ФОРМУЛА ЩАСТЯ

Відтоді, як наш новий шеф опинився на Супутнику, минуло трохи більше двадцяти років. А вперше я зустрівся з його пронизливими очицями ще зовсім малим хлопчиськом.

Шеф тоді з’явився в аудиторії несподівано. Не звертаючи ніякої уваги на вчителя, що виструнчився перед ним, дідуган пройшов до нашої парти, тицьнув товстим пальцем у мене і мого товариша й прохрипів:

— Вони підуть зі мною.

Вчитель кивнув лисою головою і миттю підскочив до нас:

— Збирайтеся! Швидко! Книжки й зошити візьмете потім.

— Вони їм будуть непотрібні, — знову прохрипів старий і, обвівши поглядом клас, показав ще на одного учня: — І цей.

Раніше ми знали тільки дві дороги — від інтернату, де навчалися, до невеличкого джерельця, яке впадало в басейн, і до їдальні. Далі ми не могли ступити ані кроку — за нами пильно стежили викладач і його помічник — робот. Тепер же ми, проминувши джерельце та басейн, боязко озираючись навсібіч, звивистим напівтемним коридором дріботіли за старим, котрий, здавалося, навіть не помічав нас.

Нарешті він зупинився, прочинив масивні двері, з яких хлюпнуло в очі яскраве світло, і звернувся до нас

— Все. Прийшли. Віднині ви будете експериментаторами.

Останнє речення ми, ясна річ, не зрозуміли, бо не знали, що означає бути експериментаторами. Та й де дитині, яка тільки-но навчилася читати і так-сяк писати, знати про такі речі.

Мов каченята за качкою, ми ввійшли слідом за старшим у велику світлу кімнату, до дверей якої відразу ж підбіг опецькуватий чоловік з рудою бородою. Він, як і наш учитель сер Річард, виструнчився перед старим

— Вони будуть експериментаторами, — різко кинув дідуган і, навіть не глянувши на нас, вийшов з кімнати

Бородань, полегшено зітхнувши, усміхнувся, підійшов ближче й поплескав мене по щоці.

— Давайте познайомимось, дітки, — приязно сказав він, і ми, напевно, підсвідомо зразу відчули, що в цього рудого бороданя по-батьківському щире, добре серце. — Мене звати сер Кліффорд. А вас як? Ну ось, наприклад, тебе? — Бородань обняв мого товариша.

— Двісті дванадцятий, — завчено випалив Джів.

Сер Кліффорд нічого не сказав, але я угледів, як теплі карі очі його враз посуворішали.

— Ім’я у тебе є?

— Так точно. Двісті дванадцятий, — знову відрапортував Джів, навіть не кліпнувши оком.

— А мама як називала?

— У мене мами не було, — відповів Джів, стукнувши підборами маленьких черевиків.

Сер Кліффорд зітхнув і звернувся до мене:

— Ти теж не знаєш, як тебе звати?

— Стів, — затинаючись, відповів я.

— Ну от і чудово, — подобрішав сер Кліффорд і, провівши рукою по своїй рудій бороді, ніби знімаючи з неї павутиння, притиснув мою голову до картатої сорочки, яка щільно облягала його кругле черевце. — Таки ще не забув!

Через годину ми, перебиваючи один одного, вже весело розповідали серу Кліффорду про себе, про свої радощі, жалі й печалі.

Сер Кліффорд став для нас не тільки вчителем, з яким можна було поділитися найпотаємнішим. Він став для нас і другим батьком.

Однак тривало це недовго. Скоро його забрали від пас і посадили за грати. Про це ми дізнались лише через чотирнадцять років, коли нас посвятили в експериментатори. Тоді ми узнали і ще про одне. Виявляється, Кура — нашого шефа, вислали із Землі за злочини, які він вчинив на нашій рідній планеті: створив смертельно небезпечний для всього живого вірус і збирався використати його. Людство було на грані катастрофи. Зовсім випадково про це довідались науковці. Був суд, і Вища Комісія вирішила вислати Кура на Супутник.

Так, шеф більше не прилетить на Землю. Він помер для неї одразу ж після того, як востаннє перед ним зачинилися люки вантажного корабля, що віз обладнання для щойно організованого в космосі дослідницького інституту, який ми називаємо Супутником. Це сталося понад двадцять років тому…

І відтоді він живе тут, керує велетенським інститутом…

Не знаю, можливо, саме тому він такий суворий з нами, працівниками численних лабораторій Супутника. А я зараз на роздоріжжі.

Доповісти про те, що сьогодні не виконаю його розпоряджень, я не міг — не варто перечити шефові. Цю закономірність я давно засвоїв, але виконати все те, що велів мені шеф, справді було не під силу.

Не тому, що сьогодні я мушу після чергового експерименту прибути о п’ятнадцятій нуль-нуль у Центр, і не тому, що настрій у мене був поганенький — зіпсували ще зранку, підсунувши цей клятий експеримент, а скоріше тому, що саме цього дня, двадцять дев’ятого листопада, я вперше міг вести мову про поїздку на батьківщину, де не був майже з дня свого народження. Саме сьогодні я мав право нагадати про це навіть шефові — бездушному дідугану, у якого, здавалося, не лишилося нічого людського: йому тільки принось виконану у стислі строки роботу, а чи маєш ти від цього задоволення, чи ні, байдуже. Зате систему нагляду за всіма нами, експериментаторами, на Супутнику було відпрацьовано бездоганно. Скрізь, де тільки можна було, вмонтували, вклеїли, вклали підслухувальні пристрої, їх я знаходив навіть у звичайних сталевих шурупах і болтах.

Ми знаходили їх і псували, та натомість невідомо хто й коли кріпив нові, ще мініатюрніші, непомітніші.

Що ж його робити? Не встигну я впоратись із цим клятим завданням до п’ятнадцятої години, хоч лусни… 1 тоді про відпустку годі й говорити, ще п’ять років доведеться тут сидіти.

А може, підсунути стрічку попереднього експерименту? Ні, розгадають під час перевірки. Не таке вже начальство дурне, як здається на перший погляд. Чи спробувати змінити на цій стрічці кілька сплесків відродження матерії? Треба ж знайти якийсь вихід зі становища… Ет, чи пан, чи пропав!.. Підклею шматки стрічки, що лишилася від попереднього експерименту. Підклею і перепишу заново. Ніхто не повинен здогадатися… Але ж це я обдурю… Хіба можна так? А чому б і ні? Невже мене тут ні разу не обдурювали своїми багатозначними обіцянками? Я ж хочу додому. Мрія дитинства, нарешті, може здійснитись…

Мене привезли на Супутник ще чотирирічною дитиною. Батьків майже не пам’ятаю. Разом зі мною на Супутник привезли і Джіва, Джейка та ще шістдесят дітей. Ми навіть не знаємо, де саме на Землі, на якому континенті ми народилися. Пообіцяли, що коли ми відлітатимемо на Землю у відпустку, нам видадуть спеціальні картки, де буде написано, в якій країні ми народились, коли й за яких обставин нас вивезено на Супутник, хто наші батьки, де живуть…

Вперше, зізнаюся, мені закортіло на Землю ще в п’ять років, коли няня розповіла нам, дітям, про неї і показала кольоровий відеофільм. Не раз потім мені ввижалися казковий сосновий гай, блакить неба, звивиста річечка… І ось відтоді кожного дня, кожної години я мріяв побувати на батьківщині…

Все, вирішено!.. Обдурю. Підклею рештки попереднього експерименту і ще дещо з архіву. Про нього, напевне, вже забули… Три роки порпаюся в тому архіві тільки я та ще кілька експериментаторів, моїх товаришів. І жодного разу я не бачив там пі шефа, ні його безпосередніх помічників.

Ну, а коли шеф дізнається про мій вчинок, уже буде пізно. Поки вони там допетрають, що й до чого, то. Мені тільки б вирватися з цього мерзенного місця…

Низенький, охайно одягнений дідуган у чорному піджаку прискіпливо дивився, як на чистій сторінці впевнено лягали рядки цифр, розмежовуючи текст.

— Тут щось не те, — промовив Кур упівголоса, і враз на його старому, зораному темними, глибокими зморшками обличчі заграла по-дитячому наївна, радісна усмішка.

— Шефе, а цей хлопець далеко піде. Вже па другій стадії здогадався. Пам’ятаєте сорок восьмого?..

— Це той, що здогадався на четвертій стадії?

— Еге ж. На жаль, наші тоді перестарались і випадково вбили його.

— Ні, — посміхнувся Кур. — Це ми спеціально зробили, щоб сховати кінці у воду.

— Гм, нарешті ви, шефе, зізналися. Через п’ять років після смерті сорок восьмого…

— Що ці п’ять років, Зроде, порівняно з вічністю?

— Нічого, шефе, але…

— Ніяких але… — Кур замовк, ніби роздумуючи, а потім озвався знову, неспішно говорив далі, наче сам до себе. — Вічність… І раптом пожвавішав, — Вічність! Ось чого так не вистачає нам, мені, всім… Коли ж усе-таки я зможу сказати, ні, вигукнути всім, Землі, Всесвіту: “Я БЕЗСМЕРТНИЙ!” Коли? “Я БЕЗ-СМЕРТ-НИЙ!” Саме я, а не хтось інший!..

Нарешті Зрод насмілився перебити шефа:

— То що робити з шістдесят дев’ятим? Теж знищимо? А все-таки який молодець! На другій стадії здогадався! Він же підклеїв стрічку експерименту, проведеного ще в 1976 році Хантом у австралійському науково-дослідному центрі числової метеорології в Мельбурні.

— Ні, цього притримаємо. — Кур кашлянув. — Хай погуляє. Цікаво, що він далі втне? І не забудь про преміальні! Віддай повністю!

— Віддам, не хвилюйтесь… — Зрод вклонився і вийшов з кабінету шефа, щільно причинивши за собою масивні чорні двері.

“Нарешті мені дали тримісячну відпустку. Як я їх, га?!! Ще й преміальні одержав за добре виконану роботу. Сьогодні рейсовою ракетою відлітаю на батьківщину. Більше вони мене не побачать! За три місяці можна знайти якийсь тихий куточок…”

Усміхаючись, Стів піднявся на другий поверх лабораторії, завернув за ріг і через тридцять кроків уже стояв біля дверей. Легенько натиснув на ручку, і двері безшумно розчинились. Стіву на мить стало шкода своєї кімнати, де він прожив п’ятнадцять років і куди вже ніколи не повернеться. Але юнак відігнав цю думку.

Пройшовши до столу, взяв з блакитного стаканчика олівець і написав кілька фраз на сірому тонкому аркуші. Потім перекреслив усе, сів на стілець. Хлопця мучила совість. Досі він ще ніколи нікого не обдурював і тепер відчував себе розгубленим і пригніченим.

— Шефе, а він… — Зрод завагався. — Він хоче втекти. Не можна цього допустити! — Від нетерплячки Зрод аж засовався у низенькому кріслі.

— Нехай… Подивимося, що з цього вийде. Організуйте стеження, але так, щоб він помітив. Зрозуміло?

— Все зробимо…

— Передавач умонтовано? — спитав Кур, зиркнувши на Зрода.

— У шкіру на лівій руці. Енергії на дві стадії. Потім треба підзаряджати…

— Я ж казав, останньої серії! Останньої! — прокричав Кур, підскакуючи до підлеглого.

— Та дуже ж дорогий він, шефе, — зіщулився Зрод, ніби чекаючи удару.

— Екземпляр цей ще дорожчий, розтелепо! — Кур знову сів у крісло. — З поля зору не випускати ні на мить. Усі його мандри мають бути зареєстровані!

Ноги грузли у піддатливому дрібному гарячому піску, йти було важко, проте юнак усе прискорював і прискорював темп. Він тікав від переслідувачів. Ще вчора Стів помітив, що за ним стежать, але спочатку не звернув на це уваги. Сьогодні ж уранці на розі Центральної вулиці й проспекту Стів знову зіткнувся із знайомим обличчям. Ні, вчора він не помилився. То був ННК — надзвичайний наглядач космосу.

Стів знав про цих наглядачів більш ніж достатньо. ННК будь-якої хвилини міг примусити його повернутися на остогидлий Супутник.

Тільки пізно ввечері йому вдалося відірватись од переслідувачів. А в тому, що їх було кілька, він не сумнівався.

І ось тепер ішов берегом річки, яку переплив уночі, намагаючись дістатися до найближчого аеропорту й негайно вилетіти звідси першим-ліпшим літаком.

Кур ще солодко спав, коли в передсвітанковій тиші гучно задзвонив телефон. Не відриваючи голови від подушки, знехотя підняв трубку і невдоволеним сонним голосом запитав:

— Що сталося?

— Вибачте, шефе, це Зрод. Шістдесят дев’ятий зник.

— Як? Коли? — заволав Кур. — Я ж казав очей не спускати. Зараз же до мене. Негайно! Куди, куди… В домашній відсік! Не гай ані хвилини!

— Лечу, шефе! Лечу!

“Фу-ух! Нарешті розшукав цей бісів передавач, — подумав Стів. — Ось куди його вмонтували. Юнак дістав з кишені невеличкого ножа, розпік на вогні запальнички і, прикусивши губу, швидко зробив два надрізи на руці в тому місці, де було вшито ледь помітний, трохи більший за макове зернятко, передавач. — А тепер шукайте вітра в полі. Земля не маленька планета, є де притулитись.

Невелике місто, яким ішов Стів, не подобалось юнакові. Однак Стівові здавалося, що тут його не знайдуть. На останні гроші він найняв кімнатку з брудною стелею, з розкладачкою, прикритою якимсь ганчір’ям, і, вмившись з дороги, надів чисту сорочку й пішов у промислову частину міста шукати роботу.

Минуло кілька довгих годин. Від утоми гули ноги, від голоду — голова. Роботи Стів так і не знайшов Можна було, звісно, вдатись до посвідчення з двома перехрещеними золотими стрілами на обкладинці, і робота буде на вибір де завгодно і яка завгодно. Але ж тоді, щонайпізніше завтра, хлопець це знав, йому доведеться повернутись на Супутник… Ні, ліпше голодувати…

Стів сів на нещодавно пофарбовану лаву в тіні велетенської липи. Було чути, як над квітучими гілками де рева гудуть бджоли. Страшенно хотілося їсти. А тут ще, як на те, неподалік хлопчак продавав гарячі пиріжки…

— А все-таки ви непогано придумали, Зроде. Пиріжки, їдальні для безробітних… Ха-ха-ха, — Кур розсміявся. — Го-лод!.. Чудово! Пиріжки… їдальні… — він смакував слова, розтягуючи їх, мов гумку. — Отут ми його й накриємо. Всі наші працюють?

— Так, шефе, навіть по селах розіслали запрошення шістдесят дев’ятого, його всі знають…

— Жаль, що мені не можна на Землю, а то б я сам узяв участь в облаві на нього, — тихо промимрив Кур, допиваючи паруючу каву.

— Можна нелегально. Наші хлопці зроблять — комар носа не підточить…

— Ні, я ще хочу пожити. Стеж сам. А я… я тут один варіант перевірю.

Міський годинник продзеленькав пів на третю. Відчуття голоду притупилося. Але чому так хочеться спати? Чому? Стів пересилив себе, ледве встав з лави.

“Це щось нове… Серед дня хочу спати… Мабуть, від голоду”, — думав Стів, неспішно бредучи до моря, якнайдалі від продавця пиріжків.

Хвиля з гуркотом ударилась об берег. Солоні бризки торкнулися Стівового обличчя. Він не витер їх, підійшов ще ближче до води. Було приємно відчувати прохолоду моря, милуватися грою хвиль. Якби не голод, життя могло б видатись чудовим.

Голод. Уже третю добу Стів не мав і ріски в роті. Від випитої годину тому води нудило.

Він уже не міг іти. Не було сил. Сів просто на пісок. Здавалося, ще трохи — і він не витримає випробувань. Години спливали за годинами, дні за днями, а роботи не знаходилося. Тисячі бездомних людей бродили по країні в пошуках заробітку. Стів мимоволі думав про них. Яка несправедливість! Вони хочуть працювати, але не можуть — їм не дають роботи. І він — такий же, як ці тисячі.

Що ж робити? Де вихід? І для нього, і для всіх оцих нещасних, які стали зайвими людьми? Ці запитання мучили юнака, краяли його серце. Має ж бути, зрештою, якийсь вихід. Стів чув, його знайшли в країнах з іншою соціальною системою, забезпечивши людям право на працю. Там не знають експлуатації, несправедливості, зла й насильства, там знайшли єдину для всіх формулу щастя, втілену в словах: Мир, Праця, Справедливість, Свобода, Рівність. А як здобути все це? Певно, лиш у боротьбі із злом та безправністю. Але ж один у полі не воїн… Треба згуртуватись, знайти спільників, хоча це нелегко.

За роздумами Стів незчувся, як задрімав. Розбудили його голоси людей. Перше, що побачив юнак, коли розплющив очі, було давно неголене обличчя Зрода, на якому сяяла в’їдлива переможна посмішка.

Побачивши, що Стів прокинувся, Зрод закричав у натовп, який оточив їх:

— Перед вами білковий робот. Його заводський номер шістдесят дев’ять. Він намагався втекти із Супутника. І ось, бачите, ми спіймали його.

Зрод підскочив до Стіва і вхопив його за руку, намагаючись заламати її за спину.

— Я — робот? — Стів вирвав руку, озирнувся. — Ні, я людина! У мене є батьківщина… Я рвався до неї! Але… але й тут побачив кривду. Мене мучила совість Хіба з роботами буває таке? Хай я повернуся на Супутник. Повернуся, щоб розповісти всім: не може бути щастя там, де панує несправедливість, де людей перетворюють на бездушних автоматів. Ні, я не робот, робота хотіли зробити з мене на Супутнику. Стежили, підслуховували, вбивали в мені все людське, намагаючись відучити страждати, співчувати, любити.

Відштовхнувши Зрода і високо піднявши голову, він рушив уперед, до автостради. І ніхто цієї миті не знав, що то спрацювала непередбачена творцями живих роботів сигнальна система. Система самовдосконалення совісті, яка не могла не відповісти опором на зло і несправедливість.