ЕКСПЕРИМЕНТ

Космічний корабель падав. Ось уже третю добу тривало це падіння. Але куди? Поблизу на кілька десятків парсеків не було жодної зорі. Навіть надпотужні ситуаційні екрани не знаходили жодного небесного тіла, до якого міг би причалити міжзоряний гігант.

Ходові двигуни, до яких учора за командою Чередниченка приєдналися ще й аварійні, працювали на повну потужність, однак у цій передсмертній агонії зоряного мандрівника було щось незнане, підступне…

Степан сидів у глибокому командирському кріслі і вже вкотре намагався спитати хтозна в кого: “Що ж це таке?”

Збуджений мозок хлопця аналізував десятки, сотні ситуацій, які він знав ще з підручників і наукових праць про дослідження наддалекого космічного простору, однак такої, як ця, чи хоча б подібної Степан не знаходив. Його дивувало, що корабель падав невідомо куди. Він відчував це по інерційній тяжіння. Підлогою “Альбатроса-2” майже три доби тому тепер стала ліва стіна рубки. Такого під час роботи маршових і аварійних двигунів міжзоряного гіганта бути не могло…

У просторій світлій рубці було пусто. Лише розмірено відлічував час центральний хронометр корабля, та уже долі, поряд із командирським кріслом, ледве жевріли ситуаційні екрани міжзонального пошуку…

Чередниченко повернувся в кріслі до панелі, па якій оніміли десятки зумерів, згасли сотні лампочок… Хлопець стиснув кулаки так, що нігті вп’ялись у долоні.

“Що ж робити? Як поводитись у даній ситуації?” — Степан глибоко зітхнув, потім, можливо для того, аби трохи зосередитись, порухом важеля підняв ситуаційні екрани з підлоги і “повісив” їх на колишню стелю. Знову кинув оком на хронометр, ще за мить перевів погляд на пусті екрани…

— Дивно, — проказав він уголос сам до себе, — невже й головний ситуаційний екран відмовив? Але ж…

Чередниченко, напевне, вже всоте клацнув тумблером, щоб перевести корабель на ручне керування, проте марно: “Альбатрос-2” не слухався… Ігор Соловйов був зараз, як і інші члени екіпажу, у анабіозі й мав змінити його у командирському кріслі тільки через двадцять діб, тому розраховувати на чиюсь допомогу чи пораду годі було й думати.

Комп’ютер корабля уперто мовчав, не відповідаючи на численні запитання Чередниченка.

— То що? Так і будемо гратись у мовчанку?

— Ні, — нарешті пробурчав комп’ютер голосом, у якому з’явились незвичні, невластиві машині нотки. — Ні, не будемо.

— Мені потрібні розрахунки, карти маршруту. Що з кораблем? Чому ми падаємо? Що діється? — скоромовкою проказав Степан.

— Не все зразу, — видихнув комп’ютер і додав після паузи: — Це не так важливо, те, про що ти питаєш.

— Як? — здивовано мовив Чередниченко, позираючи туди, де за ситуаційними екранами то розгорялося, то пригасало невеличке зелене вічко.

— А так! — знову пробасив комп’ютер, і в його інтонації хлопець вчув глузливі нотки. — Чого вони варті, твої запитання? — після хвилинної мовчанки чи то ствердив, чи то перепитав комп’ютер і знову змовк.

— Не зрозумів!

— І нічого тобі розуміти, — з якоюсь злістю, чого ніколи з комп’ютером вищого класу не бувало, відповів той і вимкнув живлення.

Степан отетерів, несподівано відчувши за грубим холодним голосом машини погано приховану погрозу. Втрачаючи самовладання, юнак вигукнув:

— Та я тебе на… — Чередниченко затнувся, підшукуючи потрібне слово, яке у пориві гніву призабув, — на деталі розберу! На дріб’язок!

Степан схопив зі столу викрутку, якою донедавна порпався у пульті, підскочив до машини і спересердя тицьнув нею у згасле вічко фотоелемента корабельного комп’ютера.

Однак викрутка, ледь ковзнувши по прозорому пластику, вислизнула із вмить задерев’янілих пальців Чередниченка. Степан здивовано простежив за її падінням і безсило сів у командирське крісло.

Щось було незрозуміле і в падінні корабля, і в агресивних діях корабельного комп’ютера… Що саме, Степан не міг збагнути.

“…І треба ж такому статись! Може, вдача у мене така — встрявати в усяку халепу”, — подумав Чередниченко і встав з крісла. Пригасивши загальне світло, юнак пройшов у напівтемряві командирської рубки від пульта до корабельного комп’ютера, обвів поглядом принишклі прилади, німі ситуаційні екрани міжзонального пошуку. Потім, немов у напівсні, знов увімкнув світло, з полиці праворуч від командирського крісла взяв Кодекс розвідника всесвіту, перегорнув кілька сторінок, поклав його на місце і, підійшовши до крісла, пірнув у нього. Обхопивши голову руками, просидів кілька хвилин, затим набрав код екстреного пробудження командира “Альбатроса”, першого астронавігатора й психолога.

У каюті було жарко. Стрілка термометра вперше за півтора місяця польоту неспішно переповзла за позначку плюс тридцять п’ять і поступово піднімалася вище.

“Напевне, до всіх бід ще й кондиціонер у командирській рубці зіпсувався”, — подумав Степан і, схопившись із крісла, знову підійшов до комп’ютера:

— Послухай, твоя поведінка, мені здається…

— Ніколи мені. Розумієш, ніколи, — якось винувато прошипів той.

— Та ти що, з глузду з’їхав? — Чередниченко знизав плечима і пройшов до пульта. Зсунувши до купи всі розрахунки, хлопець спересердя зіжмакав їх і жбурнув в утилізатор. Потім, наче знехотя, натиснув на пульті кілька кнопок, середнім важельцем висвітлив на головному ситуаційному екрані маршрут “Альбатроса-2”. Ще один поштовх сусіднього важельця. Поряд із Чередниченком спалахнуло синє вічко дешифратора. З його широкого отвору одразу ж посунула яскраво-жовта стрічка, помережана рівними рядками п’ятизначних цифр.

— Ха! Таки працює! — зрадів Чередниченко.

Тричі за кілька хвилин хлопець порухом важільця примушував дешифратор давати нові відомості, і щоразу вони обривалися, як тільки доходило до того часу, коли з міжзоряним мандрівником почало діятися щось незбагненне. Отже, корабель не рухається і застиг у квадраті десять-двадцять.

Чередниченко нічого не міг уторопати. Маршові й аварійні двигуни “Альбатроса-2” працюють на повну потужність, а корабель уже майже три з половиною доби стоїть на місці. “Та нас розчавило б від несподіваної зупинки! — подумав Степан. — Мокре місце лишилося б! Ні, щось тут не те! Не те!!!”

Посадка була вдалою. Комп’ютер опустив корабель на невеличкому — площею кілька квадратних кілометрів — скелястому острівці, що невідомо звідки взявся у цьому квадраті, саме в ту мить, коли в командирську рубку швидко увійшли командир Павлов, астронавігатор Майоров і психолог Кравчук.

— Що сталося? — стурбовано запитав командир, за звичкою пригладжуючи довгі чорні вуса і оглядаючи збляклі ситуаційні екрани.

Тільки-но Чередниченко розповів їм про те, що взнав за ці тривожні години сам, як почувся старечий голос комп’ютера. Втомлений, тихий і якийсь ніби благальний:

— Я зробив усе що міг! Я врятував корабель, врятував вас, земляни. Всі ви живі. Всі сорок…

— Комп’ютер зроблено на Землі, — в задумі проказав Павлов, зручніше вмощуючись у високому кріслі, — кожен блок десятки, а у найвідповідальніших місцях і більше разів продубльовано. Ні, він не міг вийти з ладу! — рішуче докінчив командир.

З тим, як Павлов упевнено висловив свою думку, були згодні всі: і Чередниченко, і Майоров, і Кравчук. Однак корабельний комп’ютер знову сплутав усі карти:

— Міг, чому ні! — Він знову майже по-людськи зітхнув, потім у ньому щось сухо клацнуло, і машина повела далі: — Корабель попав у переплетіння надсилових магнітних полів, мішанина яких і вивела з ладу ваш комп’ютер… Він перебудовувався. Горів один блок комп’ютера, одразу ж підключався запасний. Але допоміжних блоків було замало… і…

— А де ми зараз?

— Гм, — мугикнув комп’ютер і знову замовк. Мовчав довго, хвилин двадцять, протягом яких Павлов разом із Чередниченком ще й ще раз перевіряли невиразні записи дешифратора. Нарешті відповів на запитання командира: — Ви, земляни, зараз на приколі… А потім летітимете назад, на батьківщину…

— Чому на батьківщину? — здивовано почав був Павлов. — Ми повинні будь-що врятувати наших товаришів…

Командир не договорив, бо його перебив скрипучий голос комп’ютера:

— Ви, земляни, ніколи не зможете потрапити на цю ділянку, бо це в дев’яносто дев’яти випадках із ста рівнозначно смерті. Ми не можемо дозволити такого…

— Хто це ми? — здивовано спитав психолог Кравчук, змахнувши з лоба велику краплину поту.

— Ваші старші брати по розуму, — проскрипів комп’ютер, а потім неспішно додав: — Це буде рівнозначно смерті усього екіпажу. Ваша психологічна підготовка недостатня. Ви не витримаєте навантаження, яке чекає на вас там, біля мети подорожі, і загинете так, як і ваші друзі. Людина… — Комп’ютер зам’явся, ніби підшукуючи потрібне слово, яке б переконало землян у безглуздості подорожі. — Людині властиво взнавати нове, але ваш мозок не зможе витримати такої зливи інформації, переварити її…

— Навіть так! — Степан недовірливо скосив очі на ситуаційні екрани.

— Так! — наче вибачаючись, відповів комп’ютер, кліпнувши своїм зеленим вічком.

— Хто ви? — після невеликої паузи запитав Степан.

— Ми живемо у іншому вимірі часу. Ваш день для нас зовсім не відчутний. Рік для вас — то наша секунда…

— А як же ви розмовляєте з нами? — зацікавлено спитав психолог.

— За посередника ми обрали ваш комп’ютер. Переробили блок прийому і видачі інформації… Це була досить марудна справа. Однак ми змушені були переконати вас у недоцільності подорожі.

— Ясно. — Кравчук повів головою так, наче йому заважала неіснуюча краватка. — Але скажіть, ви схожі на нас?

— Анітрохи! Та це й не так важливо. Наша еволюція має інші закони. У нас не було такого благодатного світила, як Сонце. У нас багато чого не було…

— Обділив творець! — усміхаючись і покусуючи верхню губу, проказав Чередниченко.

— Нам важко судити про це. Знаємо, що для вас зустріч із нами, цей непередбачений контакт — як сніг на голову. — Комп’ютер зітхнув. — Та нехай вас не дивують деякі наші незрозумілі вчинки. Однак кожен з нас, як і ви, має своє ім’я, свої уподобання. Мене звати Реол.

— Координати вашої зірки, вашої планетної системи? — запитав Павлов, піднімаючи очі на зеленкувате вічко.

— У нас немає постійних координат, як немає постійної зірки, планети, на якій би ми мешкали. Ми весь час пересуваємось. Весь час у подорожі. Коротка зупинка, і знову в путь. Все викладено у простій формулі: поклик всесвіту — зупинка — допомога… Поклик всесвіту — зупинка…

— Невже у вас немає батьківщини? — здивувався Павлов, перебивши Реола.

— Наша батьківщина — всесвіт, землянине, — урочисто сказав комп’ютер. Його вічко розгорілось і яскраво виблискувало.

— Тут щось не те. Як це всесвіт? Адже він…

— Так, так, землянине. Саме всесвіт і є наша батьківщина. Така ж батьківщина, якою для вас є Земля.

— Хто ж ви тоді? Дослідники? Розвідники? Сівачі доброго, вічного? — поцікавився Кравчук, позираючи на німі ситуаційні екрани.

— Усі ми, як у вас кажуть, спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту… Ми рятуємо міжзоряні кораблі від загибелі. Однак не тільки це… Врятування цивілізацій, що гинуть, міжзоряних мандрівників — лише мізерна частка нашої роботи… У нас є багато інших справ… Ми намагаємось глибше пізнати всесвіт.

— А як ви дізнаєтесь, що комусь потрібна допомога, що хтось може загинути, що… — почав Чередниченко, та йому не дав договорити комп’ютер:

— Нас повідомляє про це всесвіт.

— Як? — поцікавився Майоров.

— Ми кожною клітинкою відчуваємо, що комусь загрожує небезпека. Протягом багатьох століть наш організм адаптувався до життя не на планеті, як, припустимо, ваш, а у відкритому космосі, пристосувалися ми й до того, щоб без перешкод отримувати потрібну інформацію.

Розумієте, кожна жива істота випромінює у всесвіт міріади біт інформації. То біоструми. Ми ж навчились їх не тільки вловлювати, а й аналізувати. Оце й звемо ми покликом всесвіту.

— І ви рятуєте тих, хто потребує допомоги? Але ж відстані…

— Відстані? — в голосі машини почулося здивування. — Для нас їх немає, як немає і міжчасового бар’єру.

Командир підвівся, підійшов до кондиціонера, нащось потарабанив по ньому довгими пальцями, налив у склянку соку, трохи надпив…

— Чому ми не можемо досягнути своєї мети? Енергії у зорельота вистачить на три такі подорожі… Там, на планеті Трьох Сонць, потрапили в аварію наші товариші, і ми будь-що маємо визволити їх з біди. — Командир, мовивши останнє, підняв очі на вічко комп’ютера.

— Летіти не можна, там ви загинете. Це дуже ризикований політ. Шанс лишитися живими просто-таки мізерний.

— Ясно, — почав Павлов. — Однак ми, Реоле, все ж летітимемо на планету Трьох Сонць. Летітимемо! — у голосі Павлова почулася рішучість.

— Тоді ми, ваші старші брати, не розуміємо вас, — прохрипів комп’ютер. — Нащо летіти на явну загибель? Нащо ризикувати?

— Ви, Реоле, казали, що ваша цивілізація розвивалася за іншими законами, і тому ви не можете відібрати у нас право на ризик. Чи не так?

— Ризик? Нащо ризикувати? — здивовано проказав Реол. — Ви й так уже ризикували. Мало не загинули. Хіба цього мало? Коли б не поклик всесвіту, вас уже не було б серед живих.

Павлов, ніби шукаючи допомоги, підняв свої кошлаті брови й повернувся до Чередниченка, який майже не брав участі в розмові і, здавалось, давно чекав, коли до нього звернуться:

— Розумієш, Реоле, людині… — Він на мить завагався, та потім упевнено повів далі: — Майже в кожній людині Землі живе прагнення пізнати невідоме. А без ризику тут не обійтися. Ризику не задля слави, а заради пізнання, доведення того чи іншого судження, відкриття, істини… Така земна логіка. І найкарколомніша ситуація не буде алогічною. У всьому має бути логічний ланцюжок. Навіть, здавалось би, у зовсім не зрозумілому, бо все має свій початок, свою середину і своє закінчення. Колись один відомий земний філософ казав, що все нелогічне теж логічне, тільки з якого боку на нього дивитись…

— Що ж, це ваше діло, — промовив посланець всесвіту. — Ми врятували вас, коли поламався ваш комп’ютер. Дали тимчасовий притулок на цьому невеликому острівці. Він залишиться тут доти, доки ваш корабель не злетить з нього. Я скінчив. Тож нехай щастить вам, наші молодші, непосидющі брати.

Блимнувши, зелене вічко комп’ютера згасло, і космонавти почули, як вимкнувся тумблер живлення.

— Ви знаєте, — проказав Павлов, — мені здається, цей Реол у своїх судженнях дуже скидається на людину, Підозріло все це, правда, хлопці?

Чередниченко лише знизав плечима.

Через три доби ремонтна група заходилася лагодити блоки пам’яті комп’ютера, які вийшли з ладу внаслідок переплетіння надсилових магнітних полів. Енергетики корабля перевіряли системи живлення “Альбатроса-2”, біологи і геологи досліджували штучний острівець, на який посадили корабель спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту.

Всі скучили за роботою і працювали залюбки.

На одинадцятий день до Павлова звернулася лікар Бондаренко.

— Так далі тривати не може. Люди виснажились.

— Розумію, Наталко! — усміхнувся Павлов. — Тільки як переконати людей у цьому?

— Треба, Федоре Федоровичу, — зітхнула Бондаренко. — Інакше станеться непоправне. Вони підірвуть свій організм. Викличте всіх, командире.

Коли всі, за винятком чергової групи, зібралися в рубці міжзоряного гіганта, лікар сказала:

— Вам треба відпочити, друзі.

— Відпочиватимемо під час польоту, а тепер треба полагодити двигуни, корабельний хронометр і ще багато чого. Сама ж, Наталко, знаєш, — невдоволено проказав електротехнік Микола Пастушенко, що примостився біля виходу з командирської рубки. — Якщо тільки задля цього викликали, то я… — Пастушенко встав з крісла і вже зібрався вийти, як його зупинив рішучий голос Наталки Бондаренко:

— Зараз усі до медрубки. Після іонного душу — сон, п’ятнадцять годин. Виняток — чергова група. Після відпочинку працюватимете з подвійною енергією…

Коли нарешті знову блимнуло вічко комп’ютера, всі члени екіпажу радо вітали один одного з перемогою. Однак для того, щоб комп’ютер корабля заговорив, спеціалістам довелося ще чотири дні порпатись у нутрощах корабельного всезнайки.

Застереження Реола не спинило дослідників глибин космосу. Після того як екіпаж зайняв ванни з анабіозом, Чередниченко натис на кнопку, і “Альбатрос-2” на планетарних двигунах відірвався від острівця, який майже одразу загубився у безмежжі всесвіту.

— Основна тяга! — урочисто наказав Степан корабельному комп’ютеру. — Маршрут той самий.

— Зрозумів, — звичним голосом відповів комп’ютер. — Основна тяга… Маршрут той самий.

Планетарні від’єднались одразу ж після відповіді машини. І майже тієї ж миті Степан відчув, як запрацювали тяглові двигуни. Чередниченко схопився з крісла, підійшов до дешифратора. Ледь помітний поштовх важільця, перед юнаком спалахнуло сине вічко, і з отвору дешифратора посунула яскраво-жовта стрічка, помережана цифрами, які з кожним новим рядком зростали.

— Коли ми будемо коло планети Трьох Сонць? — зацікавлено поглядаючи на ситуаційні екрани, спитав Чередниченко у корабельного комп’ютера. Зіжмакавши стрічку з рівними рядками цифр, він жбурнув її у розкриту пащу утилізатора.

— Через сім діб, — прогув комп’ютер.

— Скільки?

— Залишилось шість діб двадцять дві години і сорок три хвилини, — відповіла машина.

— Не може такого бути… — здивовано пробурмотів Чередниченко і вже подумки додав: “Ні, щось із ним негаразд, факт!” — А де ми зараз?

— У квадраті двадцять-двадцять чотири.

Чередниченко здивувався ще більше. Десять хвилин тому вони були в квадраті десять-п’ятнадцять. Не міг же корабель за лічені хвилини подолати майже тридцять п’ять парсеків! Це ж… Розгорнувши карту зоряного неба, Чередниченко сів до центрального ситуаційного екрана. Підрахунки підтвердили інформацію комп’ютера. А тим часом координати “Альбатроса-2” знову змінилися. За шість хвилин корабель ще пройшов велетенську відстань!

— Чим це пояснити? — спитав Степан.

— Корабель перейшов у інший вимір часу. Простір стиснувся в десятки, сотні разів, а час… — Комп’ютер на мить замовк, потім, ніби смакуючи кожне сказане слово, вів далі: — А плин часу, навпаки, уповільнився… От і все… Вам допоміг Реол, встановивши на кораблі блок подолання часового бар’єру. Схема блока у сто двадцять другій комірці пам’яті. Можу показати. — Комп’ютер на мить висвітлив па екрані схему.

— Виходить, через шість діб будемо на місці? — мовив Чередниченко, захоплено роздивляючись досить просту схему блока. — Так це ж здорово! Замість чотирнадцяти місяців — якихось шість діб!

— Шість діб і двадцять дві години з хвилинами, — уточнив комп’ютер.

На планету не сідали. Шостий зонд, як і попередні п’ять, запущені за дві доби, видав мізерну інформацію на підльоті до планети Трьох Сонць. Таку мізерну, що космонавти-розвідники тільки розвели руками. Про долю екіпажу космічного корабля “Стріла”, що зазнав аварії на цій планеті, і досі нічого не було відомо.

— Що робитимемо? — звернувся Павлов до членів екіпажу “Альбатроса-2”, які півколом оточили пульт керування.

— Посилати зонди немає сенсу, — сказав Чередниченко, витягуючи з кишені записник. — Краще б відправити туди десантну ракету. — Хлопець розгорнув записник. — Я тут підрахував. Це набагато раціональніше.

— Але й набагато ризикованіше, — озвався Федір Федорович Павлов. — На це треба зважати. Те, що можуть зробити автомати, слід беззаперечно довіряти їм. Якщо гинуть автоматичні зонди-розвідники, то тут може загинути й людина. Правда, людина може проаналізувати повною мірою ситуацію, яка складеться під час польоту до планети, і знайти вихід із становища, чого не зробить автомат… — І несподівано для всіх закінчив: — Словом, я підтримую пропозицію Чередниченка.

…Десантна ракета вперто вгвинчувалась у щільну атмосферу планети Трьох Сонць, з якої на Землю надійшло лише два коротких повідомлення зі “Стріли”, У першому командир розвідувального зорельота другого класу Григорій Коцаренко розповів про прибуття екіпажу до мети подорожі — планети Трьох Сонць і початок досліджень. Друге складалось усього з кількох слів: “У нас вимушена посадка. Розбито маршові двигуни. Тримаємось. Чекаємо на допомогу”.

Прилади працювали нормально. Лише інколи ракету підхоплювали висхідні струмені й кидали то вгору, то вниз, від чого Чередниченку здавалося, що вона втратила керування, ось-ось штопором ввійде в темно-брунатні хмари і вріжеться в поверхню планети…

Падіння тривало п’ятнадцять хвилин. За цей час Чередниченко встиг передати на “Альбатрос-2” кілька досить цікавих повідомлень. Усе було відносно спокійно, якщо не зважати на дедалі більшу силу тяжіння.

“Коли так триватиме ще хвилин п’ятнадцять-двадцять, то навіть мої натреновані м’язи не витримають”, — подумав Чередниченко, коли набрякли повіки і потрійна сила тяжіння вдавила його в крісло.

— Степане, твої координати? — почулося у шоломофоні.

— Три-шістнадцять, — проказав Чередниченко, зиркнувши на сітку координат, по якій неспішно повзла жовта цяточка — його десантна ракета.

— Ми загубили тебе з поля зору. Проходження сигналу поки що задовільне. Що нового?

— Хмари такі ж, як і були, темно-брунатні. Спочатку швидко наростало тяжіння. Зараз на тому ж рівні, коливається у межах сімдесят три-сімдесят п’ять процентів допустимого. Гадаю, все буде гаразд. До поверхні планети триста сорок кілометрів. Спуск продовжую…

— Мікрофон не вимикай, Степане! Зникає сигнал, — чітко і водночас схвильовано проказав радист Іванов.

— А я вас чую добре, — відповів Чередниченко, дивуючись із того, що сигнал з корабля проходить до десантної ракети нормально, а от його слова щось затримує…

— Напевне, атмосфера планети схожа на детектор — пропускає сигнал тільки в одному напрямку, тобто вбирає в себе, а назад не виривається жодна радіохвиля, — говорив Чередниченко, але судячи з тривожного голосу Іванова, зрозумів, що на кораблі його вже не чують.

Планета Трьох Сонць тихо приймала в свої обійми ще одного землянина — там уже був екіпаж “Стріли”. Чередниченко відчував, що він потрібен їм.

Перед ним здіймались угору якісь рожеві, прозорі, немов кришталеві, колони. Це було неповторне видовище. Чередниченко стояв біля розвідувальної ракети і не міг відірвати від них погляду. Юнакові здавалося, що, коли він ступне хоч один крок, усе зникне. Ця казковість, це веселкове маєво… Нарешті Степан зрушив з місця. І все враз змінилося навкруги.

Голосно задзвонили дзвони. Степан побачив, як на їхній поклик іде натовп. Сотні, тисячі людей…

Вони наближались до кришталевих колон і входили в них, ніби розчиняючись там.

Чередниченку чомусь самому зненацька закортіло ввійти у кришталеву колону й розчинитись у ній.

Планета була все ближче і ближче. Корабель кидало, мов тонку шкаралупу на бистрині, і Павлову здавалося, що міжзоряний гігант ось-ось розвалиться на шматки.

Після того як розвідники космосу вирішили піти на допомогу Чередниченку, минуло чотири години. Як і в десантній ракеті, тяжіння наростало раптово і почало зменшуватись лиш тоді, коли досягло сімдесяти п’яти процентів допустимого.

Комп’ютер уперто мовчав. Корабель проривався крізь щільну запону планети. Виміри, що їх провадили спеціалісти, ніяких відхилень від сподіваної норми не знаходили, однак атмосфера Непривітної чіпко тримала “Альбатрос-2” у своїх обіймах.

Та після того, як до планети лишилось тридцять п’ять кілометрів, перед Павловим і його колегами відкрилася панорама планети Трьох Сонць. Багато доводилось бачити командирові під час його численних подорожей до зірок, однак таких контрастів чорного і золотого кольорів він іще не зустрічав.

— Сигнали! — вигукнув Іванов. — Сигнали десантної! За сорок кілометрів од місця запланованої посадки. Виходить, Степан живий!

— Куди я дінусь, — почулося у шоломофоні. — Тут таке… таке… Степанів голос звучав урочисто, піднесено. — Я бачу вас! “Альбатрос” у сизій пелені неба… Вогняний хвіст як у птаха. Знаєте…

Голос Чередниченка раптом обірвався, наче перерубаний навпіл.

Степан миттю зорієнтувався в обстановці, що склалася біля десантної ракети і там, біля колон. Десь далеко-далеко співали дзвони. Звук наростав. У свідомість відчутніше й відчутніше вривалося оте закличне, життєствердне:

— Бам-м… Бам-м-м-м…

Здавалося, ніби він щойно прокинувся від загального наркозу і хтось, може, медична сестра, щось тихо-тихо каже йому… Приємне, ніжне, радісне…

— Бам-м! — дзвонили дзвони, і Степан ледве стримувався, щоб не кинутись на їхній поклик.

— Бам-м-м!

Ніби часточка душі обірвалася.

— Бам-м-м!

Наче мати покликала: “Степанчику, любий! Іди-но сюди! Тут ти пізнаєш щастя”.

— Бам-м-м!

То вже не дзвони — то калатає його стривожене серце, стугонить у жилах кров… І колони вже не колони, а казковий, омріяний диво-ліс.

Чередниченко, до болю зціпивши зуби, сконцентрувавши всю свою волю, опирається поклику…

Якийсь голос наполегливо і владно каже йому:

“Ти чуєш, Степане, це поклик всесвіту! Це всесвіт гукає тебе! Чуєш? Тебе! Ти повинен віддати себе заради пізнання істини”.

“А як же товариші, обов’язок?” — подумки питав він.

“Вони теж повинні лишитися тут. Вони лишаться тут і увіллються в тебе, як і ти в них. Ти станеш часткою ніжності й печалі, радощів і сподівань, світу безмежно чарівного, захопливого… Ти зіллєшся з істотами інших світів…

“Ні, не можу я… У мене ще є почуття обов’язку перед батьківщиною, товаришами, перед собою”, — знову почав був Чередниченко, та його перебив все той же владний голос:

“Про який обов’язок ти кажеш? Хіба може бути більший обов’язок, ніж обов’язок служити всесвіту?”

— Бам-м-м!

“Не знаю. — Степан ледве тримався. Здавалося, ще секунда-дві, і хлопець зірветься, не витримає психічного навантаження. Однак минула хвилина, дві, п’ять, а він усе ще стояв на місці. А дзвони кликали:

— Бам-м-м! Бам-м-м!..

— Ну от, прибули. Тепер тільки лишається виручити Степана і, якщо можна буде, дізнатися про “Стрілу”, — Павлов з полегкістю зітхнув і, повернувшись до всіх, усміхнувся. — А Реол казав, що загинемо…

— Мало що він казав! — кинув енергетик Здоровань. — Нас добряче потеліпало під час посадки, але “Альбатрос-2” не підвів. Не врахували Реол і його товариші, що в нас така техніка.

— Сашко! Спробуй налагодити зв’язок із Степаном, — попросив юнака Павлов.

— Чую вас прекрасно, — одразу ж озвався Чередниченко.

— Чого мовчав? Зв’язок раптово перервався. Що скоїлось? — У голосі Павлова чулася неприхована стурбованість.

— То був поклик всесвіту, друзі. Тепер я знаю, що це таке…

— Що за поклик?

— Реола забули? — Степан на хвилинку замовк. — Вони кликали мене до себе. Ледве втримався… Та все вже позаду… Починаю розвідку місцевості біля десантної ракети…

— Ніякої ініціативи! Чекай на рятувальну групу, — сказав Павлов і важко встав з крісла. — Ніякої ініціативи, — мовив командир ще раз і, вже виходячи з рубки, кинув: — Це наказ!

Чередниченко відчув: щось сталося. Він бачив, як у якомусь ніби п’яному танці захилитались кришталеві колони. Дзвони замовкли. Колони набули майже жовтого кольору і скидалися на велетенські, аж до неба, застругані знизу олівці.

Натовп порідшав. Кілька істот, схожих на мурашок-велетів, незграбно ступаючи на двох кінцівках, відокремилось від натовпу і навпростець, інколи обминаючи глибокі рівчаки, подалися до десантної ракети.

“Що це? Бажання спілкуватися, — подумав Чередниченко, — чи звичайна цікавість?”

— Степане, передай обстановку. — В голосі Павлова чулися тривожні нотки. — І без нашої команди з ракети не виходь. Планета Трьох Сонць і справді зустрічає нас непривітно.

— Зрозуміло, Федоре Федоровичу. Діятиму тільки з вашого дозволу. До ракети підходить кілька істот.

— Ніяких контактів, — голосно проказав Павлов і, подумавши, додав: — Поки що.

— Ніяких контактів без вказівок, — повторив Чередниченко.

— Увімкнути загальний захист по першому параграфу інструкції, — дав команду Павлов.

— Не працює… — Чередниченко подивився на екран. — Істоти за двадцять метрів од ракети зупинились. Мовчки роздивляються її. Зовнішні мікрофони направленої дії ввімкнено. Ані пари з уст. Істоти мовчать, ніби в рот води понабирали. Мовчать і дивляться.

— Попереджаю, ніяких контактів! — знову наказав Павлов. — Через тринадцять хвилин до ракети вирушить всюдихід особливого захисту.

Маяк працював нормально. Через кожні три секунди він упевнено посилав сигнали, які приймала апаратура всюдихода. Володимир Здоровань, сидячи за кермом, уважно стежив за дорогою і раз у раз раптово гальмував, обминаючи сотні колон — цей зловісний кришталевий ліс.

Коли всюдихід, нашорошивши свої телескопічні антени, зупинився втрете, Володимир лише присвиснув і пробурмотів:

— Та тут тільки перелетіти можна. Всюди ці кляті колони… Двадцять кілометрів, а до Степана не підберешся… Чуєш, Стьопо? — спитав Здоровань у Чередниченка.

— Я опинився у кільці, — відповів Степан. — Немовби за якимсь живим частоколом. Коли знижувався, мені здалося, що моя десантна ракета сідає у якесь світло-зелене коло. Навкруги безмежна чорна пустка, а посередині яскраво-зелений острівець. Ти уявляєш? Мені спало на думку, що цей острівець і є містом. Я ніби попав у невелике земне місто вночі, бачу заграву над ним від вуличних ліхтарів, а от будинків і споруд не видно. Але ж тут за споруди можуть слугувати колони. Оці кришталеві “олівці”. А може, колони — то своєрідна захисна стіна?..

— Від чого? — зацікавлено спитав Володимир, знову гальмуючи всюдихід, який обминав чергову колону.

— Не знаю. Може, від сторонніх подразників, а може, й від якоїсь інфекції. Пригадуєте, товариші, біля лікарень санаторіїв на Землі стоять прозорі щити, котрі не пропускають ніяку інфекцію. Хіба це не досягнення нашої техніки, медицини? Ціле медичне містечко під куполом…

— Так, але ж планета Трьох Сонць…

— От-от, планета Трьох Сонць. Розумієш, вона… — Степан затнувся. — Вибач, про це потім. Заворушилися “парламентери”. Несуть якийсь сріблястий ящик.

— Будь обережним, Степане, — сказав Павлов.

— Єсть бути обережним, — кинув Чередниченко і прислухався: десь далеко-далеко знову ледь чутно заспівали дзвони…

Двигун всюдихода працював на повну потужність. А схил, на який дерлась машина, ставав дедалі крутішим. Унизу, за стіною кришталевих колон, що мінилися чи не всіма барвами веселки, майже в центрі геометрично правильного кола стояла Степанова розвідувальна ракета. Побачивши ракету цілою і неушкодженою, У всюдиході з полегкістю зітхнули.

Колони потемнішали. Зверху донизу пішли смугасті Хвилі, здавалося, що то грає кольорова музика. У вухах рятівників почувся шум прибою. Потім долинув звук дзвонів. За хвилю ніжно заспівала скрипка. Екрани захисту діяли надійно, тож екіпаж рятувальників перебував у відносній безпеці.

Всюдихід вгризався в ліс. Ревли, захлинаючись від перенапруження, обидва двигуни, але за дванадцять хвилин всюдихід особливого захисту пройшов якихось двісті метрів.

Раптом Здоровань потягнув штурвал на себе і зупинив всюдихід.

— Що сталось? — здивовано запитав Пастушенко.

— Все. Приїхали, — прохрипів Здоровань. — Голими руками ці страховиська не візьмеш. Вони розрядили всі батареї

— Що ж робити, Володю? — зиркнув на Здорованя Пастушенко. — Повертати назад, так і не врятувавши Степана?

Здоровань нічого не відповів і тільки знизав плечима, потім ввімкнув рацію і зв’язався з Павловим, доповів обстановку.

— Запускайте другу аварійну систему, — порадив командир “Альбатроса-2”. — Зв’язок з кораблем постійний

— Гаразд.

Всюдихід здригнувся і стиха поповз далі, обминаючи чергову колону, однак уже через кілька секунд двигун захлинувся і всюдихід знову закляк на місці.

— Дивина, — пробурмотів Здоровань і викликав Павлова, проте зв’язку з “Альбатросом-2” не було.

— Не сидіти ж нам склавши руки, — мовив Пастушенко, прочинив люк і вигукнув від несподіванки: — Товариші, швидше сюди!..

Тим часом біля ракети Чередниченка зібралося вже кількасот мешканців Непривітної. Принесений ними ящик був прилаштований біля приймально-передавальної антени десантної ракети. Поряд істоти складала якісь чорні кулі. Скінчивши роботу, всі відійшли далеченько від ракети.

Якийсь час кулі лежали нерухомо, потім раптом почали підніматися над поверхнею планети і вже за хвилину, підкоряючись невідомій силі, пропливли над розвідувальною ракетою.

Нараз сліпучо-біле сяйво примусило Степана заплющитись, спустити шолом і захисні світлофільтри.

Полум’я лизало обшивку десантної ракети. Спочатку, немов воскові, оплавилися зовнішні антени, потім вогонь охопив центральний телепередавач, впритул підступив до наглухо зачиненого люка, до ілюмінаторів… розжарена краплина металу впала на термостійке скло ілюмінатора і, залишивши на ньому тоненьку доріжку, збігла долі, як стікають по шибках краплини дощу.

Чередниченко намагався зрозуміти, що відбувається біля десантної ракети. “Невже це атака? — подумалось хлопцеві. — Своєрідний біологічний захист від чужорідного тіла, прагнення будь-що позбутись його?”

Вогонь враз послабшав. Усе стало на свої місця. Тільки на ілюмінаторі лишився тонкий слід від розжареної краплини металу, що розділив скло на дві частини.

Чередниченко прилетів на планету Трьох Сонць лише десять з половиною годин тому.

Як повідомив Степанові Павлов, зв’язок із всюдиходом, який ішов йому на виручку, несподівано обірвався. Отже, є припущення, що Пастушенко, Здоровань і Федоров загинули.

“Треба діяти!.. — подумав Чередниченко, коли над ракетою знову зависли чорні кулі. — Наказ є наказ, одначе так можна й пропасти ні за цапову душу!”

Прочинивши люк десантної ракети, Чередниченко здивувався, як здивувався б кожен, побачивши подібне. Перед ракетою нікого й нічого не було. Ані цих дивних істот, ні ящика, ні куль…

Яскраво світило земне сонце. До ракети швидко йшов керівник підготовки “Альбатроса-2” до рятування екіпажу “Стріли” Сторідний і привітно махав рукою.

“Мені ще тільки галюцинацій не вистачало, — подумав Степан. — Тут, на планеті Трьох Сонць, таке робиться, що недовго й з глузду з’їхати…”

— Привіт, — сказав, підійшовши, Сторідний. — Тримався ти здорово!

— Як це? — ошелешено мовив Чередниченко, озираючись.

— Та вже так. — Сторідний всміхнувся. — Вибач, Степане, але польоту, вашої подорожі не було. Все це лиш імітація…

— Імітація? — не зрозумів Чередниченко. — Яка ще імітація? — Хлопець хитнув головою, ніби намагаючись скинути з себе якусь ману.

— Зараз на відпочинок, Степане, а як повернуться твої товариші… — почав був Сторідний, проте Чередниченко не втримався.

— Павле Васильовичу! Що це було?

— Ми хотіли перевірити…

— Виходить, весь екіпаж “Альбатроса” виступив у ролі піддослідних кроликів?.. — Степан спересердя плюнув на траву. — Марно згаяли стільки часу?

— Ні, не марно, Степане! — Сторідний махнув рукою Здорованеві й Пастушенку, які, усміхаючись, підходили до них. — Це було необхідно для випробування злагодженої роботи всіх ланок екіпажу, для дослідження психологічної сумісності у польоті, який незабаром відбудеться насправді. А ще для того, аби подивитись, як кожен поводитиметься в екстремальній ситуації. Розумієш?

— Що ви мене переконуєте! Коли треба, то… — повеселішав Степан. — Але як ви імітували все це? До речі, знаєте, Павлов був запідозрив підробку. Все йшло за земною логікою… Щоправда, далі почалися вже химерні речі…

— Ходімо, балакуне. Тобі треба добре відпочити, а вже потім, — Пастушенко кахикнув, — потім розповімо.

— А товариші? Бондаренко, Павлов, Іванов?.. — Чередниченко аж подався вперед, підняв очі на Сторідного.

— Для них експедиція ще триватиме…