ВИПРОБУВАННЯ

1. Залишилось дві хвилини, і прийде Рос. Я нарешті перепочину годину-другу. Після таких перипетій лише сон допоможе набратися сил. Від випитої кави і кількох порцій горіхів кола в мене дуже болить серце. Пережити таке!

Повірте на слові — я щасливчик, незважаючи на те, Що зараз у мене, мов у лихоманці, дрижать руки й ніби ватяними зробилися ноги.

Цей нелюдський крик Теда, мого колеги по службі, Ця жахлива сцена коштували мені пасма сивого волосся.

Зрозуміло, Теда вже немає. Він зник несподівано. Я бачив, як Тед розчинився у чомусь-схожому на рідкий молочний кисіль, не весь одразу, а поступово. Спочатку сірий смугастий костюм мого колеги перетворився в цю одноманітну масу, потім ноги, тулуб, руки… І ще я бачив його перекошене від болю красиве обличчя. Тед кликав на допомогу, але що я міг удіяти? Хвилясті привиди відрізали мене від нього.

Рос, мій напарник, запізнюється вже на добрих три хвилини. Ну й дам же йому чортів, коли прийде на чергування. До нових віників пам’ятатиме… Хвилясті привиди знову припхалися. Як і раніше, примушували підписати контракт. Та я не дурень. Полоснув по них напалмом. Відійшли, не на такого напали…

Берта, дружина Роса, зателефонувала, що чоловік на чергування не прийде — він, мовляв, четвертий день уже пиячить.

Все, бідна, вибачалася в трубку. А що вибачатись? Не вона ж нализалась, а він… Я знав, що переживала Берта і за Роса, та й за мене, що чергував зараз на станції — бо хто-хто, а вона, дружина старшого оператора поля Периметра, знає, який нелегкий наш хліб.

Роса б уже давно розрахували, та оператор він першокласний. Відчуває хвилястих недолюдків швидше від усіх нас. Можливо, це його й тримає…

— Вибач, Нік, за нього, дурня. Чи зможеш ти ще зміну почергувати? — спитала Берта під кінець нашої розмови, і я почув у трубку її схлипування.

Я відповів їй, щоб не хвилювалася. Шефу, ясна річ, не дзвонитиму — друзів я не продаю. Не міг же я їй сказати, що ще чотири години просидіти в кріслі головного оператора поля Периметра — рівнозначно смерті! Замучать хвилясті недолюдки.

Боже! Спочатку я вхопився за свою не за роками вже сиву голову. Мене пойняв жах. Потім, кинувши на важелі трубку, встав, підійшов до аптечки. Глибоко зітхнувши, дістав із зеленої металевої коробочки чергову порцію горіхів кола, пожував. Запив водою. Нема ради, якось спробую протягнути ще одну зміну, хоча…

Вони прийшли знову. На пульті скажено затанцювали різноколірні вогники індикаторів, і стрілки приладів дружно зметнулися до червоної позначки. Тіло одразу ж звело судомою. Зацокали зуби. О-о-о! Це ж просто нестерпно. Другу зміну підряд… А коли й Сеткінс не прийде? — уявивши таке, я злякався. — Якщо не буде мого напарника, помру. Після мене ж хоч потоп…

Я, на диво, все ще тримаюсь. Через хвилину мене замінить Сеткінс. Хронометр, мені здається, дуже повільно відбиває секунди. Одну, другу, третю… Моя рука біля блакитної кнопки пуску. Хвилясті привиди знову пішли в наступ по центру. Їх дуже багато. Дуже!!! Навіть не знаю скільки. Сотні? Тисячі? Мільйони? Не злічити. Я їх не бачу, але відчуваю, що вони зараз поряд зі станцією. Прозора стіна Периметра увігнулась і вібрує. Інколи мені здається, що це вже кінець. Та, слава творцеві, поки що все гаразд.

Сеткінса ще немає. Вже минула хвилина третьої зміни. Мене ніхто не прийшов замінити. Знову пропонують підписати контракт. Ні, таки й справді не витримаю, підпишу. Поставлю на папері кілька закарлючок, і все. Що залишається робити? Нехай наші відсувають лінію фронту на енну кількість метрів. Що, скажіть, я втрачу? Та практично нічого. Окрім цього ідіотського крісла, щоб воно провалилось! Будь проклятий той день, коли я погодився стати оператором.

Хвилясті привиди повідомили, що пришлють парламентерів. Підкинули на пульт невеликий аркуш паперу, па якому була надряпана їхня пропозиція щодо моєї капітуляції. Якщо я не погоджусь, вони, мовляв, зітруть мене і станцію на порох. А так усе буде гаразд.

Через три хвилини на чергування повинен прийти Коррі. Нехай тепер він думає, підписувати контракт чи ні?

Гм, і Коррі немає. Невже це саботаж служби Периметра? Зараз дзвонитиму шефу, хай шукають заміну. Годі чекати! Піднімаю трубку і вже від секретарки сера Баклі Марджері дізнаюся, що мою станцію відрізано.

“Оце заявочки!” — ледве встиг подумати я, як знову у трубці почувся голос Марджері:

— Зараз, містере Уотсоне, я з’єднаю вас із шефом.

— Це ти, Уотсоне? — здивовано спитав шеф, покашлюючи в трубку. — Ще живий? А я вже грішним ділом подумав, що ти… — він прицмокнув губами. — Тоді не все ще й погано, — засопів він і вже веселішим тоном повів далі: — Розумієш, пришельці пробили дірку. Словом, Нік, хвилясті знищили сусідню станцію. Ту, що на горбі, поряд із сосною… — Шеф замовк, і я чув у трубку важке, поривчасте дихання хворого на бронхіальну астму.

— То виходить, сер Баклі, Фейрокса вже немає? Він мертвий? — запитав я, коли мені набридло слухати дихання шефа в трубку.

— Так, Уотсон, твій колега наказав довго жити. Десять хвилин тому рятувальна група підібрала його тіло за стіною Периметра. А ти, Уотсон, тримайся. Розумієш, — шеф знову прокашлявся, — аби зберегти решту шістнадцять станцій, ми змушені були пожертвувати твоєю. Ти вже вибач, Уотсон, але так було треба. Інакше б усі богові душі віддали.

— Розумію, — тихо відповів я. — Отже, я вже покійник? Живий покійник?

— Все ще обійдеться, Нік. Ми молимо бога, щоб усе скінчилось добре. А ти, Нік, не журися. Може, ще пощастить, і ти сухим з води вийдеш. Ти ж усе можеш… І поки що живий? Чи не так?

Не дослухавши, я із злістю кинув телефонну трубку. Навіщо переливати з пустого в порожнє, коли мені залишилося не знаю скільки часу жити. Ясна річ, у центрі вчинили резонно. Та чому коло замкнулося саме на моїй станції? Напевне тому, що я завжди встряю в халепи… І ще шеф сказав, щоб тримався доти, доки сил стане. Добре йому так казати. Сидить собі в кріслі у тепленькому кабінеті, кока-колу попиває, керує. А мені як? Я відрізаний. Підмоги не буде…

Покину все к бісовій матері! Візьму вимкну рубильник на станції, вийду з неї, хрясну дверима й піду додому пиво пити. Ну що пришельці мені зроблять? Кинуть за грати чи у своїй лабораторії, коли вона є, досліди на мені проводитимуть або ж приречуть на голодну смерть? У ліпшому випадку одразу вб’ють, як це вони вчинили з Фейроксом.

Досить! Гуд бай, хлопчики з бази! Я йду. Головне, шановні, здоров’я. Решту можна купити за гроші. Навіть президентське крісло. А захворію, кому я буду потрібен? Відвезуть у якийсь задрипаний пансіон для хворих чи божевільних, звідки прямий шлях у домовику. Мовляв, був Нік Уотсон і немає…

Повідключав на станції все. Навіть аварійну лампочку, що під стелею ледве жевріла, і ту вимкнув. Тільки прожектор, що стежку мені до дому висвічує, залишив. Прочинив двері. Навкруги темінь — хоч в око стрель. І погрозлива тиша.

Нараз у тьмяному світлі прожектора я побачив, як щось велике, безформне поволі насувається на мене. Невизначена маса якась. Кисіль — не кисіль, туман — не туман. Потім щось виповзло з цієї маси. За ним ще і ще.

Це були хвилясті привиди. Побачивши їх, я ледве стримався, щоб не стрибнути знову в станцію. Серце моє зайшлося, душа одразу ж у п’яти…

Вилізло їх чимало. Скільки — не лічив. Не до того було. Всі гуртом неспішно рушили вперед. Потім зупинились метрів за шість від мене. Стоять, ніби вкопані, тільки тулуби їхні вихиляси справляють. І дивляться, як я замок на двері станції чіпляю. П оком не кліпнуть.

Замок заїло. Ключ не повертається. Ну й грець із ним! Кому ця станція тепер потрібна? Начальству моєму? Гм, нехай саме почергує! Периметр прорвано. Станція за зоною. Ніхто сюди не поткнеться. Хіба що пришельці…

Ні, вони не динозаври й не павуки, хоча й на людей не дуже схожі. Чи, може, я в темряві не розгледів добре. Лише очі великі хворобливо блищали. Булькаті вони. І коливаються без кінця. Воістину хвилясті привиди…

Покинув я двері відчиненими, іду знайомою стежкою додому, а вони розступаються, дорогу дають. Перший тільки стоїть і ні пари з вуст.

— Пропустіть, — кажу.

— Ні, — відповідає, — ти мені потрібен.

— Нащо, — питаю, — хіба не можна до ранку зачекати?

— Ні, завтра пізно буде, — шамкає пришелець. його тулуб, як і раніше, ритмічно коливається з боку в бік, і здається, що то велетенський маятник, якому невідомий скульптор намагався надати подобу людини, однак так і не зміг цього зробити. Погляд у хвилястого привида якийсь непритомний, далекий, та все ж мене від нього знову починає лихоманити.

— Так ви і є парламентер? — питаю, а в самого язик майже прилип до піднебіння. Не пощастило все-таки, хоч і казала мати, що в сорочці народився.

— Ні, — відповідає він і носом своїм довжелезним невдоволено крутить. — Парламентер прибуде завтра після обіду. Сьогодні у нього термінова нарада на Зет-2.

— Так і я завтра прийду. Я не проти переговорів.

— Гаразд, — на диво швидко погодився пришелець, — тільки не надумай накивати п’ятами, під землею розшукаємо!

Обминувши його, я підійшов до стіни Периметра. Не пропускає Периметр. Пружна прозора стіна м’яко відсторонила мене. Спробував ще, знову марно. Що ж це таке, думаю. Я ж свій! Додому йду.

Одначе стіна стоїть. Прозора така. Ніби її і взагалі немає. Я вже бив її кулаками і ногою пробував, аж синці собі понабивав, а вона ані руш. Що ж робити?

Пішов на станцію. Звично кинув оком по принишклих індикаторах. Сів у крісло головного оператора поля Периметра, увімкнув рубильник. Індикатори приладів весело підморгнули мені.

Випивши склянку води, я ліг на дивані, взяв журнал перед сном почитати. Ну що ж, не пускає стіна, нічого не вдієш. Я махнув на все рукою. Нехай. У мене запасів харчів місяців на два вистачить. Якось протримаюсь. До того ж завтра зустріч з парламентером хвилястих привидів. Пришельці мене не чіпають. На лічильниках станції — нуль, отже, все нормально.

2. Розбудив мене грайливий сонячний зайчик. Зазирнув у шпарку між нещільно прикритими шторами, полоскотав щоку. Встав я, відкоркував пиво, одним духом випив, тільки-но хотів умитись, як у тиші рубки почувся голос Дженні, моєї дружини.

— Доброго ранку, Нік!

— Здрастуй! — кинув я і осікся. Річ у тім, що дружина моя померла чотири роки тому… І ось вона стоїть переді мною. Що за чортівня?! Галюцинації почалися, чи що?

Дженні оправила пасмо волосся, що впало їй на очі, і примостилася на дивані.

— А ти, Нік, змінився, — промовила вона, ніжно дивлячись на мене. — Постарів, сивина на скронях з’явилася…

— Що вдієш, люба, роки своє беруть, — прошепотів я і здригнувся — на її лівій руці не було вказівного пальця! Чотири роки тому вона порізала палець об консервну кришку і померла від загального зараження крові. Тоді палець був, ніхто його не відрізав. А тепер його немає. Ніби й не було взагалі, неначе народилася вона чотирипалою.

“Ну й сон! Хай тобі грець!” — подумав тоді я і вщипнув себе за руку: боляче. Гадав прокинусь — та де там. Хотів вийти зі станції на свіже повітря, пошукати очима парламентерів хвилястих привидів, а Дженні до мене:

— Сядь біля мене, Нік. Ти ніби не радий моєму приходу. А я так скучила за тобою. — Вона взяла мене за руку і міцно притиснула до своєї теплої щоки.

Я мовчки сів на краєчок дивана поруч із Дженні.

— Не мовчи! Чуєш, не мовчи, Нік! Мені стає страшно, коли ти мовчиш. Розумієш?

— Ні, — похапцем відповів я.

Вийшло невлад. Дженні заплакала, по-дитячому схлипуючи.

— То чому ж ти не розумієш? Скажи! — благально мовила вона.

— А про що розповідати? — спитав я, натягаючи через голову сорочку.

— Як це про що? — здивувалась вона. — Ясна річ, про тебе. — Дженні вмостилась на дивані і, поклавши свої теплі руки мені на плечі, міцно обняла.

— Гаразд, розповім. Після того як тебе, Дженні, не стало… — я затнувся, та враз виправився. — Після того як ти, Дженні, пішла, я…

— Але ж я нікуди не йшла, Нік, — заперечила дружина, здивовано дивлячись на мене своїми блакитними очима. Хіба ти не знаєш, я ж хворіла… Довго й тяжко хворіла…

— Так, так. Після того як ти захворіла, — вирішив я чомусь збрехати Дженні, — мені довелося піти працювати в зону.

— Тобі були потрібні гроші на моє лікування?

— Авжеж, — кивнув я. — Ти ліпше не перебивай.

Дженні слухала, як ми й домовились, не перебиваючи. Коли я закінчив свою оповідь, було вже пів на третю, а мені чомусь здалося, що минула ціла вічність.

— Жах як зголодніла, Нік. У тебе не знайдеться чогось пожувати? — спитала вона, ледь примруживши очі.

— Звичайно, є, — відповів я і знову, вже вкотре, підмітив саме її слово “пожувати”. Ніхто, окрім неї, не говорив так про їжу.

Після обіду я попросив Дженні розповісти про себе.

— Хіба ти не знаєш? — перепитала вона.

Я мовчки стенув плечима.

— Гаразд. Ти голись, а я розповідатиму.

Я взяв бритву і, слухаючи дружину, почав голити свою триденну щетину. Бритва чомусь не слухалась мене, лишаючи огріхи й вислизаючи з рук, бо те, що я почув, виходило за межі мого розуміння.

— Я не померла, Нік. Я просто перейшла в інший вимір часу. Мабуть, усе живе переходить туди. Воно тільки трохи втрачає свою особистість. Однак живе, на мою думку, водночас набуває і нових якостей…

— Не мели дурниць, — роздратовано буркнув я.

— Це не дурниці, — ображено мовила Дженні й вільною рукою поправила вперте пасмо волосся, що сповзало їй на очі.

— Добре, не сердься, — перебив я дружину. — Допоможи мені, будь ласка, перевірити Периметр. Може, десь прорвався?

— Зараз, Нік. — Дженні швидко зіскочила з дивана і вибігла зі станції.

Тихо на станції, мов у льосі. Як враз у двері хтось шкрябнув. Ще й ще.

Я гадав, що то Дженні так швидко повернулась, однак, прочинивши двері, я побачив парламентера хвилястих привидів.

— Ну, проходьте, — кажу, а самому так і кортить сказати: чого приперлися?

— Здрастуйте, — вітається парламентер і одразу заходить у рубку.

— Добридень, — відповідаю. Зняв з крісла кофтинку Дженні, поклав на тумбочку. — Сідайте.

Той упав у крісло, ніби хтось його ззаду під ноги вдарив. Обличчя пришельця не виказувало нічого — ні зацікавленості, ні цілеспрямованості, окрім, як мені здалося, самозакоханості…

— Ми, тобто я, — почав був парламентер, та подивившись на мене, раптом знітився.

— Кажіть, кажіть, не соромтеся, — підбадьорив я його.

— Ми прийшли прохати у вас, щоб ви, земляни, залишили це місце. Воло потрібне нам. Згодом, Уотсоне, ми підпишемо з тобою контракт ще на кількасот квадратних миль…

— Та ви що?

— Так треба, — пробурмотів він, ледве витягуючи з себе гнусавий неприємний голос. — З часом ви, земляни, зрозумієте, що не тільки вам тут жити. Землі спочатку вистачить і для вас, і для нас. Коли її буде замало, шукатимете для себе у всесвіті пристойнішу планету. А поки що нам треба усього-на-всього півтори-дві квадратні милі…

— Та хіба справа у клаптику богом і чортом забутої багнистої землі? До того ж дозволу треба питати не в мене, а у всіх землян чи хоча б у тих, хто мешкає тут, — відповів я.

— Не придурюйся, — різко кинув представник хвилястих привидів, і в голосі його почулась рішучість. — Тобі, Уотсоне, потрібні гроші?

— Гм, кому вони не потрібні, — усміхнувся я.

— Скільки?

— Що скільки? — Я вдав із себе простака, міркуючи, як провернути цю вельми неприємну справу так, щоб і вовки були ситі, і кози цілі, однак парламентер не дав мені оговтатись і знову запитав:

— Скільки тобі треба грошей?

— У вас не вистачить, — нахабно відповів я, а потім збрехав, — та й не треба вони мені взагалі.

— Не клей дурня, — сердито промовив і підняв догори свій тонкий, схожий на щупальце спрута палець. В його руці я побачив невеличку коробочку, трохи прим’яту з боків. — Цей синтезатор може обсипати тебе золотом з ніг до голови. Ти станеш найбагатшою людиною на Землі.

— Ні, — пробурмотів я. — Гонорар гонораром, зле, розумієте, мені треба подумати…

— Як довго? — запитав парламентер.

— Спочатку хочу побути із Дженні наодинці, коли ви її, так би мовити, з того світу перенесли сюди, порадитися хочу. Може, щось підкаже. Все-таки жива душа, дружина…

— Не знаємо, хто така Дженні. Даємо тобі на роздуми двадцять дві години.

— А потім? — поцікавився я.

— Якщо не погодишся, знайдемо іншого. Того, кому потрібні гроші. Отож думай. Часу предостатньо.

— Гаразд, — мовив я, а подумки крикнув: “Так я вам і погоджуся! Коли вже стільки часу протримався в кріслі головного оператора поля Периметра, то…”

— Усього найкращого. — Парламентер встав і рушив до дверей станції.

Зітхнувши, я подався слідом за ним. Парламентер хвилястих привидів підплив до великої кулі, став на висунутий майданчик і розчинився у безбарвній хвилястій масі.

— Тобі, як завжди, яєчню з салом? — спитала Дженні, готуючи вечерю.

— Та-а! — Я роздратовано махнув рукою. — З чим хочеш. І що хочеш…

— Чим ти засмучений, Нік? — поцікавилась дружина через хвилину, коли на сковорідці зашкварчало сало.

— Ти ж знаєш, яку умову мені поставлено?

Дженні мовчки хитнула головою.

— Ну то й що накажеш робити?

— Скажи, Нік, що такого золота нам з тобою не треба. Самі на хліб заробимо.

— Я так і думаю відповісти.

— І ще скажи, що Землю нашу нікому й ні за які гроші не збираєшся продавати.

— Мабуть, так і скажу, — невпевнено відповів я Дженні і задрімав.

Коли прокинувся, вечеря вже охолола. Швидко вмившись, я підсів до столу, біля якого хазяйнувала Дженні

— Смачного тобі, — всміхнулась вона. — Мені пора йти.

— Куди це?

— Туди! — Дженні невизначено махнула рукою, де за прозорою стіною Периметра наскільки сягав зір роз кинувся жовто-білий килим, витканий вмілою майстринею-природою з ніжних ромашок.

— Як? Зараз? — здивувався я.

— Так, Нік. — Вона глибоко зітхнула, поцілувала мене в щоку, вискочила за двері і, не озираючись, швидко пішла звивистою стежкою до білого моря ромашок.

Я метнувся за нею.

— Зачекай-но, Дженні! Зажди мене! — закричав я, коли вона без перешкод пройшла крізь прозору стін Периметра. — Я з тобою…

Та вона не чула мене або ж вдавала, що не чує. Ішла і йшла назустріч червоному сонцю безмежним полем ромашок, котрі, як мені здавалось, з ніжністю зустрічали її.

Я стояв поряд з Периметром і з усієї сили гати пружку, прозору стіну, яка так і не пустила мене за Дженні. Стояв і дивився доти, доки моя дружина не зникла у безкрайому морі ромашок. А вони заклично повертали до мене свої маленькі гарні головки…

Повернувшись на станцію, я вперше за стільки днів заплакав. Мені було до болю прикро, що Дженні лишила мене одного, хоч я так просив її побути на станції ще трохи.

Скільки часу минуло відтоді, як Дженні пішла зі станції — не знаю, в усякому разі, цілком достатньо, щоб сформулювати в думці чітку відповідь парламентерові хвилястих.

Джеймс, мій колишній сусіда, кілька років тому розповідав цікавий анекдот про Ходжу Насреддіна.

Ходжа прийшов до еміра і за великі гроші, котрі потім роздав бідним, пообіцяв протягом двадцяти років навчити віслюка не тільки читати книги, а й розмовляти. “Це неможливо, Насреддіне. Служники еміра відрубають тобі голову за брехню, якщо віслюк не заговорить”, — жахнулися бідні. Однак Ходжа хитро всміхнувся і відповів: “За цей час або віслюк помре, або емір, або я!”

Пригадавши цей анекдот, я вирішив вдатися до такої ж хитрості в розмові з непроханими пришельцями. Ач, їм Землю нашу подавай… Тільки, строк дещо збільшив — до ста років. Коли брехню мою розкусять, тоді викручуватись якось буду. Якщо ж ні, то я, це точно, до ста тридцяти п’яти років не дотягну. Факт.

3. Нарешті після довгого дощу з-за хмар несміливо визирнуло по-літньому ласкаве радісне сонце. Я простував знову до стіни Периметра, за якою пишно квітли красуні-ромашки. йшов, щоб ще й ще раз пересвідчитись у тому, що нічого не змінилося і стіна знову не пропустить мене. Хоча все ще сподівався, що колись настане такий день, і я ступлю на широченне ромашкове поле і знайду там Дженні.

Парламентер, хоч як це дивно, не прийшов ні через двадцять дві години, ні на другу добу. Нехай! Це їхня справа… А мені — хоч трава не рости. Не хочуть, і не треба! А золото їхнє нехай хоч крізь землю провалиться!

І ось я знову поруч із зловісною непроникною стіною Периметра. Стою і вже навіть не намагаюсь прорватися крізь неї на той бік, що вабить мене і кличе. “Напевне, потрібні якісь чародійні слова, заклинання, — майнула думка, — але я не знаю їх”.

Там, за Периметром, під невеличким вітерцем ромашки приязно махають акуратненькими головками, і здається, що вони запрошують мене на це поле. Дуже далеке і водночас несподівано близьке.

Збираюсь іти на станцію і тільки за звичкою спираюся рукою на стіну, яка чотири дні тому, коли від мене пішла Дженні, зіграла зі мною злий жарт. О диво, зараз моя рука без перешкод пройшла крізь стіну і я, втративши рівновагу, мов колобок викотився на біло-зелений килим з ромашок, що давно кликав мене до себе.

Зірвавшись на ноги і ні хвилини не роздумуючи, я одразу ж кинувся слідом за сонцем, що втікало за обрій.

Наближався вечір. Сонце знову закрили дощові хмари, і почав накрапувати дощ. Та мені було байдуже. Великі прохолодні краплини, раз у раз залітаючи за комір моєї куртки, трохи протверезили мене, збудженого і якогось ніби аж сп’янілого від передчуття близької зустрічі з Дженні.

Я поспішав туди, куди пішла, не обертаючись, дружина, намагаючись будь-що наздогнати її.

Швидко сутеніло. Сівши на густий зелений килим, я дістав з рюкзака термос і налив у його ковпачок гарячої кави.

Ніч спустилася над полем. На сході у рідких просвітах між щільною завісою хмар ледь проглядали мерехтливі зірки, а наді мною чорне небо ще плакало прохолодним дощем.

— Чого це ти розлігся, Нік? — Згори на мене здивовано дивився Тед. — Захворієш! Вогко тут.

“Оце маєш! І приверзеться ж таке!” — подумав я.

— Вставай, вставай. Нічого очі витріщати. Куди це ти зник? Замучився я зовсім з цими недолюдками. Примушують контракт підписати. Багато хочуть. Ходімо зміниш мене… Я вже донесхочу начергувався. — Тед провів рукою по своїй короткій шиї і подав мені руку. — Чого мовчиш, Нік?

Я не відповів. Та й що я міг сказати Теду? Будь-хто на моєму місці втратив би голову в подібній ситуації На все я міг сподіватися тут: зустрітись із Дженні, побачити кого завгодно, тільки не Теда, який зник тоді так зненацька у неприємній драглистій масі.

— Послухай, Тед! — нарешті озвався я. — А ти, бува, не бачив Дженні?

— Кого? — Тед подивився на мене спідлоба. — Що за Дженні?

“Чого це я питаю в нього про Дженні? — із запізненням подумав я. — Звідки Тед може про неї щось знати? Не доводилось при ньому згадувати про дружину… Та й не питав Тед ніколи про моє минуле. Як і я у нього…”

— Дружина моя.

— Дружина? Ні, не бачив. Та ти ж, Нік, і не знайомив мене з нею.

— Вона померла чотири роки тому, — почав був я, але мене перебив Тед:

— То як же я міг зустрітися тут з нею? З мертвою, чи що?

Я промовчав і до самої станції не сказав уже ні слова.

— Ну от ми і вдома, — сказав, перервавши мої сумні роздуми, Тед, коли ми підійшли до станції. —Керуй, а я на відпочинок.

— Ти що, насміхаєшся наді мною? — роздратовано кинув я Теду, входячи за ним у напіввідчинені двері станції, на яких сиротливо висів поламаний замок.

— Я? З якої речі? — Тед подивився на мене скоса і стенув своїми широкими плечима. — Я додому відпочивати. Відчергував. — Він витягнув з шухляди столу вахтовий журнал, зробив запис і, прощально махнувши мені рукою, вийшов зі станції, подавшись у протилежний стіні бік.

У вікно станції зазирає розбишакуватий сонячний зайчик. Все так тихо, мирно, і мені вже здається, що нічого не було: жахів, приходу на станцію Дженні, та й не переходив я Периметра, не зустрічався з Тедом… Просто все це мені приверзлося.

— Нік! — різко розчиняються двері, і в приміщення влітає Тед. Розгублений, переляканий до нестями. — Вони гналися за мною, я ледве втік! — Тед ніяк не може відсапатись.

— Хто це вони? — спитав я, дивлячись на повне болю і страждань обличчя Теда.

— Швидше… Двері… — Теда тіпало, мов у лихоманці.

— Послухай, — я підхопився з крісла і зачинив двері на внутрішній замок. — Може, тобі все це здалося?

— Зда-ло-ся? — Тед рвучко закотив рукав і показав мені дві рвані рани в себе на руці. Щоправда, крові не було, а рани буквально на очах затягувалися рожевою шкірою.

— Болить? Сильно? — поцікавився я.

— Н-ні. Вже ні. Т-тільки по-поколює… — затинаючись, сказав Тед, з подивом роздивляючись свою руку, на якій від недавніх ран практично не лишилось і сліду. — Але б-біль б-був страшенний.

— А раніше в тебе що з цією рукою було? — поцікавився я. — Може, хтось так лікував її?

— Нічого собі лікування, — знову неспішно мовив Тед, легко згинаючи й розгинаючи пальці. — А взагалі-то, було. І переломи, і травми… Два пальці майже не рухались…

— А зараз? — перебив я, піднявши на нього очі. — Гм, згинаються.

— От бачиш, лікували…

— Гори воно вогнем таке лікування. Як терпіти такий біль, краще з болячками ходити.

— А які вони з себе, ті, що за тобою гналися? — запитав я в Теда, який повільно підвівся з дивана, взяв сифон і знову важко сів.

— Які? — усміхнувся Тед. — У тім-то й річ, що вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Хіба що дуже вродливі. їх було п’ятеро — чотири юнаки і одна дівчина. Вона, до речі, видалась мені прекраснішою від Нефертіті. Віриш?

— Чому ні, звичайно, — переконливо промовив я. Мені самому закортіло побачити і цих незнайомців-красенів, що вилікували Тедову руку, і ту, котра прекрасніша за Нефертіті…

Станцію кидало, мов шкаралупу волоського горіха. Від чергового кидка я ледве не випав з крісла. Тед лежав на підлозі, незручно підігнувши під себе здорову руку, і мені на мить здалося, що він… помер. Якби не його нерівне дихання, я б вирішив, що Тед і справді покійник.

Що робилось із станцією, я не знав. Та якби й знав, навряд чи міг би чимось зарадити. Ледве підтягнувши напівпритомного Теда до дивана, я абияк кинув хлопця на поролонові подушки, і, закріпивши на його широких плечах паски безпеки, навкарачки підповз до дверей, і визирнув надвір.

Багатотонна станція, напхана не однією сотнею приладів, котилась, немов колобок, підскакуючи на ямах і рівчаках, туди, де заходило сонце. її легко штовхав уперед величезний шестиногий жук, спина якого відливала мертвизною металу.

Я оторопів. Куди ж він суне нас?

Зрозуміло, відповіді на своє запитання я не отримав.

Жук, не поспішаючи, ритмічно переставляв свої товстелезні механічні лапи-маніпулятори, які майже на півметра вгрузали у м’який ґрунт. Позаду станції лишалася зрита чорна смуга землі, і мені жаль було витоптаних, понівечених і взагалі вирваних з корінням ромашок, які трохи далі так само привітно, заклично махали своїми ніжними жовто-білими головками.

Рух нашої станції, який розпочався кілька годин тому, нарешті припинився, і вона, наче сліпий, що спіткнувся об несподівану перепону, зупинилась. Механічне чудовисько оббігло її, випустивши нарешті зі своїх чіпких лапищ, і зникло в овальній ніші, яку невідомо хто вирубав у скелі.

Я хотів був привести до тями Теда, коли раптом почув, як хтось тихенько пошкрябав у двері станції, що були тепер наді мною. Минула хвилина, і двері, оббиті зсередини свинцевими пластинами і знадвору жаростійким металом, відчинилися легко й тихо, неначе до цього не були зачинені на внутрішній замок. Хтось нагорі, мабуть, маючи неабияку силу, відігнув засув і відчинив багатопудові двері.

Я з острахом визирнув у прямокутний просвіт, але в ньому було видно тільки білі пухнасті хмари, що пливли небом.

Зіскочивши з крісла, я підбіг до Теда, який тепер уже мирно сопів на дивані. Ледве розбудивши його, я мовчки показав на двері.

— Ну? — сонно спитав він.

— Вони їх відчинили…

— Ото й тільки? — Він солодко позіхнув і потягнувся. — А я гадав… — Тед заплющив очі і знову ліг. — Дай людині хоч раз виспатись. — Та не встигла його голова торкнутись зім’ятої подушки, як він рвучко підхопився. — Що скоїлось, Нік?

— Не знаю. Нашу станцію кілька годин котив кудись механічний скарабей.

— Який ще скарабей? — Тед підняв на мене стривожені очі.

— Думаєш, я знаю? — стенувши плечима, стиха мовив я.

Тед, мовчки кусаючи верхню губу, переводив погляд то на відчинені двері, то на мене. Так тривало хвилини три-чотири. Потім Тед, схрестивши руки на грудях, підійшов ближче до дверей, подивився на мене і вперше усміхнувся.

— Ну що ж, коли нам відчинили, то треба з’явитись на світ божий, — розсудливо мовив він. — Тільки незручно. Доведеться драбинку робити. І тоді…

Тед не доказав. Щось грюкнуло об металеву обшивку дверей, і він ледве встиг відскочити від ніжок мініатюрної драбини, яка немов з повітря спустилась у черево станції.

— Ось тобі й маєш, — прицмокнув язиком Тед. — Як у казці! — Підійшовши до металевої драбини, ажурні ніжки якої чіпко вгрузли в килимок, він неспішно став на перший щабель. — Давай за мною, Нік. — Тед визирнув назовні. — Нікого нема. Тільки печера якась метрів за двадцять-тридцять, а так усе спок…

Тед не встиг договорити, його довгі ноги майнули в мене перед очима, і хлопець зник.

— З мене досить, — пробурмотів я, коли трохи заспокоївся. Драбинка кликала мене. Вона та ще блакить неба.

Я вже був підійшов до неї, але далі побоявся ступити хоча б один крок.

Я ніколи не був боягузом, але зараз мені було страшно. Так, як і тоді, коли на станцію нападали хвилясті привиди. І все-таки я відважився. Прихопив з собою пістолет і потихеньку, міцно тримаючись за драбинку, поліз угору.

— Нік! — внизу мене тихо покликала… Дженні.

Вона стояла біля драбинки і, тримаючись за поручень, дивилась на мене знизу вгору. її ніздрі судорожно здригались, вона важко й часто дихала, як після тривалого швидкого бігу. Її довге золотисте волосся розкуйовдилось, на щоках вигравав хворобливий рум’янець…

— Іди сюди, Нік. Ти забув взути свої черевики. Куди ж ти босий? Ноги об траву поколеш, пальці об каміння до крові розіб’єш…

Я перевів погляд на ноги: і справді босий.

— Чому ти тут? — спитав я.

— Як це чому? Хіба ти не знаєш, що це все завдяки кветам.

— Які ще квети? — здивувався я.

— Вони такі красиві, Нік. Красиві й ніжні. Вони лікували мене. Лікували і зрозуміли, що я хочу зустрітися з тобою. Я дуже просила їх про це. Я сказала, Нік, що ти сильний, що зможеш пережити все, збагнути…

— І тобі було боляче, коли лікували? — перебив я її, дійшовши висновку, що ці ж самі квети, напевне, лікували й Теда.

— Спочатку дуже боляче було, Нік, а потім… Це коли вони всі отруйні речовини виганяли з мого організму… Всі болячки… Квети можуть коли не все, то принаймні багато… Вони знайшли золотий ключик до сенсу життя… — Дженні говорила швидко, ковтаючи закінчення слів, а часом і цілі слова, перескакуючи з одного на інше, наче лячно їй було, що не встигне все переповісти.

За час подружнього життя я звик до її скоромовки. Колись навіть намагався перекривити її, та з цього нічого не вийшло. Я збився вже на третьому слові. Тоді Дженні сміялась і казала, що пародист із мене кепський.

— Квети, Нік, добрі, — вела далі Дженні, — вони прийшли саме в той момент, коли в мене настала клінічна смерть. Взяли клітинку мого гіпоталамуса і вже по ній змоделювали все інше. — Дженні чомусь із острахом подивилась у мої очі.

— Отже, квети зробили тебе штучну? — Я мимоволі відсторонився від Дженні.

— Ні! Вони створили мене колишньою, Нік! Такою, якою я була й раніше. Взяли й переписали біоструми мозку. А вже за ними заново змоделювали мій індивід. І все. Для них це дуже просто…

— Що вони, боги, чи що? — здивувався я.

Дженні осудливо зиркнула на мене:

— Квети не боги, Нік! Вони такі ж люди, як і ми. Тільки набагато освіченіші, розумніші од нас, коли хочеш, знають в десятки, сотні разів більше, ніж люди. Вони й живуть значно довше. Щось близько п’ятисот-шестисот земних років. І люди можуть жити стільки, просто витрачають свою енергію на дрібниці. Організм людини, як пояснили квети, універсальний — сам може лікувати себе без усяких мікстур і таблеток. Ми неправильно ним користуємось. Не так і не тим харчуємось, зловживаємо алкоголем і тютюном, не вміємо застосовувати свої багатющі ресурси енергії…

Квети дечого навчили мене. І я тебе навчу. Ось побачиш, Нік!

Я слухав Дженні і думав: чому саме її, а не когось іншого врятували квети від смерті? Адже стільки людей вмирає на світі. Щохвилини, щосекунди… І генії теж. Дженні ж нічим не вирізнялася серед подібних їй людей.

Я губився у здогадах. Звичайно, головне, що Дженні жива, поруч зі мною… І я її кохаю, як і раніше…

— А парламентери до тебе ще не приходили? — спитала вона неначе між іншим.

— Ні, — зморено відказав я. — Давай будемо відпочивати. Завтра у нас багато роботи. Треба на станції прибрати. Скарабей тут натворив такого, що ой-ой.

— Ти сказав скарабей? Так вони тут?! — Дженні зірвалася на ноги. — Але звідки? Як дізналися? — в її голосі був переляк. — Зачини двері, Нік, прощу тебе! — закричала вона, міцно тулячись до мене. — Швидше, Нік, бо вони…

— Облиш, Дженні! — намагався заспокоїти її я, хоча її хвилювання передалось і мені, і я вже картав себе за те, що обмовився про скарабея, який з такою наполегливістю кілька годин підряд котив станцію до печери.

— Вони не зачиняються, Дженні, але я спробую, — мовив як можна тихіше я і взявся за важелі.

Багатопудові двері не піддавались.

Майже півгодини проморочився я біля дверей, а коли нарешті тихо клацнув замок, ми з полегкістю зітхнули.

Коли я прокинувся, в лівих ілюмінаторах, звідки одкривалась панорама на загадкову печеру, до якої прикотив станцію скарабей, було ще темно. Прокинувся я від монотонного стукоту в зачинені двері. Дженні не чула його і безтурботно спала.

“Ну ні, не відчиню зараз, — подумав я. — Хто б там не був, хоч сам господь бог!”

Стукіт не посилювався. Був усе таким же тихим і монотонним.

— Хто там? — не відкриваючи очей, спитала Дженні, перевернувшись на спину.

— Не знаю, — відказав я і сів. — Нехай стукають.

— Нехай, — тихо і все ще сонно повторила вона і знову задрімала.

Стукіт нагорі припинився, але вже через хвилину став гучнішим.

Взявши пістолет і спустивши про всяк випадок запобіжник, я підійшов до дверей і клацнув замком.

Переді мною стояв Тед і усміхався.

— Нарешті вдома! — вигукнув він і з розмаху сів у крісло, а потім, побачивши Дженні, здивовано спитав:

— А це хто, Нік? Ми знайомі?

— Дружина моя Дженні. Я ж казав тобі.

— А-а, — протягнув Тед. — Радий з вами познайомитись, мене Тедом звуть, — галантно розкланявся він. — Приймайте гостей.

Я обернувся і побачив двох високих вродливих юнаків, які впливали, саме так, впливали в приміщення станції.

— Знайомтесь, — кивнув Тед. — Це квети, Ремон і Сван. Зараз вони вам розкажуть про всі чудеса, які з нами скоїлись.

Те, що ми почули, перевершило всі наші фантазії. Виявляється, рвенни, або ж хвилясті привиди, як ми їх назвали, були своєрідними автоматами, роботами, які працювали в багатьох куточках всесвіту і прекрасно зарекомендували себе — бо ж вони не тільки збирали геологічні, мінералогічні та інші дані про ту чи іншу планету, а й відкривали для кветів порівняно рідкісні для всесвіту гуманоїдні цивілізації. Рвеннів за земними мірками створили майже чотириста років тому ганетянські вчені. Для існування і активної роботи хвилястим привидам потрібно було зовсім небагато енергії, її рвенни могли знайти всюди: у відкритому космосі, на Землі, на інших планетах… Рвенни мали перед біологічними роботами велику перевагу — для них не треба було будувати космічні кораблі, тунелі часу… Групи хвилястих летіли до наміченої мети зі швидкістю, яка набагато перевищує швидкість світла. Звичайно, в нашому розумінні це здається неможливим, але квети відкрили ще одну закономірність — швидкість поширення біочасової хвилі дорівнює майже дев’ятистам мільйонів кілометрів на секунду.

— Все було добре до недавнього часу, дорогі земляни. Однак в один не дуже приємний для нас момент, — старший із кветів, Ремон, зітхнув, — хвилясті привиди, знищивши ретранслятор, вийшли з-під управління. Й досі не зрозуміло, як вони могли його знищити, проте факт є факт: рвенни звільнились від нашого впливу і стали агресивними. Сталось усе це одночасно, наче по чиїйсь команді, на двадцяти досліджуваних рвеннами ділянках всесвіту. Одна з них — ваша Сонячна система.

Зразу після того як квети дізнались про бунт хвилястих привидів, на всі досліджувані ділянки було послано психологів, біологів і хірургів, які спеціалізувалися на експлуатації рвеннів.

Кілька місяців вони летіли на Землю по міжчасовому тунелю. Але для того щоб протистояти хвилястим привидам, котрих вони вже не могли знешкодити психічною атакою, треба було чекати тихохідного космічного крейсера з апаратурою, що дозволяє анігілювати хвилястих. Та квети повинні були перевірити організм людини, аби переконатись у можливості застосування на Землі апаратури по знищенню хвилястих привидів.

За піддослідного квети обрали людину, яка нічим не вирізнялася серед інших, була відносно здоровою і нестарою. Цією людиною стала моя Дженні.

Звичайно, просто так досліджувати людину квети не могли — надто великим був ризик, ось чому вони взяли Дженні за чотири секунди до її смерті. Вже ніхто із землян не зміг би її врятувати…

Квети покинули нас так само несподівано, як і з’явились. Навіть не попрощавшись, вони зненацька злетіли в темне небо і, зробивши прощальне коло над станцією, приземлилися біля входу в тунель, в якому за секунду і зникли.

Скільки часу минуло, поки ми прийшли до тями, не знаю. Але не менше півдоби — у відчинені двері з острахом зазирав сонячний зайчик, намагаючись пробратись до кухонного столика, та тягнулись до сонця своїми головками красуні-ромашки. Був ранок наступного дня.