ОПОВІДАННЯ

КРАЄВИД НА ЧОРНОМУ ТЛІ

Ох який це був дощ!

Щедрий, теплий, він одразу ринув так, що за мить нічого не стало видно крізь тремтливу сріблясту завісу. Сонце невдовзі таки знайшло шпаринку в хмарах — і навскісні струмені води спалахнули в його промінні.

Серед умитого дощем саду ховався будиночок під червоним черепичним дахом. На ґанку стояли четверо.

— Ну й дощ! — вигукнув Рем. — Недарма про нього кажуть: сліпий. їде й не бачить, що сонце сяє. Погляньте, веселка! Щаслива прикмета!

— Дощику, дощику, — еумно посміхнулася Марта. — Ти й справді сліпий. Якби міг бачити, то лив би тільки на наш острівець. Нащо ж поливати цю пустку?..

— Хтозна, що він іще принесег отой ваш дощик, — пробурмотів старий.

— А мені здається, — тихо сказала Ліна, — що це найперший дощ у моєму житті…

Марта увійшла до кімнати й зупинилася коло порога.

— Що тобі? — підвів голову Рем, який гортав біля вікна пошарпану книжку.

— Та ні, нічого… Нічого особливого. Просто я хотіла тобі сказати… — її сірі очі гостро блимнули і втупились у підлогу. Вона була зосереджено-похмурою, неначе подумки розв’язувала якусь складну задачу.

— Що сталося? Чого це ти кисла така?

— Далі не можна… Треба покласти край… — Марта затпулась, немов їй забракло повітря.

— Та про що це ти?

Вона одвернулась до стіни, зіщулилась, а коли Рем обійняв її, шарпнулася, намагаючись вивільнитись. Від цього руху волосся, недбало зібране на потилиці, розсипалося на плечах. Усі її сили, здавалося, вичерпались цим рухом, бо, вже не стримуючись, захлипала вголос — така ображена, така маленька… Рем і заспокоював її, як дитину: гладив м’яку темну хвилю волосся, мокрі щокит шепотів кумедні й лагідні слова… Поступово Марта затихла й уже не опиралася, коли він узяв її голову в долоні і повернув до світла. Біла, аж прозора шкіра вкрилася рожевими плямами, повіки спухли й почервоніли, але заплакана вона стала йому ще ріднішою.

— Видно, сьогоднішній дощ іще не скінчився, — лагідно торкнувся губами одного її ока, потім другого.

Марта мимоволі всміхнулась, утерлася ріжечком квітчастого фартушка і заговорила так, ніби ніщо й не переривало їхньої розмови:

— Так от, я радилася з батьком. Не може вона більше тут лишатися…

— Нічого не розумію. Хто — вона?

— Ну… ця дівчишса…

— Ліна?!

Марта кивнула.

То був звичайний липневий день. Принаймні таким він видався зранку.

Марта прлбдрала в хаті. Саме скінчила мити підлогу, взяла миску з брудною водою, щоб винести надвір, відчинила вхідні двері — й остовпіла, йебо просто на очах темніло й наливалось багрянцем, і густі клуби, що пінились та безгучно вибухали там, угорі, чомусь нагадали їй вируючу поверхню вишневого варення, яке вопа вчора варила.

Миска брязнула об поріг, вода обхлюпала Мартипі ноги. Вона перелякано вхопилася за одвірок, зойкнула:

— Тату!

Її крик виляском розлігся серед моторошної, неприродної тиші, що раптом запала довкола. Чудернацькі хмари швидко заповнили все небо, вони котилися так низько, аж пригнутись захотілося, сонце зникло, і запанувала темрява — не та, яка вкриває землю щоночі, ні, ця була жива, гаряча, вона дихала, і тон подих обпікав обличчя. Багряна пітьма — чи ж таке буває?..

Ледве пересуваючи ноги, Марта змусила себе піти за ріг дому, туди, де сидів батько. В липкому кривавому тумані годі було щось роздивитися. Хоч вона и знала кожну травинку на своєму подвір’ї, але відразу втратила орієнтацію й навряд чи скоро знайшла б старого, якби небо не блимнуло раз і вдруге жовтогарячим сяєвом. Ті спалахи вихопили з мороку постать батька — старий сидів на низькому ослінчику, притулившись до стовбура яблуні.

Ставна і дужа, Марта, проте, насилу дотягла його невеличке сухорляве тіло до будинку. їй пощастило: вона одразу натрапила на двері, заповзла досередини і знесилено простяглася долі, важко дихаючи та обливаючись потом. У голові гуло, легені були немов напхані крихким снігом, що аж рипів у грудях. Марта ніяк не могла пригадати, чи зачинила за собою двері. Здається, ні… Хотіла встати, та забракло сил. Вона прислухалася до хрипкого, натужного дихання батька й думала просте; що все-таки треба зачинитися, ніби це могло захистити їх від червоного мороку, в якому потонув увесь світ. Напівпритомна, вона раптом здригнулася, бо почула, як вітер грюкнув вхідними дверима. Вони гойднулися, з легким рипінням одійшли знову, вдарились об стінку, далі гучно хряснули, ніби чиясь велетенська рука підштовхнула їх… Здається, зачипилися… Ні, знов одійшли. Вітер дужчав, завивав, і стіни будинку здригалися від його поривів. Двері гойдались туди й сюди, стукали об стінку. Задушлива хвиля накотилась на Марту й накрила її з головою…

Опритомнівши, відчула жорстку гарячу долоню на своєму обличчі й розплющила очі. Крізь вікна пробивалося слабке світло. Вона взяла батькову руку в свою і міцно стиснула — старечі пальці кволо ворухнулися.

Марта зіп’ялася на ноги. її хитало, однак, тримаючись за стіни, за меблі, вона вперто переходила з кімнати в кімнату. Скільки ж часу минуло? Годинник зупинився. Як тепер дізнатися, котра година? Покрутила ручку радіоприймача — мовчання, клацнула вимикачем на кухні — світла нема… Дивна байдужість охопила її, не хотілось ні про що думати.

Почула, як у кімнаті, постогнуючи, заворушився батько. Помогла йому дочалапати до кухні. Дістана холодне м’ясо, хліб, кисле молоко, і вони мовчки поїли.

Марта визирнула у двір. По траві зміїлися сиві пасма звичайного, не червоного туману, і вона полегшено зітхнула. Поволі обійшла подвір’я. Усі тварини й птаство були живі, але якісь мляві, ніби сонні. Лише собака, як і завжди, радісно заскавулів і кинувся до неї, хекаючи й намагаючись язиком лизнути її в щоку. Марта сіла на землю коло собачої буди, пес крутився біля неї. В скроні лунко гупали молоточки. Ноги не слухалися. Шкіра щеміла, немов обпечена, особливо на руках та шиї. Але ж треба було дати якийсь лад господарству… І вона підвелася й побрела далі.

Звична робота повернула Марті спокій та впевненість. Коли старий з’явився на подвір’ї і завів свою щоденну буркотливу пісню, вона навіть зраділа. Усе, як завжди: собака гавкає, кури сокочуть, таточко лається…

Старий тим часом батькував усе підряд: собаку, що при його появі сховався в буду; буду, що її чортзна-як ізладнав нелюбий зять; зятя, що якогось дідька попхався з його улюбленим онучком у ліс по ягоди, — ніби вдома нема чого їсти! холодильник повнісінький!; далі — холодильник, що не працював, електричний струм, що кудись ізник, і, нарешті, всіх отих учених дармоїдів, що понавигадували різні струми, атоми та силу-силенну інших дурниць, без яких пречудово можна обійтися. Однак Марта все те пускала повз вуха.

— Куди пнуться, розумники? — не вгавав дідок. — Чого їм ще треба? От і догралися, трясця б їх узяла! Все через них! А тепер що? Кінець світу!

— Та помовчав би хоч трохи! — не витримала врешті Марта. — Чого галасуєш? Іще ж нічого не відомо…

— Дурена! Ох і дурепа ж ти! — залементував старий, вимахуючи руками в неї церед носом, — де й сила взялася. — Невідомо! Аякже, прийдуть повідомлять! Усе розкажуть! Ти наче дитина! Оно сама глянь, як тобі не повилазило, — і він показав на обрій.

— Дитина? — обірвалося щось всередині у Марти. — Дитина?..

Досі вона звертала увагу лише на те, що відбувалось на подвір’ї. А зараз випросталася, підвела голову, поглянула довкола — і побачила чорні, немов смолою облиті пагорби, які ніби повищали й затулили собою півнеба. Десь там, серед цього мертвого, похмурого громаддя загубився її син — крихітна, рідна, тепла істота… Марта здійняла руки до байдужого неба і закричала — пронизливо, страшно…

— Та ти хоч розумієш, що говориш! — спалахнув Рем. — Куди ж вона подінеться?

— Куди, куди… Ми вціліли, значить, іще хтось міг урятуватися. Хіба ж не так? Сам казав!

— Казав. Але ці люди, може, за тисячі кілометрів звідси або взагалі в іншій півкулі. Це лиш моє припущення. Та я зараз на мурашку в нашому дворі боюсь наступити, а ти задля примхи важиш людським життям!

— Це зовсім не примха. Вислухай мене до кінця, тоді нарешті зрозумієш, що в нас нема іншого виходу.

— Та чим же Ліна тобі заважає?

— А чому це ти її так борониш? Хто вона тобі? Для нас усіх вона однаково чужа.

— Чужа чи рідна, вона насамперед дитина. Жива істота, зрештою. Беззахисна і слабка…

— Дитина… Хіба їй три роки?

— Нехай не три — тринадцять. Це ж іще дівча!

— Коли мені було тринадцять, ніхто не назвав би мене слабкого та баззахисною. Я вміла постояти за себе, О-о, мені всього довелося навчитися. Ти ж бо знаєш, мати пішла від нас, і відтоді весь дім тримався на мені, а я ж на той час була не набагато старша за Ліну. Усе тут моє… моїми руками.,

— Спробуй-но поставити себе на її місце. Сама-самісінька в оцьому скляному деклі — що ти робила б?

— Я не хочу ставити себе на чиєсь там місце, Я — це я, а вона — це вона. Ми з нею зовсім різні, хіба пе ясно?

— Авжеж, різні. Я знаю, ти не любиш її, вона тебе дратує. І тим, що така мовчазна, весь час думає про щось своє, і там, що повільна, неуважна, що все в неї пада з рук…

— А хіба ж яі? Яка з неї поміч — кіт наплакав, а я мушу розриватися…

— Звісно, Марто, тобі важко, ти втомлюєшся. Але я допомагаю тобі чим тільки можу. Не чіпай лиш Ліну, дай дівчаті одійти, одігріти душу! Ми ж не знаємо, якою вона була раніше, до того, як сталося це лихо. Чи легко в її віці пережити подібне? Зараз весь світ для неї — ми. Хіба ж можна її отак узяти й вигнати?

— А хіба ж у своєму власному домі я не владна робити те, що забажаю? Батько теж мене підтримає.

— Так я й думав: це він напоумив тебе вигнати Ліну!

— Ні, я сама!

— Неправда, Марто! Ти б ніколи не докотилася до такого. Та згадай же, як ми знайшли її! Як принесли сюди, як напували теплим молоком, заново вчили ходити… І ти все це забула?

— Ось ти кажеш: згадай, як ми знайшли її. А ти сам — ти забув, як я знайшла тебе?

Рем розгубився лише на мить — на ту коротеееньку мить, коли грунтівка, круто ввернувши ліворуч, вивела його з лісу і він побачив червоні клуби хмар, що закрили вже півнеба і з неймовірною швидкістю летіли на нього. Та цієї миті вистачило, щоб автомобіль втратив керування, рвонув убік і міцно влип у могутній товстий стовбур. Машину трусонуло, почувся дзенькіт скла й огидний скрегіт металу, щось важке й темне насунулось на Рема, кров заюшила обличчя, і він уже не знав, чи насправді виник багряний морок за вікнами пом’ятої кабіни, чи все те було лише витвором потьмареної свідомості.

Коли Рем нарешті прийшов до тями, то дивний краєвид, який він иобачив, спершу видався йому продовженням марення. Перед ним лежали чорні пагорби, де-не-де вкриті імлистими пасмами. Несміливі сонячні промені ковзали по лискучій темній плівці, що вкривала все довкола. Майнула божевільна думка, чи не опинився вія на іншій планеті… Але небо вгорі було земне, звичне, і звичайним було сонце, і коли Рем нарешті наважився озирнутись, то побачив позад себе звичайнісінькі дерева. Однак він довго й напружено вдивлявся в них, ніби хотів переконатись, що вони не щезнуть, як марево, в повітрі. Та дерева не зникали, і вітер слабко шурхотів їхніми верховіттями. Рем знову повернувся лицем до чорної пустки.

Попереду, метрів за п’ять від його побитої машини, пролягла нерівна борозна, що відокремлювала зелену траву від лискучої мертвої поверхні. Рем обережно виліз із кабіни, підійшов до цієї межі, присів навпочіпки і, переборюючи відразу та острах, торкнувся плівки рукою. На дотик вона виявилася гладенькою, твердою та холодною, і він подумки охрестив її чорним склом.

Коли випростався, в очах потемніло. Та він встояв на ногах. Видно, добряче його вдарило… Шкіра, вкрита засохлою кров’ю, неприємно щеміла. Він вернувся до машини і поглянув на себе у тріснуте дзеркальце заднього огляду. Авжеж, гарний! Хтось побачить — злякається. Розсічено брову, через те й крові стільки… Нічого, заживе. Поліз у кабіну, дістав фляжку з водою, що її завжди брав у дорогу, намочив носовика і, дивлячись у дзеркало, почав відтирати кров. Потім дістав з аптечки йод та пластир. Залив рану йодом, пильнуючи, щоб не потрапило в око, заклеїв — незручно, криво якось, та нехай уже… Знову позирнув у дзеркальце. Ну от, тепер краще.

Шляху вперед не було, він зник під навалою чорного скла, і лише обриси його вгадувалися під плівкою. Отже, треба повернутись назад. Незадовго до того як в’їхати в лісову смугу, Рем бачив якесь селище. Він ніде туди, знайде людей, повинен же хтось знати, що сталося! Добиратися треба пішки — з машиною сам він нічого не вдіє. Доведеться йти, хоча паморочиться голова й ниє все тіло. Він не зможе сидіти тут і чекати…

Рем ішов не дорогою, а узбіччям, час від часу зупинявся, тримаючись за стовбури дерев. Коли почався підйом, він став робити зупинки частіше. Нарешті видерся на вершину пагорба й завмер.

Туман зник зовсім, і згори все було видно як на долоні: зелений острівець, що мав овальну форму, яснів посеред застиглого склянистого моря. Яким дивом він вберігся? Чорне скло тяглося скільки сягало око.

Рем жадібно вп’явся очима в смужку пшеничного поля, що перетнула йому шлях. Далі підвели жовтаві голови соняшники, в долині блищав ставок, а біля нього серед дерев прозирав червоний дах. Там люди!

Спускатись’було легше, ніж іти нагору, але Рем втрачав сили. Відлічував спершу по п’ятдесят, далі по сорок, по тридцять кроків — і сідав просто в пухнастий дорожній порох. Двадцять п’ять, менше не можна. Він повинен щоразу проходити двадцять п’ять кроків…

Рем збільшив паузи між переходами. Та коли сидів або лежав на землі, коли не треба було рахувати кроки, тривожні думки обступали його. Звідки це чорне скло? Що могло скоїтись? Як далеко простяглася пустеля? Учора ввечері він приїхав погостювати до матері. Дружина й донька лишились у місті. Що коли скло доповзло й туди? Дружина ізнов не схотіла з ним поїхати, мовляв, удома справ достобіса, і взагалі, що вона там забула, не пустила й малу, а та ж так просилася! Зараз вони принаймні були б усі разом. Чому він не наполіг? А мати… Що з нею? Нічого невідомо! І тому треба встати, треба йти вперед, знайти людей, довідатись, яке лихо впало в а них, чому цей живий острівець оточила мертва пустеля…

Вузька стежина, плутаючись поміж соняшників, вела через город. Уже близько, навпрошки ходу кілька хвилин… Та ноги все дужче тремтіли, голова йшла обертом, і лише злість додавала йому сил — він ненавидів власну слабкість. Ганьба просити допомоги, коли ще сам здатен рухатися. Ось уже біліє попереду стіна будинку. Він бачить сині віконниці і вазони з квітами, що стоять на підвіконнях. Дійшов!

Рем торкнувся стіни рукою і на мить заплющив очі. Було тихо. Невже нікого немає? Та ні, це неможливо, це просто неймовірно, щоб усі зусилля виявилися марними… Раптом у дворі почувся качиний крякіт і жіночий голос.

Те, що він побачив з-за рогу будинку, вразило його своєю буденністю: жінка на подвір’ї годувала качок, а собака брязнув ланцюгом і загавкав на нього. Здоровенний рябий пес справно ніс службу, немовби світ не полетів шкереберть…

Жінка зачула гавкіт і озирнулася. її очі злякано дивились на Рема. Вона видихнула: “О-о-ох…” — і нерішуче наблизилась до нього, на ходу витираючи руки об квітчастий фартух. Він повільно сповз по стіні на землю.

— Ти забув, як уперше потрапив до цього дому? Забув, який ти був тоді? Як я потім тебе доглядала? Ночами коло тебе сиділа? Це я тебе виходила, я тебе врятувала. А ти… ти…

Марта знову захлипала, і до Рема долітало лише уривчасте:

— Гадаєш, легко… а де ж мої… ніхто не скаже…

Рем дивився у вікно. Він уже не намагався заспокоїти Марту і заговорив лише тоді, коли вона втомилась і стихла.

— У нас горе спільне, Марто. Ми не лише втратили своїх рідних — таке бувало з людьми й раніше. Ми втратили ще й світ, у якому жили. Та й те, що врятувалися, — випадковість. Ми не повинні були врятуватися. Можемо лише гадати, чому так сталося. Мертві не воскреснуть, Марто. Треба дбати про живих. Тільки тепер, після цього страхіття, починаєш розуміти, як же мало, сміховинно мало потрібно, щоб знищити все живе…

— Усе це так, — Марта зітхнула. — Авжеж, нам пощастило. І не лише тому, що ми залишилися живими. Нам є з чого жити, розумієш? Згадай-но, як ти казав мені: ми перейшли до натурального господарства, як наші далекі предки, ще й підсміювався з мене, мовляв, погано я вчила історію й забула, що це таке.

— Здається, казав.

— Так от, нам є де жити і є що їсти. Поки що є. Але ж треба дивитися далі. Ніхто не знає, що буде згодом. Чи зможемо ми себе прогодувати наступного року? Наші запаси не безмежні, і тільки дурень не зрозуміє, що на трьох іде менше, ніж на чотирьох…

— Хочеш сказати, що це дівча тебе об’їдає? Он воно чому Ліна за столом так мало кладе собі на тарілку. Дзьобає, як пташеня… Ви дивитесь на неї, як на злодюжку, і вона це відчуває!

— Ну й добре, що відчуває. Не може ж так тривати без кінця! Тепер вона вже при силі…

— І через це треба вказати їй на двері? Марто, ти ж мати!

— Була! — відрубала Марта.

— А ти уяви собі, що це твого сина виганяють у мертву пустелю…

— Мого сина більше нема. Ми не вернемо наших рідних тим, що будемо клопотатися чужою дитиною! Нехай шукає собі іншого притулку.

— А якщо наш острівець — останній притулок у світі? Ми обходили всі околиці, Марто, підіймалися на всі пагорби! Скрізь лише це кляте чорне скло й анінайменшого просвітку. Радіо мовчить, світла нема й не буде, ми самі, Марто! Нам нема на кого сподіватись.

— Навіщо ж ми тоді попхалися в ту пустелю, чого шукали? Навіщо ти повів мене туди? Ми б ніколи не побачили Ліну, не притягли б її сюди, додому, не морочились би з нею! Чому вона не лишилась там? Вона ж хотіла добратись до міста, от нехай і добиралась би! Ми нічого не знали б про неї! Чому ми пішли в той бік, чому ми знайшли її?! — Марта знову захлиналася криком і сльозами.

Рем лежав горілиць у траві й дивився в небо. Уперше за всі ці дні воно було таке ясне. Він насолоджувався теплом і спокоєм, ні про що не думав — точніше, намагався ні про що не думати. Мозок відмовлявся сприймати страшну реальність, боронився від неї, даючи тілу можливість одужати. Сили поверталися з кожним днем, однак разом з ними поверталася й тривога.

— Забери в мене кошик, — почув він Мартин голос. Вона сиділа на дереві і рвала вишні. Коли Рем підійшов, простягла йому жменьку ягід. — Куштуй! Смачнющі.

Рем устиг поставити кошик додолу й підхопити під лікті Марту, що саме зібралася стрибати з дерева. Сукня її підсмикнулася вгору, відкривши круглі коліна, і Марта, опинившись на землі, заходилася обсмикувати та обтрушувати її.

— Бачу, ти зовсім одужав, — несподівано підморгнула вона йому, і Рем збагнув, що вперше бачить її усмішку.

— Взагалі-то я хворіти не звик, — ніби вибачаючись, відказав він. — А тут — звалився як сніп, завдав тобі клопоту… Ну тепер це нарешті скінчилося. Якщо треба щось, Марто, ти лише скажи…

— Не поспішай, робота завжди знайдеться. Встигнеш іще.

— Спішити й справді нема куди. Доведеться, видно, звикати до розміреного ритму життя наших пращурів. Для більшої подібності відпущу бороду. Лез обмаль, а електробритва твого батька уже ні до чого…

— Добре, хоч не в печері маємо жити. Що б ми тільки їли зараз, коли б не оце все, — Марта обвела рукою подвір’я. — Сад… город… а ще ж є ставок. Ти вмієш ловити рибу?

— Якби навіть не вмів, мусив би тепер навчитися. А там, біля лісу, знаєш, вцілів клапоть пшеничного поля. Ти вмієш пекти хліб?

— Якби навіть не вміла, мусила б тепер навчитися, — Марта знову всміхнулася, потім зітхнула, помовчала І якось нерішуче спитала: — Ти вже справді добре себе почуваєш?..

— Справді добре. А що?

— Я гадаю… можна було б сходити… подивитися… Як там у селищі… — вона затнулася, опустила очі й почала зосереджено віддирати потріскану кору зі стовбура вишні. Та Рем добре зрозумів, чого вона не доказала. Що коли в селищі хтось лишився?.. Треба було побачити все на власні очі.

…Те, що лишилось від селища, не можна було навіть назвати руїнами. Ні, все було ціле, але закуте в чорний лискучий панцир, під яким угадувалися обриси малих і великих будівель, автомашин, опор електромережі, дерев, що зараз нагадували велетенські надгробки та страхітливі обеліски.

Рем і Марта скам’яніли перед цим небаченим кладовищем. Не могли не здогадуватись, що побачать тут, та вигляд мертвого селища приголомшив обох. Марта не наважувалась порушити зловісну тишу, кусала губи, але врешті-решт відчай її прорвався глухим стогоном, і це повернуло Рема до дійсності. Він був не сам — та, що стояла поруч, мала надію лише на нього. Рука його важко лягла на плече жінки: мовляв, тримайся, ми вдвох… Марта так і кинулася до нього. В очах її стояли сльози й жах.

— Ходімо звідси, — хрипко прошепотіла вона. — Тут нам нічого робити…

— Я проведу тебе до стежини. Вертайся додому, а я сходжу ще он до того пагорба, найвищого, з нього, ти казала, видно місто? Не хочу відкладати це на завтра…

— Я з тобою, — вхопилася за його руку.

Довго йшли мовчки.

— Дивись, до обрію все чорне, — нарешті промовила Марта. — Як на попелищі…

— Всесвітнє згарище, — знехотя відгукнувся Рем. — Усюди оте чорне скло.

— Як ти сказав? — стрепенулася Марта. — Чорне скло?

— Еге. А ти його як називаєш?

— Смолою…

— Це, мабуть, точніше. Воно й справді схоже на застиглу смолу.

— Як ти гадаєш, що це могло бути?

— Не знаю. Нічого не знаю. Лізуть у голову різні нісенітниці.

— От і розповів би, що тобі лізе в голову.

— Є два варіанти. Перший — це стихійне лихо, якесь невідоме нам досі явище природи, можливо — космічна катастрофа.

— А друге?

— Друге… Друге — це нова страшна зброя. Напевне, хімічна. Я ніколи не чув про щось подібне. А може, ніхто й не застосовував зброю. Може, це якийсь’ невдалий експеримент або ж аварія. У місті було чимало хімічних заводів. Проте тоді все це, гадаю, не змогло б поширитись на таку велику відстань.

— Незрозуміло іще одне: чому ж зберігся наш острівець?

— Ти розповідала, що насунув червоний туман, а потім здійнявся сильний вітер. Можливо, саме в той час тут проходив антициклон. В його центрі утворюється область підвищеного тиску, і повітря рухається від середини до країв, розумієш?

Марта закивала.

— Схоже на те, що цей туман, точніше, сконденсований газ при взаємодії з органікою руйнує її й утворює плівку. Помітила, якими зробились дерева? Самі стовбури та найтовщі гілки, немов після пожежі… Певно, антициклон пересувався із незначною швидкістю, а тому встиг захопити лише наш острівець. В інших же місцях ніщо не перешкодило протіканню реакції, і все зникло під чорним склом. Якщо ми колись зустрінемо ще людей, то, можливо, дізнаємось, що ж відбулося насправді. Усе це лише мої здогади…

— Ось ми й прийшли, — сказала Марта, — Даремне тільки ноги били… Скрізь однаково.

Там, де раніше було місто, бовваніли темні громаддя. Сльози в Марти висохли, на лобі залягли зморшки. Раптом вона смикнула Рема за руку.

— Дивись, он там… — вказала рухом голови. — Що то таке?

На схилі одного з горбів виднілась невиразна світла пляма.

— Нібито людина лежить, — мовив Рем, — Може, вона ще жива… Йдемо туди!

— Годі, Марто. Криком ти нічого не доб’єшся від мене. У сварці правих не буває. Давай говорити спокійно. Ти вважаєш, що вчотирьох нам затісно. Якщо вже на те пішло, чому б тобі не вигнати, наприклад, мене? Я теж чужий у цьому домі. До того ж у мене більше шансів, ніж у Ліни, дійти до людей, якщо вони справді десь іще є.

— Ото пришелепок! — чмихнула Марта. — Ти тут не чужий і добре це знаєш.

— А чому я перестав бути чужим, ти не замислювалась?

— Ну ти й спитав… — Марта скоса позирнула на Рема. — До вподоби ти мені, дурненький. — Голос її залунав спокійно, впевнено, навіть весело. — Хіба ж таке пояснюють? Я думала, ти й сам здогадався.

— Здогадався. Добре, хоч рідного свого батечка не надумала вигнати. От уже. без кого можна було б обійтись! Він же нікому тут життя не дає. Просто дивно, як у такому невеличкому тілі вміщається стільки бридоти, стільки злості на весь світ!

— От його не чіпай! Який не є, а все-таки батько, іншого в мене не буде. Ото біда — буркоче!.. А до речі, звідкіля в нас узялося стільки різних потрібних і гарних речей? Це ж ми з ним постаралися! Пам’ятаєш отой будинок на межі між зеленим і чорним? Ми1 проходили повз нього в той день, коли знайшли Ліну. Він укритий смолою лише наполовину, і вона не все там всередині встигла зіпсувати. Знайшлося дещо і для тебе, і для твоєї дорогоцінної Ліни… Що б ми робили без чоловічого одягу, який мов на тебе шитий? Усі ті сорочки, штани, куртки — ти думав, це лишилося від мого чоловіка? Ні, любий, чоловік мій був худий як шпичка і на голову нижчий від тебе. А ти в нас парубок нівроку, — вже зовсім примирливо скуйовдила йому чуприну. — Я ж тобі добра хочу. Треба думати про майбутнє. От ми й узяли звідти про запас те, що можна було взяти…

— Так от чому раптом з’явилося в буфеті стільки кришталевого посуду. Це теж дуже потрібне? Ну просто; вкрай необхідне? І теж на майбутнє? Чи не на наше весілля?

— Не дурій! Недаремно я тобі нічого зразу не сказала. Чула моя душа, що від тебе не діждеш подяки… Може, ти ще й назад те все потягнеш?

— А тобі не здається, що де — звичайнісіньке мародерство? Ви ладні тягти в свій дім всілякий мотлох, бо це потрібно. А от Ліна — жива людина — вас не цікавить, вона вам не потрібна! Мене ж ви не викинули зі свого острова лише тому, що я — корисна річ. Авжеж, без мене вам довелось би скрутно, хіба ж ні? Свій хліб я завжди відроблю. Ну там дровець нарубати, скопати город, наносити води, полагодити двері… А в нагороду можна мене й приголубити — щоб дужче: старався!

У Марти аж губи засіпалися.

— Ах ти ж… Знаєш, хто ти?..

— Знаю, на жаль. По-перше, ваша робоча сила. По-друге, чоловік для тебе, продовжувач вашого роду. Я просто чудово вписуюсь у вашу схему життя, так би мовити, острівну модель. А Ліна — ні, не вписується! їй там немає місця. За це ви й оголосили їй війну…

Вже сутеніло, коли вони повернулися. Рем ніс на руках тоненьке, майже невагоме тільце. Лляне волосся, картате біле з червоним платтячко… Голова дівчинки відкинулася, і він бачив, як пульсує жилка в ямці поміж ключиць. Жива…

Марта казала, що раніше не бачила її тут. Мабуть, до когось на літо гостювати приїхала. З міста. Невже! вона справді хотіла дістатись туди? Невже через це покинула зелений острівець, де її, видно, заскочило лихо?

— Кого це ви притягли? — блимнув спідлоба малень ними бляклими очицями старий.

— Хіба не бачиш? — втомлено відказала Марта.

Рем не відходив від дівчинки. Вона весь час мовчала, зрідка розплющувала очі і, кліпаючи довгими віями обводила кімнату поглядом, в якому застиг сумний по див. Губи її в цей час ворушились, ніби вона хотіла щос сказати.

— Як тебе звати, доню? — спитав Рем, обережно торкаючись долонею її холодного чола.

— Лі-на… — долинув ледь чутний шепіт.

— Допоможи мені, — пролунав у нього за спиною голос Марти. — Я нагріла води в казані, хочу її скупати. Сьогодні не будемо давати їй нічого, крім молока. Хтозна, коли вона їла востаннє. Я скажу батькові, він посидить із нею.

Рема страшенно здивувало, що завжди мовчазний і понурий дідок прчав примовляти над Ліною, називати її крихіткою та голубонькою. Коли вони з Мартою повернулися, несучи відра з гарячою та холодною водою, старий хутко вийшов, ніби злякався, що його побачать розчуленим. Знадвору долинало його бурмотіння, воно ставало дедалі голоснішим. Видно, після тривалого мовчання старому важко було зупинитися.

Скупана й напоєна теплим молоком, Ліна задрімала, і Рем навшпиньки вийшов з кімнати. Двері зачинились безгучно, та він вловив за ними якийсь невиразний звук і ще раз зазирнув до кімнати, неначе зайвий раз хотів пересвідчитись, що дівчинці ніщо не загрожує.

— Де… я? — долинуло з темряви. — Хто… ви?

— Тобі не можна зараз розмовляти, — Рем уникав прямої відповіді. — Ти довго хворіла, тепер тобі треба набиратися сил. Ось трошечки зміцнієш — і тоді будеш розпитувати, гаразд?

— Так я… хворіла?.. — в голосі її Ремові почувся прихований докір. — А мама… знає, де я?

— Ми будемо її шукати… — тільки й встиг сказати в;н, бо в цей час Марта з-за дверей зашепотіла:

— Не займай її, нехай засинає. Ходімо вечеряти.

— На добраніч, Ліно.

Дівчинка не відповіла йому, та він і не чекав відповіді. Марта з’явилася дуже вчасно. Що міг він сказати цій дитині?

Стіл було накрито на двох. Марта прилаштувала на вікні свічку.

— А де ж батько? — спитав Рем.

— Він нас не дочекався, повечеряв уже. Видно, надибав пляшку, хоч як я її ховала… Тепер завівся, нескоро зупиниться.

— Хоч почую нарешті, який у нього голос, — спробував пожартувати Рем.

— О, встигнеш наслухатися, ще й набридне, — повні Мартині губи зневажливо скривилися. — Це він і так Довгенько мовчав, мабуть, через тебе. А тепер освоївся…

— Та в ньому ж загинув великий оратор, — засміявся Рем, прагнучи розвеселити Марту, що враз спохмурнів ла. — Ач ‘як декламує!

Вона не підтримала його жартівливого тону.

— Почалося… — мовила приречено. — Давненько не чула.

— Він що, завжди був такий?

— Замолоду — ще гірший. Зараз хоч рукам волі не дає, знає, що не подужає мене. А раніше… усім діставалося. Через це мати й кинула його. Не витримала…

— А ти?

— А що я? Куди мені було подітися? Сестри роз’їхалися, із чоловіковою ріднею не зійшлася… Треба ж було десь жити. Тут усе-таки дім, хазяйство…

Марта зітхнула й замовкла. А голос за вікном лунав то піднесено, то гнівно, сповнювався то іронії, то трагізму, сплітав в один дивовижний клубок страшні прокльони і найніжніші слова, пестливі звертання і брудну лайку. Мартин батько то оплакував загибель світу, то давав нищівну характеристику своїй колишній дружині, Мартиному чоловікові та його родичам. Мартин чоловік був винен у тому, що з нього нікудишній хазяїн; Мартина мати завинила тим, що донька вдалася в неї, така ж безголова, нащо відпустила у ліс дитину з отим бовдуром? Навіть співчуття до Ліни, що недавно так вразило Рема, змінилось мало не люттю: чому вона врятувалася, вона, чужа дівчинка, а не його онук?

Рем іще не зустрічав таких потворних виявів горя, йому було водночас і шкода старого, і бридко. Врешті він не витримав і зробив крок до дверей, але Марта заступила йому шлях.

— Не чіпай його! — благально зашепотіла. — Бо тоді він почне лаяти нас із тобою, а я… не можу більше… страшенно втомилась… Такий день…

Вона хитнулась уперед, голова її знесилено впала на груди Рему, а руки оповили його шию, і він завмер, не наважуючись поворухнутися.

— Марто…

— Мовчи…

Тепло її тіла немов переливалося в нього. Ніжні жіночі пальці пестливо торкались його обличчя. Рем стиснув Мартині плечі. Ми вдвох… ми витримаємо, повинні витримати… Заблимала, догоряючи, свічка, полохливі тіні застрибали по стіні.

Вигуки старого долинали вже не так виразно, мабуть, відійшов подалі од вікна. Але ще можна було розібрати, як він шпетить учених — од них усі біди! Голосна тирада проти науки дедалі частіше переривалася напівсонним мурмотінням. Потім брязнув кухоль об відро, що стояло на лаві, — після нападу красномовства старому, видно, схотілось пити. Рипнули вхідні двері, дідок почовгав до своєї кімнати. Вони почули, як клацнув замок. Марта ледь помітно здригнулася. Рем рвучко пригорнув її до себе і сховав обличчя у темному хвилястому волоссі!’

Немов великий нічний птах розкинув дужі крила і відлетів у прочинене вікно, забравши із собою усі жахи й жалі. І коли він одлетів, враз легше стало дихати. Знадвору в кімнату потекла нічна прохолода, запахло матіолою. Марта труснула головою, проганяючи останні привиддя, і на Рема війнуло дощем — забутим дощем.

— Що ти верзеш? До чого тут війна? На війні вбивають. А я вбивати нікого не збираюсь. Я навіть зброї ніколи в руках не тримала!

— Зброя різна буває. Твоя зброя — байдужість. Вона теж може вбити. Байдужість до чужого болю, чужого лиха, нетерпимість до всього, що не вкладається в твої уявлення про те, як треба жити, до того, хто чужий, не такий, як ти і твій батечко… Ліна чужа, бо не така… — Рем говорив глухим, рівним голосом, немов ішлося про якісь буденні речі. — Ти знищуєш не одну Ліну. Ти вбиваєш і її майбутніх дітей. Адже дівчинка, якщо ми таки виживемо в цьому пеклі, виросте й зможе народити дітей. Хто знає, чи не їм судилося заселяти нашу землю знову…

— І де ж ти, голубе, збираєшся шукати їй жениха? — очі Марти враз ізробились колючими. — Бачу, сам чекаєш не дочекаєшся, поки вона підросте? Лицар-рятівник… Еге ж, дівчатка швидко ростуть, я це знаю. Іще рік-другий, і тоді… Ти просто мене не любиш! — вона знову зірвалася на крик.

— Неправда, Марто. Більше мені нікого любити в цьому обпаленому світі. Саме тому я й хотів тебе вберегти від страшної помилки, бо ти…

— Помилка — це дозволити їй з нами лишитися! Нехай забирається геть! Негайно!

— Поки я тут, ви не посмієте цього зробити.

— Поки ти тут? По ки ти тут? — з притиском мовила Марта. — А куди ж ти звідси подінешся?

За що, ну за що ж?

За що вони мене незлюбили?

За що ненавидять?

Коли ж це почалося? Коли я розповіла Марті, чому опинилася неподалік їхнього дому? Вона тоді поглянула на мене, як на ненормальну: “Лілеї? Які ще лілеї? Там давно самий мул і жаби кумкають”. Мабуть, дівчата й справді мене піддурили, а я, наче маленька, побігла в ліс шукати те озеречко… Я ж ніколи не бачила лілей. Навіть тітці нічого не сказала — побігла. Мама журилася, що я така легковірна. Вона мені говорила: “Учись відрізняти брехню від правди, доню, ти ж уже велика”. Тепер ніхто не скаже мені: доню. Рем один раз колись сказав — і все. Не хоче дратувати Марту. А Марта навіть на ім’я мене не називає, ніби в мене його й нема… Вона до собаки й то ласкавіша.

Я їх боюся. У мене руки й ноги терпнуть, коли Марта зупиняє на мені очі. Вони в неї тоді стають такі недобрі… А старий мене просто обминає, як порожнє місце. Чужа… Я для всіх тут чужа — так сказала Марта…

Нащо тільки ці люди знайшли мене?.. Я ж їх не просила! Марта спершу по голові мене гладила, а тепер шматком хліба дорікає… Та я навіть не пам’ятаю, як потрапила сюди!

У селищі всі хати зробилися однакові й чорні, без вікон і дверей. Я не змогла впізнати тітусину хату. У мене одна думка була — дістатись до міста. Там мама… І я йшла, поки ноги несли. А тоді впала… А потім я була вже тут, у них…

Вони дивляться на мене так, ніби це я в усьому винна. Я відчуваю їхню злість. Вона тисне й душить гірше, ніж червоний туман. Рем казав, отрута, хімічна зброя… А мені іноді здається, що то їхня ненависть вибухнула і вкрила все довкола чорним… Може, саме тому їх і не зачепило?

Нікого, нікого вони не люблять. Недаремне ж поселилися подалі від усіх. Тільки для себе стараються, тільки щоб їм одним було добре… Марта хитра. Вона ніби й жаліється на батька, а ніби й хвалиться: ось він який у мене, нікому спуску не дасть! А Рем… Він заступався за мене, я чула. Та вони все одно зроблять по-своєму. Вони вмовлять його, а не вмовлять, то змусять. Марта зуміє…

Що ж робити? Що мені тепер робити? Просити, плакати, не виганяйте, залиште, я все для вас робитиму? Не залишать… Мама казала: “Ніколи не принижуй інших і сама не принижуйся”. Ні, я не буду принижуватись. Не буду їх просити. І не чекатиму, поки виштовхають у спину. Я сама піду. Головне — іти й не оглядатися. Бо тоді стане страшно: позаду все зелене, а попереду — чорне…

Я дійду до міста. Я мушу дійти! У мене вже є трохи сил. А що, коли й справді там лишився хтось живий? Що, коли й мама жива? Я шукатиму її. Я йтиму, поки не знайду людей…

Чому вони не можуть мені пробачити, що я живу? Що ходжу по їхній землі? їм їхній хліб? Чорне скло вбиває швидко, а вони… Якщо весь світ зараз — це вони… Як мені тоді жити? Краще піти від них… назавжди… в цю пустелю…

За що ж, ну за що?

Ось і межа. Тепер треба ступити на чорне скло — і йти, йти, йти… Тільки не озиратись. Не озиратись!

Добре, що вони не побачать, як я плачу…

Рипнули двері — на порозі стояв старий.

— Годі вам сваритися, — мовив доброзичливо. — її нема вже. Було б про що базікать.

— Як — нема? — здригнувся Рем.

— А отак — нема, і все. Ви ж тут такий галас здійняли — мертвого збудити можна. Вона слухала, слухала, а тоді й пішла. Видно, сама зрозуміла…

— Пішла… — з полегшенням видихнула Марта.

— І що б ви думали, отаке затяте, слова навіть не сказало. Глипнуло на мене вовком, схопилось та й побігло. Ну, воно й на краще. — Старий уп’явся холодними водянистими очицями в Рема: — Ти, хлопче, не здумай доганяти її. Тут їй все одно не жити, поки я в цьому домі хазяїн. На випадок чого в мене й рушниця є. Мисливська. Стара вже, але справна. Так що не гарячкуй. У тебе ж голова на плечах є, я знаю. Ми з тобою поладнаємо. Ти й тямковитий, і до роботи беручкий, — голос старого потеплішав. — Мені жити вже недовго, на тебе залишу й дочку, і все господарство…

— Дякую за честь. Тільки не по мені вона. — Рем щосили шарпонув двері, які старий завбачливо взяв на гачок. Гачок відскочив, і двері розчинилися.

— Ти що? Ти куди? — схопилася Марта. — Невже за отим дівчиськом побіжиш? Божевільний, пропадеш!

— Я пропадаю тут. Щодня, щохвилини!

Марта озирнулася в пошуках підтримки, але батько кудись ізник.

— Не пущу! — вона вчепилася в Рема.

У відповідь той засміявся тихим, дивним сміхом. Марта почервоніла й миттю одскочила від нього.

— Ти ще й смієшся з мене? Ну то йди, не держатиму! Потім сам назад прибіжиш, іще й попросишся, щоб впустили! — вигукнула розлючено, крутнулась на місці й хряснула за собою дверима.

Коли вона знову вискочила на ґанок, Рем був уже за межами зеленого острівця. Крізь сльози Марта бачила, як він наздогнав дівчинку, нахилився до неї, видно, щось сказав, — і далі вони рушили разом.

Марта побігла за ними. Вона не знала, як змусить його повернутися, просто бігла, бігла… Біля самісінької межі перечепилася об корінь сосни і впала. Витираючи брудною долонею сльози, що рясно заливали обличчя, почала підводитися з землі. Погляд її ковзнув по чорній плівці. Вона придивилася пильніше — і не повірила своїм очам: у смолі з’явилися просвіти, а сама межа відсунулась на декілька сантиметрів, це було добре видно по сірій смужці голого грунту, яка облямовувала плівку. Сумнівів не було: дощ розмив плівку там, де вона була тоншою. Проте Марта навіть не зраділа своєму відкриттю. Помалу звелася на ноги. Обтрушуючи із себе пилюку, дивилась услід двом постатям, що віддалялись та віддалялись од неї. Червоне платтячко Ліни, біла сорочка Рема ще довго вирізнялись на чорному тлі. Підбіг захеканий батько, що тримав у руках непотрібну рушницю…

Знову почав накрапати дощ.