

Спустилися в глибоке урвище, а потім довго підіймалися, чіпляючись за кущі й траву. М’який грунт вислизав з-під ніг, вони ковзали, підтримували одне одного. Віта пригадала, як удома лазила по ярах. Для неї це було діло звичне, а от Сутарові велося скрутно. Доводилося допомагати йому. Нарешті вони вилізли з урвища і пішли вузькою стежиною поміж горбів — Ратас попереду, за ним Віта, а в кінці — Сутар.

— Ратас, — нишком мовила Віта, коли Сутар трохи відстав, — чи не краще було б його залишити там, коло поламаного човна? Швидше б дійшли…

— Не можна. Він потрібен мені.

— Тобі видніше, — знизала плечима. Присутність Сутара — нового Сутара, що вже не був сповнений недоброї, руйнівної сили, а скорше сам скидався на руїну, гнітила дівчину. Вона не могла розмовляти в його присутності так, ніби його немає, а їй іще стільки хотілося розпитати!

— Та не журися, Віто! Ми повинні встигнути, бо випереджаємо Турса, навіть якщо він здогадався й відразу вирушив по наших слідах.

— А Турсові нащо атерон? Теж мандрувати захотілося?

— Та ні, не думаю. Швидше для нього й таких, як він, цей прилад став символом влади й могутності. Тому й спробують захопити його. Сутара, власне, вже нема, ти сама бачила, на що він перетворився, але бог влади й покари зостався. Ті, хто підтримував його, хто стояв за ним, кого він підніс та обдарував, — вони не віддадуть свого так просто. Тепер може початися вже не таємна, прихована, як досі, а відкрита війна. Знайдеться той, хто замінить Сутара на престолі, — певен, що це буде наш давній знайомий Турс. Треба відновити зв’язок з Ерітеєю — тільки спільними зусиллями можна буде відновити ті часи, коли тут іще не з’являвся Грізний бог…

— Скажи мені, як же це? Така розвинута цивілізація… Люди майбутнього… Звідки ж міг тоді взятися Сутар?

— Не ти одна над цим замислювалась. Справді, щось було в нас не так. Мабуть, ми занадто вже втішалися своєю могутністю, своєю владою над природою. Зробили все для того, щоб людину оточувало якомога більше зручностей. Але за зручностями та вигодами ми врешті-решт почали забувати про саму людину. Усе рідше заглядали одне одному в очі. Недаремно Сутар вважав, що приніс гресторцям щастя, коли нагодував і зодягнув їх, а тоді ще й думати за них став. Урок Грестора — суворий урок. Бо для нас головним було те, як людина виконує свою справу, а добра вона чи зла, весела чи сумна, жорстока чи лагідна — дуже мало важило. Захопились досконалістю техніки — і занедбали наші душі… Саме час зупинитись і озирнутись — куди ми прийшли. Можливо, підступний задум народився у Сутара лише тоді, коли ми випадково потрапили в Грестор, але цілком ймовірно, що вій спланував усе заздалегідь і лише чекав зручної нагоди. Сутар завжди був марнославним та самовпевненим, хоча мав дуже посередні здібності. Гадаю, що саме його сірість, пересічність і породили цю потворну жадобу влади, прагнення принижувати, нівелювати інших. Бо ж звідки взялося переконання, що найкраще для людини — бути як усі, не виділятися з-поміж інших нічим — ні кроєм одягу, ні виразом обличчя, ні думками? Сутар не міг охопити своїм впливом усіх, а тому прагнув насамперед зламати найкращих, найсміливіших, найрозумніших, а інших просто залякати, обдурити, вбити в голови тваринний жах та покірність. А для покірної маси він був ще й благодійником та чудотворцем. Адже він прихопив із собою синтезатор, тож йому неважко було від імені Грізного бога нагодувати голодних простою та невибагливою їжею і вдягнути голих у благенький, хоча й барвистий, немов у папуг, одяг. А на голови своїх воїнів він зодягнув шоломи — звісно, не золоті, а з особливого сплаву — не для того лише, щоб виділити їх серед інших та захистити від ударів мечем, — ні, Сутар хотів уберегти їх від мене в такий спосіб… Це був немов своєрідний щит, що відбивав психічну атаку. Він навіть гадки не мав, що я, на відміну від нього, орудував тут лише мечем і не використовував свою здатність впливати на інших. Лише тоді я вдався до цього, коли мусив рятувати тебе і коли покарав Сутара. Так, Сутар мав підстави побоюватися мене. Недаремне він запропонував мені розділити з ним владу. Навіть обіцяв допомогти згодом і для мене захопити невеличку державку — це його вислів. Знаєш, що він казав мені? “Тебе я пошанував своєю прихильністю. Своїх друзів я не збираюся принижувати. Ти гідний влади. Ти вищий за натовп і тому можеш ним керувати. Ми перетворимо цих нікчем-тубільців на слухняну отару, скинемо їхніх правителів їхніми ж руками. Вони все зроблять самі, ми ні в що не будемо втручатися, і хай тоді хтось доведе, що ми до цього причетні. Закону буде дотримано!” Марно я намагався пояснити йому, що закон невтручання не можна розуміти так примітивно. Він ніби сп’янів від можливості всеосяжної влади, що відкривалася тут перед ним. “Я володітиму не лише тілами, але й душами! Це буде справжня, непідробна покора — ніхто не посміє навіть помислити щось супроти правителя. В моїй державі не буде бунтівників. Всі будуть щасливі й задоволені. Хто покірний — той їсть досхочу, це вони швидко всі втямлять…”

— Що й казати, маска Бісехо йому дуже пасує, — скривилася Віта.

— Якби Сутар і не начепив маску Грізного бога, для мене він все одно зоставався б потворою. Я тоді навіть уявити не міг, як далеко зайде він. Йому давало насолоду панувати над душами, бабратися в них, як у мотлоху, відкидати геть усе, що вважав непотрібним, залишати і збільшувати те, що було корисним для нього… Він ліпив підвладних йому людей, якими хотів їх бачити, ще й вихвалявся своїми досягненнями. Сутар не був примітивним розбійником, що грабує і вбивав на великій дорозі, він нищив душу, волю, мозок… На жаль, я збагнув це пізно — надто надійну охорону він мав на той час. Як мені згодилися мої юнацькі захоплення фізичними вправами — всього хотілося спробувати, дізнатися, що ти можеш і чого вартий — коли я вчився володіти мечем!

Почався крутий підйом, і розмова урвалася. Небо засіріло. Стояла передсвітанкова тиша, тільки чути було, як осипаються з-під ніг камінці та важко сопе Сутар.

На вершечку гори вони вирішили трохи перепочити.

— І все ж таки ти виступив проти Грізного бога? — повернулася до незакінченої розмови Віта.

— Так, і на перших порах боротися з ним міг тільки я. Це тепер я не сам, у мене є надійні друзі. А тоді… Якби загинув я — все пропало б. Я не мав права на хибний крок, на найменшу помилку, на звичайну людську слабкість. А як хотілося струснути нарешті із себе постійне оглядання, вимушену обережність, не стискати себе весь час у кулаці… Дихати на повнГгруди, не думаюча, що ворог чигає на тебе в засідці. Лише тепер, коли до мети залишилося так мало, я можу зізнатися, бо досі не дозволяв собі навіть думати про таке, — я втомився, смертельно втомився…

Вони сиділи на великому камені, чекаючи Сутара, який ізнову відстав.

Віта поглянула на Ратаса.

“Він — як скеля посеред розбурханого моря, так само самотній, як і непохитний. Крейон сказав правильно: тримати на своїх плечах долю цілого світу… Уже рік він несе цей тягар”.

Вона несміливо провела рукою по його волоссю.

— Якби я могла, я перебрала б на себе твій біль і твою втому. Хоча б маленьку їх частину… Я певна, що витримала б усе, аби тобі хоч на мить стало легше.

Він притиснув її долоні до свого обличчя, затим повільно опустив їх донизу. Якусь хвилю вони трималися за руки. Під ясним ранковим небом очі Ратаса розквітли такою нестерпною блакиттю, що у Віти защеміло серце.

— Дівчино, не забувай: у Гресторі триває час ненависті…

Нарешті попереду забілів будинок. У ту ж мить праворуч від нього, серед сірих скель, Віта помітила жовті плащі й золоті шоломи. Ще і ще… Скільки ж їх! А попереду, в плащі з червоною облямівкою, Турс! Турс привів їх сюди, як і гадав Ратас!

— Золотошоломники! — гарячково зашепотіла Віта, вхопивши Ратаса за руку. — Он, поглянь…

— А онде — наші, — він кивнув ліворуч. — Майже одночасно підійшли… Не минути тепер сутички. Шкода хлопців. Вони ще не встигли навіть перепочити як слід після того, як захопили летючого човна… Біжімо туди!

Ну й ривок це був! Давно вже не доводилося Віті бігати так швидко. Вони досягли дверей будиночка одночасно із загоном, що його привела Ерліс. Сутар ледве встигав за ними.

— Сутар, до атерона! Перевір, чи вистачить енергії. Ось, тримай кристали, — Ратас сипонув йому в долоню гранатові зернята. — Ерліс, веди Віту в дім! Жінкам не місце на полі бою.

Він іще віддавав короткі чіткі команди своїм воїнам, а Ерліс вже потягла Віту всередину.

— Ходімо, сестро! Скоро ти нас залишиш, а мені ще хочеться сказати тобі дещо.

Слідом за Сутаром вони зайшли в кутову кімнату, де у простінку між двома “вікнами було намальовано картину, відому їй із розповіді Ерліс. Фарби аж кричали. Різкі, контрастні кольори від оксамитово-синього до вогненно-червоного змагалися між собою. Та не це вразило дівчину. Приголомшена, вдивлялася вона у знайомі, тисячу разів бачені нею в дзеркалі риси. “Позначена блискавицею”…

Так само, як колись Ерліс, Віта підійшла ближче й торкнулася стіни. Ось тільки відбитку фарби не лишилося на пальцях — вона давно вже висохла.

— Як же це? — прошепотіла вона.

— Тепер упізнала, сестро? — спитала Ерліс.

— Так.

І відразу зв’язалося докупи все те, що було незрозумілим учора: де вона могла чути цей голос, чому очі Ерліс видалися їй такими знайомими… Так, вона не впізнала її тоді, у напівмороці їхнього сховку, під покрк валом, що затуляло обличчя… Але ж Ерліс — Ерліс ба чила її і мусила впізнати! Так от чому Ерліс казала ї “сестро”! Такий неймовірний збіг… Чи це не просто збіг?1

— Ти і я — одне й те саме, тільки ми розділені часом і простором, — вела далі Ерліс— Ратас пояснив биі тобі краще. Він казав мені, що це все одно, якби я мала сестру-близнючку, але не бачила б її ніколи й нічого неї знала про неї. Від народження в нас збігалося все. Але; зростали ми в різних умовах. В різних світах…

— Коли ти розповідала про себе, я весь час думала, що й сама могла б вчинити, як ти. Та все ж сумнівалася, чи вистачило б у мене на це сил і сміливості.

— Зате я в тобі була певна, як у собі самій. Ти гідно витримала двобій із Сутаром.

— Звідки це тобі відомо?

— Він переніс тебе сюди саме тому, що ми з тобою, хоч і виросли в різних світах, все одно лишилися двійниками. А тому — з його волі, звісно — ми легко, легше, ніж інші люди, навіть кревні родичі, могли встановити зв’язок між собою. Адже в нас усе однакове, якщо не рахувати рубця на моєму обличчі.

— То й що?

— Сутар тримав би тебе при собі і твоїми очима спостерігав би за всіма нашими діями. Адже він знав від Турса, що я пов’язана із Крейоном, Ратасом, із тими, хто йде проти нього, і хотів таким чином розвідати, де вони ховаються, захопити їх зненацька і знищити. Я не зумію пояснити тобі всього докладно. Ти розпитай краще Ратаса, якщо в нього є час. Бо він теж здогадався, навіщо знадобилася ти Грізному богові, й зробив навпаки: через мене він відшукав тебе і визволив із замку. Я чула всю вашу розмову із Сутаром. Я бачила його твоїми очима, та не могла нічим допомогти.

— Але ж ти, Ерліс… Грізний бог… хіба він знав тебе в лице?

— Ні, мене він ніколи не бачив. Усе вийшло абсолютно випадково. Сутарові, казав Ратас, набридло в Гресторі, от він і вирушив до вас у пошуках нових розваг. А з собою й Турса взяв, аби показати свою всемогутність і переконати в своїх надзвичайних можливостях. Ось там, на твоїй Землі, й наштовхнувся на тебе Турс. А він добре, дуже добре запам’ятав моє обличчя.

— І ти знала, знала від самого початку, що ми з тобою?..

— Так, Ратас мене попередив, коли приніс тебе, однак він попросив тобі нічого не казати, мовляв, буде забагато для тебе — стільки несподіванок одразу.

— І що ти відчула?

— Це було так дивно — бачити саму себе, тільки без шраму і з цим коротким волоссям. А ще мені страшенно хотілося розпитати, як ти жила там, у своєму світі, як склалася твоя доля… Чи була вона щасливішою за мою.

— Знаєш, я ніколи всерйоз і не замислювалася над цим. Як жила? Як усі мої ровесники. Щоправда, шибайголова була… Мама частенько мене сварила.

— Як би я хотіла побачити її… До кімнати стрімко зайшов Ратас.

— Треба поспішати, — стривожено мовив він. — Вояки Турса насідають.

— Що ж сказати тобі на прощання… — Ерліс пильно подивилася на Віту. — Тут, у Гресторі, ти взнала, на що здатна. І це добре, адже часто буває, що людина все життя проживе, так і не спізнавши справжньої своєї сили. Навряд чи там, удома в тебе, все так добре і так бездоганно, що ти не знайдеш, до чого прикласти рук, на що витрачати свій добрий розум і чуйне серце. Слід блискавиці лишився в твоїй душі — не на обличчі. Пронеси його, сестро, через усе життя. Хай зігріває він і тебе, і інших людей. То іскра, що не згасне ніколи.

Ерліс обняла Віту і вибігла з кімнати.

— Все готове? — спитав у Сутара Ратас.

— Усе, — відповів той запобігливо.

— Час додому, Віто.

Дівчина лише кивнула головою, бо говорити не могла — давкий клубок застряг у горлі. Нарешті спромоглася на слова.

— Ратас… Може, спершу ти… на Ерітею? Ти повинен покликати на допомогу.

— Ні, атерон уже налаштований на твою Землю. Я відправлю тебе, а потім пошлю Сутара в Ерітею.

— Чому його? Чому не сам?

— Він чудово зробить усе, що треба. Розповість, що сталося тут і яка допомога потрібна. Грізний бог у нас тепер дуже слухняний. А я мушу лишатися… Покинути своїх хлопців я не маю права, Віто. Адже вони прийшли сюди мені на виручку.

— Все я розумію. Тільки от що… ти все-таки бережи себе. Обіцяєш?

Він міцно пригорнув її до себе, а тоді наказав:

— Стань під картиною і не рухайся з місця.

У вікно гупнули чимось важким.

— Ратас! — вона вже не соромилася сліз. — Я хочу щоб ти жив, чуєш!

Одна по одній він натиснув кілька кнопок на пульті.

— Прощавай, Віто…

Потужний струмінь гарячого повітря підхопив дівчину, і їй здалося, що вона падає у вузький колодязь, затим її поглинув велетенський вир, вона розчинилася в: ньому, нестримна течія понесла її далі й далі…

І раптом усе обірвалося, Віта стояла знову перед знайомим будинком вокзалу. Людський потік обтікав її з усіх боків, а вона застигла, не маючи сили поворухнутися. Хтось наскочив на неї і, невдоволено буркнувши, пішов далі.

Дівчина машинально озирнулася, і погляд її впав на табло. Дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок… Усе повернулося на свої місця. Наче й не було шаленої круговерті, бою в підземеллі, золотого човна із: Грізним богом та безтямного натовпу на вулицях, зловісного замку із чотирма вежами, лихої посмішки Турса, вкрадливого голосу Сутара… Не було польоту крізь; ніч, довгого шляху в горах, не було надії і розпачу… І Позначена блискавицею не дивилася на неї своїми прозорими сумними очима. Може, той бій у Гресторі давно вже скінчився, та для Віти він триватиме завжди, бо їй не судилось дізнатися, чим він завершиться і хто вийде з нього живим. Про це вона не довідається ніколи!

Дівчина вперто труснула головою. Ратас житиме. Він не загине в тому останньому бою, бо це було б жорстоко, несправедливо, безглуздо. Ні, він знову переможе, як перемагав не раз, він врятується сам і врятує інших, він іще поверне у Грестор життя! І Ерліс — її сестра із загадкового похмурого світу — знайде в собі сили відродити свою випалену душу. Час ненависті мине, настане час любові…

А поки триває бій — хай не схибить вірний меч, не здригнеться рука, не здолає втома тих, хто боронить свою честь та свободу! Вона стисла руки, немов хотіла всю свою силу передати отим далеким воїнам.

— Пробачте, дівчино!

Знайомий голос різонув її. До болю рідне обличчя, співчуття і тривога у сталево-сірих очах, тільки зморшки ще не встигли прокреслити чола та сиві нитки не вплелися в лискуче чорне волосся…

— Мені здалося, у вас якесь лихо. Чи можу я чимось допомогти вам?