ПРОЗРІННЯ

І треба ж такому статись: один з двох двигунів старої машини часу Стоунса зламався втретє. І саме тоді, коли це аж ніяк не входило в розрахунки мандрівника.

Лаючись останніми словами, Стоунс виліз із машини часу і нетвердою ходою обійшов невеличку галявину. Тут він посадив свою машину часу на тонких сталевих амортизаторах. По приземленні вони послужливо висунули з пазів цупкі коротенькі лапи на шарнірах, немовби вчепившись у піддатливий піщаний ґрунт. Знявши із заднього запасника нижню овальну кришку, юнак витяг трохи прим’яті від раптових перевантажень міжчасовика чотири невеличких сигнальних передавачі. Встановивши їх по кутках метрів за тридцять від машини часу, Стоунс мугикнув до себе, потім заліз у кабіну, кинув оком по принишклих стрілках та індикаторах приладів, вмостився в досить вузьке для нього крісло й потягнувся лівою рукою до запобіжників.

— Так і знав, — промимрив. — Знову вони. Тричі богом і всіма прокляті! — Завченим рухом Стоунс вийняв з гнізда згорілий запобіжник і з серцем пожбурив його крізь прочинений люк.

— Про що ти думаєш? — витягши з трохи скривленого рота сигарету, спитав Вінкінс у Лікі, що сидів навпроти і тримав у руці чарку віскі.

— Та все про те ж, — роздратовано сказав, як відрізав, Лікі й ковтнув з чарки. — Хіба не знаєш… — Він на мить замовк. — Цей недоук і тут випередив нас!

— Але ж ми… — хотів був устряти в розмову Генрі Рассел, та його одразу ж грубо обірвав Вінкінс:

— Ну що ми? Правду каже містер Лікі, — Вінкінс пригасив об металеву попільничку, що зображала летючого Пегаса, сигарету. — Ти б краще мовчав. Міг би ще позавчора сказати нам, що Стоунс вирушає в подорож. Але ти розповів про це лише п’ять хвилин тому, А Стоунс, напевне, вже повернувся.

— А все ж таки я перший дізнався про його відвідини минулого, — виправдовувався Генрі. — Він ще там, у тринадцятому столітті. Це точно. — Рассел говорив і водночас гриз свої нігті. — Стоунс казав, що повернеться через вісімнадцять діб. Не раніше. Там, у тринадцятому, у нього забагато справ. За чаркою він навіть назвав місце призначення. А може, то він так базікнув, сп’яну? Щось не схоже на Стоунса…

— Не пасталакай, дурню! — процідив крізь зуби Вінкінс, погрозливо встаючи з крісла.

— Стривай-но, Вінкінс. — Лікі дістав із бару нову пляшку і відкоркував. Трохи налив у чарку. — Заплати йому. Все-таки працював хлопчина… — останні слова Лікі проказав зверхньо, начальницьким тоном.

Вінкінс нерішуче, наче роздумуючи, підійшов до Генрі, а потім крутнувся й почимчикував до сейфа. Набравши тільки йому та Лікі відомий код, повернув ручку ліворуч. Ледь чутно клацнув замок, і Вінкінс прохрипів:

— Ну гаразд. Віддам обіцяну суму. Дякуй містерові Лікі, бо я тобі… Зрозумів?

— Ще б пак! — Генрі ствердно кивнув головою.

Вінкінс подав Расселу тоненьку пачку.

— Дякую, — проказав Рассел, вдоволено лічачи асигнації. — Дякую за гонорар… Я ще попрацюю на вас… — І, сховавши гроші, подав руку.

— Годі базікати, телепню. Час покаже, на що ти здатен. Кращого за нього судді не знайдеш… — Лікі знехотя потис Расселові руку. — Ну, з богом! — промимрив, знову сідаючи у невелике старовинне, з численними візерунками на спинці крісло, оббите плюшем, і знову взяв чарку.

— Гадаємо, що ти, Генрі, прийдеш, як тільки щось розвідаєш? — спитав Вінкінс. — І щоб, окрім нас, жодна душа… Ясно? — закінчив він, неспішно прямуючи до Рассела.

— Авжеж! — швидко проказав Генрі й вислизнув з кімнати ще до того, як до нього підійшов Вінкінс.

Було тепло, хоч термометр, вмонтований у приладовому відсіці машини часу, показував лише дев’ять з половиною градусів.

Стоунс встав з трави, солодко потягнувся, підійшов до люка і ще раз глянув на термометр. Він показував ще па дві поділки менше. “Ні, таки, мабуть, термометр зіпсувався, — подумав Стоунс. — Ну й біс із ним! Без термометра можна обійтися. Тільки б не застудитись. Усе інше — дрібниці, — заспокоював він себе. — Аби клята голова не боліла так. Точно, це з учорашнього. Зайву порцію хильнув. А не слід було б. Треба менше пити, бо, чого доброго, так непомітно ще й п’яничкою станеш. — Стоунс відгвинтив кришечку, похитав флягою і вилив пекучу рідину на траву. — Все, кінець…”

Стиха шумів ліс. У чистому повітрі купались листочки дубів-велетів, поблизу ледь чутно дзюрчав струмок, який розливався в невеличкі озерця, а далі, за кілька десятків кілометрів од цієї симпатичної галявини, у мерехтливому мареві виднілась вершина якоїсь гори.

Раптом серед приємного жебоніння джерельця і шелесту листя хлопець почув далекі людські голоси.

“Хто б це міг бути?” — подумав Стоунс, чухаючи потилицю.

Враз його обличчя витяглось: край галявини він побачив Лікі, конкурента свого шефа.

“Як же цей очкарик дізнався, що я саме тут? — Стоунс перелякано озирнувся. — Хто повідомив його про мою подорож у минуле? А-а, це Генрі. Тоді, у барі, я, певне, обмовився…”

Машинально, тремтячою рукою Стоунс витер з лоба краплини поту.

“І треба ж, щоб саме в цей момент зламалася моя машина часу. От не щастить…” Стоунс спересердя вдарив рукою по комбінезону.

— Я ж випередив їх! На три доби, — бурчав він, пораючись коло сигнальників. — І тепер отак безглуздо попадусь…

Нараз його похмуре обличчя проясніло. Бігцем, пригинаючись у густому чагарнику, Стоунс кинувся до другого сигнального передавача. Забувши про кусачки, що лежали в кишені комбінезона, він похапцем обірвав кінці виходу. Один, другий, третій, четвертий. Кинув зібгані дроти в машину часу, яка самотньо стояла у високій траві, така ж світло-зелена, зламав кілька гілок із старезного дуба, що ріс неподалік, сяк-так прикидав машину часу і, прихопивши з собою трохи їжі, компас, пістолет і кілька обойм патронів, побіг до лісу.

— Онде він! — почувся здалеку голос Лікі. — Переймай його, бо втече! Швидше туди, ліворуч…

“Е, хлопчики, — недобре посміхнувся Стоунс, — спробуйте спіймати. Я живцем не дамся. Факт. І тоді плакали ваші грошики”.

Стоунс метнувся в зарості. Раз у раз нахилявся під низько навислими гілками дерев, кілька разів перестрибував через струмки, перебіг малинник, наполохав якусь птаху. Погоня віддалялась. Стоунс іще чув, як лаявся Лікі і захекано відповідав йому Вінкінс, але голоси їхні були вже досить далеко. Нарешті, вкрай зморений, Стоунс впав поряд із поваленим деревом. Важко дихаючи, відгвинтив ковпачок термоса і жадібно ковтнув кілька разів теплого какао. Полежав трохи, підвівся і, вже не поспішаючи, рушив на захід. Він радів з того, що Лікі й Вінкінс спіймали облизня. Стоунс і минулого разу випередив їх.

— Не на такого напали, дорогенькі. Мене спіймати? Хе-хе, — Стоунс блаженно усміхнувся. — Гадали, що Тома так легко накрити на гарячому? А оце бачили? — І він скрутив дулю. — Ваша місія, голубчики, через дванадцять, од сили через вісімнадцять годин, хочете ви цього чи ні, закінчиться тут, і ви почимчикуєте додому, а я потихеньку залатаю свою машину часу і подамся туди, але прилечу на день раніше від вас. Ви ж не знаєте, дорогенькі, про ті кілька блокіраторів часу, які я прилаштував у своїй машині. Ви думали, що я сплю у своєму барлозі? Ха-ха! — Стоунс дзвінко засміявся. — І всі монетки дістануться мені. А вам — кружало, де лежало…

— Що ж ти, Вінкінс? Прогавив, такий екземпляр прогавив! Щонайменше двадцять тисяч собаці під хвіст! — роздратовано горлав Лікі, коли вони після невдалих пошуків Стоунса, захекані, зустрілися на галявині. — Він би й тридцять віддав, аби тільки відпустили…

— Тут знайдеш… — виправдовуючись, почав був Вінкінс і махнув рукою. — Дзуськи! А я Стоунса навіть і в обличчя не знаю. Жодного разу не бачив. Тільки на фотографії…

— Бачив — не бачив! Треба було шукати не голку, не дерево, а людину, а вона в цьому пралісі одна, — начальницьким тоном говорив Лікі, вже трохи заспокоївшись.

— І що ото за цяця така, що ми за ним чотири з половиною роки полюємо? Я не знаю ані самого його, ні його звичок, ні нахилів…

— Звички, нахили, — перекривив Вінкінса Лікі. — Нащо вони тобі? Ти б ліпше підмічав усе. Може, побачив би де обламані гілки, обірване павутиння, сліди…

— Я на такий дріб’язок не звертав уваги. Шукав людину. Чи нашого сучасника, чи одягнену в шкури, чи з середньовіччя… Будь-яку людину, а не павутиння, не якісь там поламані гілки чи прим’яту траву… Ми, напевне, більше за Стоунса гілок наламали, кущів понівечили… Мені вже набридло все це. Краще посидіти, відпочити, — сказав Вінкінс, долонею витираючи свою руду, обліплену липким павутинням щетину і вмощуючись біля недбало прикиданої гіллям машини часу.

Лікі роздратовано виплюнув згаслу сигарету.

— Скільки у нас іще є часу?

— Три години з гаком, — зиркнувши на годинник, відповів Вінкінс і, солодко позіхаючи, ліг горілиць.

— А якщо точніше? — нетерпляче перепитав Лікі.

— Три години й сорок одна хвилина.

— Вставай. Розлігся наче вдома… Ходімо ще пошукаємо.

— Нащо, Лікі? Ось його міжчасовик. Стоунс сам прийде, побачиш. Не лишатися ж йому вічно тут, у далекому минулому, — лінькувато поворухнув рукою Вінкінс і блаженно примружив очі.

— Не прийде. Не такий він. Через три години сорок хвилин нам треба повертатись додому. Так розраховано нашу машину часу. У нього ж не машина, а звір. Може пробути в минулому добу, дві, місяць, рік… Стоунс — міцний горішок. Він може утнути таку штучку, що свиснеш від подиву, йому б тільки урвати ще кілька тисяч доларів. Заради наживи він і мене, і тебе продасть з манатками! — Лікі зняв окуляри, примружився, протер скельця хусточкою, знову надів. — Він у дев’ятьох випадках з десяти вийде сухим із води…

— Ну то й що? — Вінкінс не дав договорити Лікі і стенув плечима. — Кожен заробляє свої гроші так, як уміє.

— І ти туди ж? — Лікі осудливо подивився крізь зелені скельця окулярів на Вінкінса, який жував довгу травинку.

— У мене ще досвіду мало. Як набуду, то, може, і я. Невже я гірший за інших? А гроші… Гроші, Лікі, не пахнуть, хоч як їх заробиш. — Вінкінс знову потер долонею руду, не голену ще з учорашнього ранку бороду. — А втім… — повів далі, та Лікі досить грубо обірвав його:

— Ходімо краще шукати. От і будуть тобі гроші…

— Ходімо, — зітхнув Вінкінс, неохоче підводячись.

Вечоріло, і Стоунс заквапився. Будь-що треба дістатися до своєї машини часу ще завидна. Він раз у раз поглядав то на годинник, то на сонце, яке, здавалось, дуже швидко котиться до обрію.

У незайманому лісі щось тривожно шурхотіло, розлогі дерева стали схожі на велетнів-привидів, а гілки ліани скидались на гадюк, удавів. Уже кілька разів попереду нього пробігали якісь тварини, а вгорі, у лапатому верховітті, дико горлав невідомий юнакові нічний птах, що, напевне, збирався на полювання…

— Нарешті, — зрадів Стоунс, побачивши знайому галявину. — Все ж таки не підвела мене інтуїція, йшов правильно. І майже не користувався компасом.

Стоунс підійшов до машини часу, яка самотньо стояла, прикидана гіллям із уже прив’ялим листям, і посміхнувся. “Ось як я вас, Лікі і Вінкінсе, обвів довкруж пальця. Полагоджу міжчасовик — і додому”. — Юнак ніжно погладив долонею машину, тепер, уже не поспішаючи, розставив застережні сигнальні передавачі, ретельно з’єднав обриви проводів, вліз у середину машини часу. На вузькому кріслі побачив складену вчетверо записку.

— Це від них. Що ж вони там надряпали? — пробурмотів Том і розгорнув нерівно вирваний з блокнота аркушик. — Ну, нічого, я покладу цю писульку в твоєму кабінеті, Лікі. За день до твого прибуття. Це вам буде ще один сюрприз від мене. — Стоунс прочитав нашвидкуруч написаного листа:

“Ми знайшли твою машину часу, Стоунсе, Як тільки прибудеш додому, про всі твої подорожі в заборонену зону буде відомо в префектурі…”

“Гм, — посміхнувся Стоунс. — Хай, у мене буде алібі. За день до вашого повернення, дорогенькі, я вже мирно відпочиватиму вдома на своєму диванчику. А ввечері гулятиму у префекта поліції сера Адамса на Іменинах. На скільки б діб не затримався тут, у минулому. Отак! Я вас виведу на чисту воду! Заплатите дві-три тисячі штрафу за брехню і… Що ви там надряпали далі? — Стоунс клацнув вимикачем, бо на галявині вже потемнішало, і при світлі аварійної лампочки, що горіла у машині часу під прозорою стелею, дочитав:

“Тебе оштрафують за подорож у заборонене місце, бо ж ти був у першому віці до н.е., заберуть машину часу і конфіскують на користь префектури твій вклад у банку, якщо ти не працюватимеш на нас. Вважай, що так воно й станеться, бо ми тричі попереджали тебе. Четвертого попередження не буде. Лікі, Вінкінс”.

Стоунсу закортіло подерти записку на клапті, розправитися з нею, мов із заклятим ворогом, але, пригадавши свій попередній намір — покласти її на столі в кабінеті Лікі, — він не поспішаючи згорнув папірець вчетверо і вдоволено випростав натруджені ноги. “А за попередження, дорогенькі, дякую. Віддавати ж сімдесят п’ять процентів улову, ні, не на такого напали, панове! Я вас іще приголомшу. Так і знайте! Прибуду додому на двадцять три години п’ятдесят сім хвилин раніше від вас. А то сімдесят п’ять процентів! Гм…” — Стоунс поклав у запасничок пістолет і вже через три хвилини мирно спав сном людини, яка повністю виконала свою важку справу. Він знав, що прокинеться рівно через три години, бо це вже увійшло в його правило — перед довгою дорогою добре відпочити.

Але прокинувся Стоунс набагато раніше. Якась тривожна думка і вві сні не давала йому спокою. Нарешті згадав: запобіжники. У шухляді з запасними частинами їх не було. Що ж робити? Як тепер дістатись додому? “Запобіжники псувались двічі, і я міняв їх, — гарячково міркував Том. — Більше немає. А на одному двигуні я далеко не доберусь. У машини часу не вистачить енергії подолати кільканадцять століть… Що ж робити? Був би підходящий дротик, щоб поставити замість запобіжника і…І можна летіти куди завгодно”.

Стоунс рвучко встав з крісла, однак його запал швидко минув, бо в шухляді потрібного дротика не виявилося.

— Ну, де його знайти? Де?

Стоунса охопив жах, і він схлипнув:

— Допоможіть же мені! Хоч хто-небудь…

Юнак знав, що ніхто йому тут не допоможе, однак знову, тепер вже у розпачі, прокричав:

— Допоможіть! Має ж мені хтось подати руку допомоги. Чи, може, вмирати мені тут одному? Але ж я ще потрібен суспільству!

Враз мов з небуття хтось проказав:

— Я допоможу тобі, Стоунсе.

Тут сталося несподіване. Погано припасована праворуч інструментальна шухляда впала просто на ногу Стоунсові. З шухляди на підлогу випав моток дроту потрібної товщини.

— Спасибі тобі, невідомий, — промимрив Стоунс, заплющивши очі і кривлячись від болю. — Але можна було б допомогти і не в такий спосіб. Мало не покалічи… — Стоунс затнувся. — Одне слово, спасибі!

— Нема за що, — враз відповів хтось. — Послуга за послугу. Ти тримаєш потрібний дріт, але його в тебе немає. То тільки імітація… Поки не допоможеш мені, не зможеш повернутись додому…

Моток дроту, що його чіпко тримав у руці Том, несподівано зник, шухляда знову неспішно повернулась з підлоги машини часу на своє місце. Нога вже не боліла.

Стоунс стояв і ошелешено дивився перед собою. “Що за нісенітниця? — думав він. — Такого ж не може бути! Невже я з’їхав з глузду? Оця зустріч невідомо з ким… — Стоунс дочвалав до крісла і зморено сів у нього. — А може, я ще сплю? — Він хмикнув. — Я ж лягав спочити”. — Стоунс щосили вщипнув себе за руку і мало не скрикнув від болю.

— Ні, це не сон і не марення, — знову почувся чийсь голос. — Просто я поки що не можу показатись тобі. У мене теж поломка. Моя машина теж відмовила. І тепер я в такій же ситуації, як і ти. Звуть мене В’єнь. Мені неабияк пощастило, що я зустрівся з тобою. Інакше довелося б сидіти хтозна-скільки.

— Чим я можу тобі допомогти? — запитав Стоунс.

— Позичиш мені на дванадцять хвилин кілька запасних і робочих деталей твоєї машини часу.

— А як я тоді додому дістанусь? — поцікавився Стоунс, по-змовницьки примруживши очі. — Виходить, зламалась машина, так доламуй її до кінця? Так?

— Ні. Але ти будеш вдома. — Голос незнайомого В’єня чомусь скидався на ніжне дзюркотіння струмка, на замріяний шурхіт листя під погожим вітерцем, заколисував.

— Скажи мені, звідки ти, В’еню? Чи зможу я, коли треба буде, розшукати тебе? — запитав Стоунс.

— Я сам до тебе прийду. Просто погукай: “В’єнь!” А тепер мені потрібні двадцята і тридцять четверта деталі твоєї машини часу. Через дванадцять хвилин і дві секунди деталі стоятимуть на місці. Дріт для “жучка” лежатиме у верхній шухляді стола. Але запам’ятай: поставиш запобіжник о дванадцятій годині. Ні секундою раніше. До побачення.

— Ну що ж, нехай щастить тобі, В’еню, — проказав Стоунс і відкинувся в кріслі. — А я… я почекаю. Мені, дорогий, поспішати нікуди. Для хорошої людини, як кажуть, нічого не жаль. Тільки б на користь справі…

Коли вони повернулись, годинник на міській ратуші продзенькав третю. Вінкінс і Лікі, потягаючись і розминаючи ноги, що затерпли від досить-таки незручного сидіння у замалій для двох машині часу, весело перемовлялись.

— Ну то як тобі моя ідейка щодо листа? — запитав Вінкінс у Лікі, що топтався біля машини часу.

— Блискуча! — Лікі весело поглянув на Вінкінса і, знявши окуляри, протер носовиком скельця. — Стоунс тепер не викрутиться. Досить з ним панькатись. А шеф префектури буде наш. Та й митників попередимо, що Стоунс контрабанду везтиме. Цим займешся ти, Вінкінс, особисто. А тепер листа напишемо і віднесемо до Джона, секретаря префекта. Той своє діло знає. Листа і до нього конвертика з гонораром, щоб не залежувався у приймальні. — Лікі надів окуляри, вдавив дужку у перенісся і поглянув на Вінкінса, що стояв поруч, гойдаючись на носках.

— Послухай, Лікі! — сказав Вінкінс. — Ходімо вип’ємо за перемогу, а потім і листа напишемо, бо на тверезу голову писанина не йде. Та сьогодні й не слід нести. У сера Адамса іменини. Він тільки завтра після обіду пошту переглядатиме…

— А може, візьмемо і заявимось до нього па день народження, привітаємо з сорокаріччям? — спитав Лікі.

— Нехай уже там без нас, — відмовився Вінкінс. — У мене ще є круглячки. — Він поплескав долонею по кишені. — Тож ходімо краще в бар.

Стоунс поглянув на годинник. Йому здалося, що минуло принаймні тридцять, а то й сорок хвилин, однак до дванадцятої лишалось іще трохи менше чотирьох хвилин.

Хлопець відчинив ширше люк машини часу і зістрибнув у темряву ночі. Сів у високу траву і глибоко вдихнув прохолодне, духмяне повітря. Глянув на всіяне зірками небо. їхній танок нагадував йому щось до болю знайоме, близьке, але що саме, він ніяк не міг пригадати.

Зірки, здавалося, завмерли на місці, і йому стало жаль, що цей зоряний танок тривав так недовго. Ніби частинка душі обірвалась, і Стоунс знову відчув себе самотнім у світі зла, насильства, несправедливості.

Том поглянув на годинник. Була рівно дванадцята.

Стоунс швидко підхопився, вліз у люк, зачинив його і кинувся до шухляди. Дріт був на місці.

“А деталі? — подумав про вилучені з машини часу блоки. Кинув оком, вони лежали майже поряд — на монтажному столику. — Ну що ж, спасибі тобі, В’єню. Зараз зроблю “жучок” і…”

Стоунс повеселішав. Ще б пак! Через вісімнадцять годин він буде вдома! А трохи пізніше його вклад у банку значно зросте.

Том узяв дріт, плоскогубці, поставив на місце запобіжника “жучка”, припасував блоки. Його машина часу приязно заморгала жовтою сигнальною лампочкою, доповідаючи про готовність до подорожі.

— Ну от, дорогенькі Вінкінс і Лікі… Зроблю я вам веселеньке життя. Довго пам’ятатимете про мене. Знатимете, що я не з боягузів. А записку твою, Лікі, я покладу У тебе на столі. Хотів би я подивитись на твою дурну фізіономію, коли ти її читатимеш. І на твою, Вінкінс. Думали, що я прилечу днів через десять-дванадцять після вас. Але ж, дорогенькі, ви не знаєте про моє вдосконалення. Дорого б ви дали, аби дізнатись, що там і як. Та я навіть на детекторі брехні не скажу про це ні слова. Ну, рушили! — мовив Стоунс і натиснув на невеликий важіль.

Машина часу здригнулася і розтанула у повітрі. На місці, де вона стояла, лишилась тільки прим’ята трава і зламані вдень гілки

Як тільки машина часу ввійшла у Периметр, Стоунс відразу ж відчув, що її зупиняють.

— Помітили все-таки, — невдоволено пробурмотів він, скривившись. — Ускочив в халепу, ускочив! Спробуй тепер викрутитись. А коли ще той дурень стоятиме, пиши пропало. — Стоунс весь напружився. — Ех, якби нова машина часу!.. Ні, все-таки зупинять, — мовив він, коли міжчасовик задрижав від перевантаження і повільно почав збавляти темп.

Нарешті машина зупинилася. Нервуючи, Стоунс витяг з пачки сигарету, довго чиркав сірниками, які раз у раз ламалися, та так і не прикурив.

— Тьху, знову п’ятнадцята дільниця… Таки вкрався якийсь прорахунок. Я ж мав проходити Периметр на дванадцятій. А все ота клята затримка…

Помітивши, що з будинку вийшов служник Периметра, Том зіщулився. Звичним порухом важельця прочинив люк і побачив, що до його машини часу підходить саме той тип, про якого він думав перед зупинкою.

— От тобі й маєш… — Стоунс прочинив люк ширше і вислизнув на округлий майдан Периметра. На його обличчі застигла роблена усмішка. Якби це був не Вейскор, а хтось інший, Том навіть не задумався б: сказав би, що заблукав, що зламалася машина часу і затягнула свого хазяїна в заборонену зону. Однак до машини часу підходив Вейскор, і тому Стоунс знову поліз До неї, захопив із собою гаманець і вистрибнув саме тоді, коли Вейскор колобком підкотився до люка.

— М-28? — зморено спитав у Стоунса митник і, розкривши довжелезний журнал порушень, глузливо посміхнувся.

— Так, М-28. Користуюсь ним уже сім років.

— Мене це не цікавить, — різко перебив Вейскор. — Отож записуємо: “М-28”. Вас зупинили за поїздку в заборонену зону. Ваша перепустка?

— Перепустка? — мовив тихо Стоунс, вдаючи з себе простака, який зовсім не знає правил подорожі в минуле.

— Так, перепустка! — суворо повторив митник, погрозливо піднімаючи автомат.

— Не… немає. Розумієте, шановний, я гадав, що… — почав виправдовуватись Стоунс, але митник грубо обірвав його:

— Мене не цікавить, про що ви думали-гадали. У сьомому пункті Статуту сказано, що особи, які…

— Але ж я не… контрабандист і контрабандою не займаюсь. Розумієте, пане митнику, я звичайнісінький турист. — Стоунс поліз був у машину часу по посвідчення, яке йому видали чотири роки тому в туристичному бюро, однак Вейскор підвищив голос:

— Ану вилазь! Зараз ми твою посудину переглянемо. Золото, діаманти, бивні, прикраси є? Кажи краще одразу, бо ми, знаєш, базікати не любимо. Ще один турист знайшовся…

— Я сказав правду. Он на стіні моє посвідчення туриста в часі. — Стоунс хитнув головою у бік невеличкої голубенької книжечки.

— Бачу, що турист, — неспішно вів своєї Вейскор. — Коли все, що ти пояснив, правда, то тільки штраф заплатиш та позбавимо на рік права користуватися машиною часу… Десять тисяч…

— Дорогий пане митнику! — перебив його Стоунс. — А може, якось домовимось? Де я візьму вам таку суму? — благально говорив Том, розводячи руками, а в самого аж серце закалатало. Ні, не десять тисяч лякали його. Все то дріб’язок, а от коли позбавлять прав, тоді все пропало…

— Не мені потрібні гроші. Не мені. — Митник спідлоба суворо зиркнув на Стоунса. — Вони підуть на утримання Периметра.

— А може, домовимось? — улесливо проказав Стоунс, чухаючи потилицю. — У мене приблизно тисяч вісім-дев’ять, — його вигляд нічим не виказував того, що він збрехав. — Ну, може, трохи більше. Я б з рук в руки, і розійшлись би. Га?..

— Ні! — вперто вів своєї Вейскор, усе ще тримаючи палець на гачку автомата.

— Я привезу ще. Скільки треба? — спитав Стоунс, додавшись уперед. — Скільки?

— Не вийде, М-28. Давай свої документи сюди і мерщій вилазь.

— Подумайте, пане митнику. Скільки грошей заробите! Навіть двадцять дам.

— Кажу вилазь, а то продірявлю твою бляшанку і тебе, — погрозливо прогув Вейскор і повів дулом автомата.

— Двадцять даю, пане!

— Тридцять. Але твою машину часу ми все одно оглянемо. Чув? Тільки до журналу пригод не записуватимемо. Коли ж хоч трохи контрабанди, хоч грам золота знайдемо, то так і знай — відвезуть тебе мої хлопці куди треба.

— О, будь ласка! Я без контрабанди, — повеселішав Стоунс. — Ось мої документи. — Стоунс зістрибнув на асфальт, дістав з бічної кишені посвідчення, що він може користуватися машиною часу. — Будь ласка, — повторив він і вправним рухом кинув собі в рот сигарету, затиснув її зубами. — Дозвольте прикурити, сірники забув, а запальничка зіпсувалась. От і мучуся, — збрехав Стоунс, аби відвернути Вейскора від його прямих обов’язків. Одначе старший митник був невблаганний.

За півтори години, що тривав обшук, його помічники обнишпорили всю машину часу. Не залишили без уваги жодної шпарки. Нарешті вони вийшли з неї з важкою поклажею.

— А це що? — суворо запитав Вейскор, коли до будки перегляду занесли величезний ящик і кілька бобін із магнітофонними стрічками.

— Магнітофони, — збрехав Стоунс, не кліпнувши й оком.

— Магнітофони? — здивувався Вейскор. — А нащо вони тут, у міжчасовикові? — Стоунса знову вкололи очиці Вейскора, який сидів, розвалившись у кріслі, і, здавалось, дрімав.

— Я… Розумієте… Люди зараз колекціонують усе. Хто — поштові марки, хто — запальнички чи сірникові етикетки. Дехто збирає навіть справжні літаки. Я ж колекціоную голоси відомих людей, які жили в далекому й близькому минулому. На це, наскільки мені відомо, заборони немає, — почав був пояснювати Стоунс, однак його знову безцеремонно обірвав митник:

— Подивимось, послухаємо.

— О, будь ласка. До ваших послуг, пане митнику, оці два магнітофони и всі п’ятнадцять бобін, які зараз при мені. Вдома ще зо два десятки є. Послухайте. Це вельми цікаво. Ось, наприклад, Геродот — Стоунс узяв зі стосу одну бобіну і подав її Вейскору. — Він читає свою “Історію” напам’ять.

— Ну що, почнемо з Геродота? — спитав один п служників Периметра у Вейскора, і, коли той ствердно махнув своєю гарбузоподібною головою, підійшов до столу, де тільки-но прилаштували магнітофони, й поставив бобіну. Натиснув кнопку. У тиші будки залунав хриплуватий голос.

— Але ж ми не знаємо, про що старий говорить. Може, про щось заборонене? — звернувся до Вейскора довгов’язий, з невеличкою рудою борідкою і чіпкими очицями служник.

— Зараз, зараз. У мене є тлумач. Ось, — Стоунс натиснув синю клавішу. Залунав голос машини-перекладача:

— Пункт п’ятий книги четвертої. З розповідей скіфів, народ їхній — наймолодший від усіх. А почався він так. Першим мешканцем цієї, тоді ще безлюдної, країни була людина на ім’я Таргитай…

— А тут хто? — зацікавлено спитав один із служників, що тісним півколом оточили Вейскора і Стоунса.

— Там на кришці написано. — Стоунс підхопився зі стільця і підійшов до столика — А… Це Данте Аліг’єрі, — сказав він по хвилі, подаючи бороданеві напівпорожню бобіну. — Він читає свою “Божественну комедію”. Звідки почнемо?

— З початку, — промимрив Вейскор. — Не часто нам доводиться мати справу з таким туристом-диваком та чути голос Данте Аліг’єрі.

— Ясно, з початку, — повторив рудий, переставляючи бобіну. Все той же правильний голос машини почав:

— Одвічне сяєво того, хто водить

Світи по колах, славу підійма

Угору більше і додолу сходить.

У небі, що найбільш його сприйма,

Я був і бачив те, чого віддати

По воротті ні в кого слів нема.

Бо, летячи на те, що смів жадати,

Наш розум досяга таких глибів,

Звідкіль несила пам’яті вертати…[1]

— Досить, досить… А що там ще є? — поцікавився тепер уже Вейскор.

— На отій он бобіні, третій згори, голос фараона Тутанхамона, а ще є голоси ассірійської цариці Семіраміди, Наполеона, письменника Конан Дойля. Отут, — Стоунс підняв бобіну, — голос творця першої в світі поштової марки Роуланда Хілла… Це цікаво — збирати голоси видатних людей. Зустрічаєшся з людиною в минулому, просиш розповісти щось…

— Годі базікати! — обірвав Стоунса митник. — Забирай свої магнітофони і геть звідси під три чорти! — гримнув він, підводячись і ставлячи в піраміду автомат. — Знайшов, що колекціонувати…

Та не встиг Вейскор договорити, як на невеличкому пульті заблимала червона лампочка.

— Постривай, я зараз, — кинув митник, вже на ходу застібаючи кітель і хапаючи автомат. — Нехай йому грець, знову порушник! Четвертий за зміну, так що не ти один… А за боржок не забудь! Ясно? — кинув Вейскор, вибігаючи на майдан.

— Боронь боже, — відповів Стоунс і вже навздогін виголосив гучну тираду: — Я зачекаю, пане митнику. Чому б і не зачекати. Приємно поговорити з порядною людиною… — Побачивши, що всі вибігли, він сердито плюнув. — Вік би з тобою не стрічатись! Аби не поломка, бачив би ти мене!

Стоунс підійшов до прочиненого вікна.

Віддалік, коло останнього, тридцятого блока, куди вже добігали служники Периметра, мов із небуття виринула обшарпана машина часу застарілої конструкції. Через хвилину з неї виліз бородатий чолов’яга, тіло якого ледь прикривало ганчір’я.

— О-бікрали! Мене обікрали! — почув Стоунс хриплуватий голос бороданя. — Сорок два злитки. Тридцять Два кілограми золота. Майже дві сотні перлин…

Невідомий мало не рвав залишки волосся на облисілій голові, то хапаючись за неї обіруч, то пориваючись знову залізти до машини часу, бив себе кулаками в кістляві груди і взагалі скидався на божевільного. Про Що говорив далі бородань Вейскору і служникам Периметра, Стоунс не розчув — далеченько було, а бородань, нарешті прийшовши до тями, на жаль, стишив голос.

“Добряче хтось обібрав бороданя… — подумав Стоунс. — Тридцять кілограмів золота… Нечисто працює. — Том відійшов од вікна і знову вмостився на стілець. — Я не менше везу… Добрячих шістдесят. А знайшли Дзуськи! Зрозуміло, не в золоті річ і не в діамантах, у везу мнемокопії. Нехай ці телепні гадають, що то за писані на звичайну магнітофонну плівку голоси, але ж то мнемокопії! Копії голосів видатних людей світу, Ха! Як я їх? Га?”

Стоунс так розмріявся, що не помітив, як до дверей підійшов Вейскор.

— Ти ще й досі тут? — невдоволено запитав мит ник.

— Ви ж просили зачекати, — проказав Стоунс і посміхнувся.

— Ну, добре, йди. Сьогодні я чергую до двадцятої

— Я пам’ятаю. Дякую. До побачення, — вже весело сказав Стоунс. — Може, ваші люди допоможуть мені до нести магнітофони?

— Гаразд. Гей, Джіме! — крикнув крізь прочинені двері Вейскор. — Допоможи меломану чи як там його… і веди сюди бородатого.

— Зараз, шефе, — озвався довготелесий і, вхопивши за ручку ящик з магнітофонами, потяг його до блока, біля якого самотньо стояв міжчасовик Стоунса.

“Вельмишановний пане префекте! Стоунс, уродженець Меліоноса, займається контрабандою. Так, учора! розвідуючи нові туристичні стежки в минуле, ми бачили його в тринадцятому столітті. Кілька днів тому він був під виглядом туриста у забороненій зоні — в першому столітті до нашої ери. Ламав гілля, стріляв у птахів з пістолета, вбив двох…”

— Постривай! Далі не пиши! — Лікі підвівся і підійшов до столу, де, скоцюрбившись над наполовину списаним аркушем, сидів Генрі. — Закресли про птахів і пиши: “А вчора, дванадцятого серпня, він убив з пістолета молоду дівчину… Коли ми хотіли спіймати Стоунса, він вирвався з рук, поранив Генрі Рассела і втік. Просимо покарати порушника за всією суворістю наших законів”. Написав? Ну от і добре. Віднесеш до приймальної префекта, і нехай буде кисло на душі у того, хто сьогодні не промочив горла. — Лікі поглядом переможця зверхньо подивився на Генрі, котрий витирав з лоба рясний піт.

— Все начебто й так, шефе, але ж на мені ані подряпинки. А якщо префект перевірить?

— Це легко виправити, — Лікі повільно дістав з шухляди столу пістолет і клацнув запобіжником.

— Чи не думаєте ви, шефе, в мене стріляти? — боязко поцікавився Генрі Рассел. — Я ж…

Не встиг Генрі договорити, як пролунав постріл і куля прошила йому руку вище зап’ястя.

— Отак буде краще. А тобі за поранення — чотири сотні. — Лікі осміхнувся і кинув на стіл пачку асигнацій. — Задоволений?

— Та-ак, — кривлячись від болю, промимрив Генрі, затискуючи пальцями рану.

— Піди до Мері. Вона перев’яже. Скажеш, поранили під час виконання службових обов’язків. Зрозумів?

— Зрозумів, шефе, — сказав Генрі, здоровою рукою ховаючи пачку кредиток у внутрішню кишеню.

— Завтра о шостій вечора у Вінкінса. Є діло. І не запізнюватись!

Переступивши поріг своєї кімнати, Стоунс зрозумів: у квартирі хтось побував. Плівки із записами індивідів Джека Лондона, Альберта Ейнштейна і Марка Твена лежали тепер ліворуч од магнітофона. Був обшук. Але що шукали? Хто шукав? Стоунс знав: знайти у нього щось компрометуюче, надсекретне людині невтаємниченій не так і просто. Усі найцінніші папери і документи лежали у ванній на полиці між старими газетами. У потаємні шухляди сейфів і секретерів він давно вже нічого не ховав. А коли й клав туди що, то тільки щоб спантеличити злодіїв — трохи грошей і мотлох, який уже нікому й ні на що не годився.

Справді, сейф, вмонтований у стіну кабінету і прикритий копією картини Пікассо “Дівчина на кулі”, був геть випотрошений. Щезли не тільки залишені гроші, а й кілька сотень аркушів із розрахунками та кресленнями застарілої моделі машини часу, купити які можна було за кілька центів майже у всіх книжкових крамницях.

— Га-га-га! — Стоунс гучно розсміявся. — Як я вас іще раз!.. Точно, діло рук Лікі й Вінкінса. Або їхніх хлопчиків. Тільки вони так нечисто працюють! Ну гаразд, зараз треба розрахуватися з митниками, а потім до шерифа на іменини, — мовив уголос Стоунс і, кинувши оком на годинник, пройшов на кухню, аби щось поїсти.

Було вже поночі, коли Лікі дістався додому. Його ледве дотяг Вінкінс.

— Завтра п-підемо в по-поліцію, — п’яно белькотів він, — і взнаємо, що там за катавасія з нашим листом. — Лікі, не роздягаючись, впав на ліжко. — В-він, С-с-то-унс, га-га-дає, що ми… Лікі гикнув, потім скривився, від чого на його переніссі зібралося чимало зморщок, нарешті доказав: — бовдури і н-нічого не т-тямимо. Нехай тепер н-начувається…

Вінкінс мовчав. Говорити йому не хотілось. Стягнувши з Лікі черевики, він, не роздягаючись, упав на ліжко і за хвилину гучно захропів

Стоунс прийшов сороковим. Найочікуванішим. Саме сорокового гостя чекали з нетерпінням. Ним міг бути хто завгодно. Префектові поліції Стеферсу сьогодні минало рівно сорок, і гості, що зібралися в залі, чекали, хто ж поставить найголовнішу свічку у святковий торі іменинника.

Іменини були гучними. Гості пили невідомо вже вкотре, вихоплюючись із-за столу лише для того, щоб побажати іменинникові щастя, довгих літ життя і всіляких благ та ще потанцювати під магнітофон.

Стоунсові набридло все це, і він вийшов із зали, знайшовши в коридорі затишний куточок за колоною, поряд із вазою, в якій мінилася барвами духмяна заморська квітка. Сівши на один із стільців, що стояли там, і тримаючи в руці напівпорожній келих, Стоунс слухав гомін вечора. Він би задрімав, та до нього підійшов іменинник:

— Чого сумуєш, Томе? — запитав він, сідаючи поруч.

— У кожного з нас, префекте, є в житті супутники, бачити яких не дано нікому, окрім нас самих, — загадково відповів Стоунс і чомусь недобре посміхнувся.

Префект деякий час сидів мовчки, тримаючи в руці келих із недопитим шампанським. Йому кортіло продовжити розмову, що так цікаво почалась, однак він не міг відшукати у своїй затуманеній алкоголем пам’яті фразу чи бодай слово, яке хоча б приблизно відповідало настрою співрозмовника, йому здавалося, що все, про що він говоритиме зі Стоунсом, досить-таки освіченою людиною, давно вже відомо навіть школяреві, нецікаве, штамповане, бо він, як і всі довкола, звик говорити штампами, маючи в своєму лексиконі не надто великий запас слів.

Так і не знайшовши що сказати Томові, префект підвівся, махнув рукою і неквапом рушив до гостей, які кликали іменинника. Вже на порозі він раптом рвучко повернувся, підійшов майже впритул до Стоунса і чомусь пошепки запитав:

— А скажи, Томе, як ти вважаєш, Наполеон мав слушність чи ні?

— В чому саме? — здивовано підвів голову Стоунс, не зрозумівши напівп’яного шепоту префекта.

— Та в усьому, — Стеферс уп’явся в Стоунса маленькими єхидними очицями.

— А про це краще у Наполеона спитати, сер, — сказав Стоунс, і в куточках його м’ясистих губ промайнула не помітна для стороннього ока посмішка. Піднявши келих із шампанським, він, розтягуючи кожне слово, повільно промовив: — Я п’ю за ваше здоров’я, сер Стеферс! За здоров’я і улюблену роботу. А щодо Наполеона, то заїдьте до мене завтра десь о третій. Там і поговоримо, — сказав Том ніби між іншим і подав руку. — Дякую за прекрасний вечір.

Його рука потонула у спітнілій правиці Стеферса.

Коли Стоунс вийшов на вулицю, вже світало. Додому Том поїхав на трамваї, трохи відпочив і, прихопивши портфель із мнемокопіями, через півгодини вже був у приймальні Бенкея.

— Чи не гикалося вам сьогодні, чарівна Джуліан? — звернувся Стоунс до секретарки, кладучи на друкарську машинку шоколадку.

— Ні, Томе, — відповіла та, всміхаючись, — проходьте, шеф уже чекає на вас.

Товстий персидський килим глушив кроки. Бенкей сидів у кутку довжелезного кабінету за великим столом і давав у диктофон якісь розпорядження.

— А, Стоунс, сідай! — Бенкей відсунув убік диктофон і, натиснувши кнопку, викликав секретарку. Коли зона увійшла до кабінету, наказав: — Міс Джуліан, до мене нікого не впускайте.

— Зрозуміло.

Дівчина вийшла, а за хвилину принесла дві чашки з паруючою кавою.

— Ну як? — запитав Бенкей, коли двері за Джуліан зачинилися. — Все нормально?

— Майже… Митники були зупинили. Довелося розплачуватись…

— А плівки?

— Плівки привіз. Дві мнемокопії: фараона Тутанхамона і Наполеона

— Непогано. Клади на стіл. А окрім плівок, щось є? — поцікавився шеф.

— Ні. У мене було обмаль часу. Та ще й конкуренти ваші — Вінкінс і Лікі…

— То все дрібниці, Томе, — Бенкей обережно поставив чашку з кавою на стіл і підвівся. Підійшовши до Стоунса, поплескав його по плечу. — От якби ти прихопив ще й якісь атрибути з собою, тоді б усе було о’кей. А так даю тільки тридцять тисяч…

Бенкей обережно взяв плівки, повернувся до стіни і десь у потаєминах шпалер знайшов непомітну для стороннього ока кнопку. Поклавши плівки до велетенського — до стелі — сейфа, шеф натиснув ту саму кнопку. Двері тихо ковзнули в пазі, і стіна набула попереднього вигляду.

— Мало, шефе, — нарешті оговтавшись від такого несподіваного повороту справи, вичавив із себе Стоунс. — Ви ж обіцяли перед моєю поїздкою вдвічі більше. Я ризикував… Митникам тридцять тисяч віддав…

— Часи міняються, Томе. Тоді було одне, зараз… Більше, Томе, ні цента, — сказав як відрізав Бенкей, знову вмощуючись у крісло і беручи чашку з недопитою кавою. — А що ти попав у пазурі митників, хіба я винен? Ти вже якось сам уладнуй свої справи, я за тебе розплачуватись не збираюсь.

— Гаразд, шефе. Годі жартувати! — посміливішав Стоунс. — Ще двадцять — і розійдемось! Якщо пі, шукатиму іншого покупця.

— Будь ласка, Томе, шукай дурнів. — Бенкей, примруживши очі, не поспішаючи, почимчикував до сейфа. Діставши плівки, поклав їх перед Стоунсом. — Забирай. А машину часу залишиш на стоянці. Все. Твої подорожі в минуле на цьому закінчено. Машина часу поки що не твоя. Зрозуміло?

— А скільки вона коштує? — ніби між іншим поцікавився Стоунс, ховаючи до портфеля бобіни із мнемокопіями фараона Тутанхамона і Наполеона.

— Нащо тобі це знати? — стенув плечима Бенкей.

— Хочу купити машину часу.

— Не з твоїми, Томе, грішми, — хихикнув Бенкей і закурив сигарету. — Машина часу коштує шістдесят мільйонів…

Все складалося для Стоунса чудово. Після того як він хоч і заліз у борги, а таки купив машину часу, минуло три місяці. Лікі й Вінкінс дістали добрячого прочухана від префекта за брехливого листа, і Том продав за чималі гроші любителям гострих відчуттів мнемокопії фараона Тутанхамона і Наполеона.

Але всякому везінню колись настає кінець. Стоунс розумів це і з кожною новою, блискуче проведеною операцією з острахом думав про те, що ось-ось почнеться ця смуга невезінь.

Так і сталось.

Це була дев’ятнадцята подорож Стоунса в минуле. Він давно вже запланував її, але здійснити міг тільки тепер, після того, як порвав усі стосунки із своїм колишнім шефом.

Усе почалось якнайкраще. Стоунс давно мріяв потрапити у середньовіччя, побачити, як спалюють на вогнищі єретиків і зняти мнемокопію його святості — глави святої інквізиції.

Машина часу зупинилася, як Том і запрограмував, дев’ятнадцятого серпня 1590 року.

— Ну от, прибули! — сказав Стоунс, потираючи від задоволення руки.

Відкривши люк, він вистрибнув з машини часу, розім’яв ноги, що затекли від тригодинного сидіння за пультом машини часу, і підставив обличчя пекучому літньому сонцю. “Ні, я колись таки залишусь в минулому. Виберу собі спокійне, пристойне місце й буду там і царем, і богом”, — подумав Стоунс, озираючись навсібіч.

Залишивши машину часу у кущах глоду, хлопець швидко переодягся І невдовзі йшов вуличкою мовчазного сірого міста.

— Ні, ви не зрозуміли, ваша святість, — розпинався Стоунс. — Не по вашу душу я прийшов. Мені тільки треба зняти індивід.

Його святість єпископ з повними жаху очима стояв перед дивним незнайомцем і думав, як йому повестись у цій ситуації.

— Усього якихось півгодини… — умовляв Стоунс, схопивши єпископа за руку.

— Що-о? — ніби отямившись, раптом заволав старий. — Сатана! Служники! В кайдани його!

Стоунс прожогом вискочив з покоїв верховного інквізитора.

Надворі йшов дощ. Він лив уже давно, і на протоптаній стежці почали збиратись маленькі каламутні озерця, в яких аж кипіло від густих важких крапель. Дерева низько опустили важкі віти, здавалося, гілки ось-ось обламаються і перетнуть Стоунсу дорогу.

Стоунс біг схилом, ковзаючись на глинистій стежці, кляв усе на світі. Ніколи ще він не встрявав у таку халепу. Чув, як з кожною миттю наближається погоня, однак звернути зі стежки не було куди.

“Ці недоумки можуть і справді прикінчити мене”, — весь терпнучи від жаху, думав Стоунс.

На одному з поворотів стежки він раптом спіткнувся і впав головою на вузлувате коріння дерева.

“До машини часу мені не дістатись”, — майнуло ще в голові, і Том знепритомнів. Він уже не чув, як добігли захекані переслідувачі, як скрутили йому руки та ноги і, співаючи хвалу богові, понесли назад тією ж вузькою звивистою стежкою.

До тями Том прийшов не скоро. Насилу розплющивши очі, побачив, що довкруж нього діється якесь таїнство. Він лежав на широкому помості посеред площі. З усіх усюд на площу несли великі й малі оберемки хмизу.

Стоунс поворухнувся. Дуже боліли міцно зв’язані руки. Ніг він взагалі не відчував. Спробував підвести налиту свинцем голову. Не встиг озирнутись, як натовп, що зібрався навколо помосту, захвилювався.

До Стоунса розміреною ходою підходив худий горбоносий чоловік із запалими очима. Нахилився так близько, що хлопець почув неприємний запах з його рота, і прохрипів:

— Покайся, єретику!

— В чому? — ледве вичавив Том, кривлячись від болю.

— Ти змайстрував, безбожнику, гемонську машину. І літав у повітрі… Вступивши у змову з сатаною, ти хотів убити його святість єпископа. Свята інквізиція винесла вирок спалити тебе живцем… — Носань, зловісно посміхаючись, боляче ткнув Стоунса незапаленим смолоскипом у груди.

Потім натягнув на голову жертви ковпак блазня й махнув рукою своїм численним помічникам.

Стоунса підняли на ноги і прив’язали до ганебного стовпа. Натовп захвилювався ще дужче — от-от мало відбутись страхітливе видовище.

Гори хмизу, принесеного городянами, служники святої інквізиції за кілька хвилин звично розклали під стовпом.

Дощ не вщухав ні на хвилину. Навіть смолоскипи в руках служників інквізиції не горіли — тліли. Вітер жбурляв настогидливе дощовиння у натовп, на поміст, де сиротливо стояв Стоунс. З ковпака прохолодні краплини скочувалися за шию і неприємно лоскотали.

Носань, що говорив із Стоунсом, зіскочив з помосту, підійшов до невеличкої колоди, вмостився на неї і неспішно підняв руку.

До стовпа підбіг монах із смолоскипом і сунув його під галуззя. Хмиз засичав, рудий дим, пробиваючись крізь гілля, здійнявся вгору. Стоунс рвонувся. Мотуз увіп’явся в тіло, і Том, кашляючи від їдучого диму, мало не знепритомнів.

“Усе… От і вибрав собі теплий куточок, — з іронією подумав. — Спалять ці недолюдки мене ні за цапову душу… І не треба мені вже ні грошей, ні мнемокопій, нічого…”

Вогнище нарешті спалахнуло, кинуло велетенський омах полум’я на Стоунса і обсмалило йому брови. Том закричав від нестерпного болю. І раптом йому пригадався В’ень. Напевне, тільки він міг врятувати його, і Стоунс, зібравши останні сили, ледве розтуляючи потріскані губи, прошепотів:

— Допоможи, В’єню!

— Він диявол, диявол! — прокричав хтось із натовпу. — Сатана вселився в нього!

“Це вони мене так іменують…” — ще подумав Том і знепритомнів. Отямившись, він побачив, що лежить горілиць на м’якій, густій траві.

Поруч хтось порався. Пересилюючи біль в усьому тілі, Стоунс повернув голову на звуки і побачив молодого ставного чоловіка, що варив у прозорій посудині якусь зеленкувату рідину.

— Ти вже прокинувся, хлопче? От і добре! — проказав незнайомець, ні на мить не перестаючи помішу, вати вариво. Від нього йшли запахи тільки-но скошеної трави і полуниць. — Змастимо опіки, і за кілька хвилин ти будеш на ногах.

— Дякую за допомогу, — сказав схвильований Том, коли незнайомий, а то був В’єнь, запропонував Стоунсу свої послуги й надалі. — Як тобі вдалося так швидко дістатися мені на поміч?

— Нещодавно наші вчені сконструювали новий пристрій, завдяки якому ми можемо на деякий час вийти з паралельного виміру часу. Зрозуміло, це тільки на перший погляд здається все просто. Насправді ж… Я настроєний на біоструми твого мозку. Розумієш, ти мій своєрідний двійник. Я вже пережив те, що маєш пережити ти. Я не маю права втручатись у твоє життя і давати якісь поради, бо живу, як і ти, лише у вимірах свого часу, який зсунутий на кілька десятків років уперед.

Я багато передумав, Стоунс, після нашої зустрічі. Мені дуже хотілося знову побачитись з тобою, допомогти тобі розібратись у простій істині: не можна наживатись на чужій геніальності, навіть якщо її носії вже давно не живуть. Я відчув, що ти можеш зрозуміти це, тож і вирішив переступити заборонений рубіж, коли тебе мало не спалили на вогнищі.

Зробивши свою справу, я мав одразу ж повернутись додому, та мені довелося залишитися і вирвати тебе з лап смерті.

В’єнь вилив на траву залишки рідини, якою ще недавно змащував Стоунсу місця опіків, витер посудину і поклав у рюкзак.

— А ти, Стоунс, ніколи не задумувався, нащо тобі оті мнемокопії видатних осіб? Ти ж не історик! Для істориків їх привезуть ваші розвідники минулого.

— Мені вони так треба, як позаторішній сніг, — сказав Стоунс, махнувши рукою.

— Тим більше дивно…

— Розумієш, В’єнь, є люди, які мені добре платять за мнемокопії. Мені замовляють наприклад, щоб я привіз мнемокопії фараона Тутанхамона чи кого іншого, і я виконую їхнє доручення.

— А знаєш, нащо вони їм?

— Ніколи не цікавився цим, В’єнь, — стенувши плечима, мовив Стоунс і, аби перевести розмову на інше, проказав: — Тиша тут! Ось те заповітне місце, той куточок землі, де я лишився б і до смерті своєї. І не треба мені ні мільйонів, ні розкішної вілли над морем… Не треба нічого.

— Постривай із куточком землі. А от долею куплених у тебе мнемокопій я б, на твоєму місці, поцікавився.

— Якось не думав про це… — почав Стоунс, знову вмощуючись на м’якій траві.

— Річ у тім, — провадив далі В’єнь, — що привезені тобою мнемокопії використовуються злочинно.

— Я-ак? — Стоунс аж подався вперед.

— Дуже просто. Часто-густо задля розваги багаті нероби безцеремонно втручаються в життя людей минулого, до певної міри порушуючи тим самим хід історії: прискорюючи або уповільнюючи його…

— І як я раніше не додумався до цього, — стукнувши кулаком по траві, промовив Стоунс. — Недарма ж вони платили такі скажені гроші за мнемокопії. Розважались своєрідними живими іграшками… — Стоунс похитав головою, глибоко зітхнув. Поліз у кишеню напівобгорілої куртки по сигарету, та, роздумавши курити, зітхнув.

— Тепер, В’єнь, я знаю, що робити. — Знищу плівки з мнемокопіями, які залишились у мене, і напишу книгу про мої подорожі в минуле. Водночас прагнутиму, щоб ніхто не міг більше гратися з минулим. Я не заспокоюсь, поки на Землі лишиться хоч один любитель мнемокопій, І ти, В’єню, гадаю, допоможеш мені в цьому. Дарма що ми живемо в різних вимірах і різних світах…

— Ні, не допоможу, Стоунс, — похитав головою В’єнь. — Одне лиш знаю — ти на правильному шляху.

Сказавши це, В’єнь підійшов до своєї машини часу і за мить зник.

За вікнами була темрява. Том сидів, втупившись в одну точку, за столом, на якому лежали бобіни із записами індивідів.

“І треба ж було мені бовкнути В’єню про те, що знищу плівки! — картав себе Том. — Згодом за них я отримав би шалені гроші. Але ж ніде правди діти, В’єнь мав слушність. Що ж мені робити? Гаразд, я позбавлюся своїх плівок, однак не я один їх з минулого привозив. — Стоунс зітхнув, згріб бобіни докупи. — Хіба я з ними справлюся? Один, Томе, у полі не воїн. А що коли хтось приєднається до мене і теж зрозуміє, що робить лихо? А там, дивись, і ще, і ще… Досить тільки захотіти…

Стоунс підвівся, підійшов до вікна, прочинив. У кімнату пахнуло духмяною вранішньою прохолодою. Дощ скінчився, і на мокрому чорному тлі асфальту блищали поодинокі озерця світла від вуличних ліхтарів.