"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

iншого боку, нiчого й не було, так, невелика пiдозра, невиразна пiдозра, з
яко┐, проте, почалися пильнi перевiрки, була заведена окрема карточка й
навiть... виписане направлення в диспансер по Великiй Василькiвськiй. Ця
пiдозра - пiдозра вiку, невиправдана, як невиправданi вони на дев'яносто
дев'ять вiдсоткiв усi, яко┐, проте, достатньо, аби повiсити перед людиною
чорну запону (вона виправдана тим, що запiзнися - й та запона вже не
одхилиться нiколи). Вона вилущила його з усталеного життя, вкинула нехай
не в панiчний переляк, але в глибокий песимiзм, повiльно абстрагуючи од
свiту. То була справдi тiнь. Пiдозрiла тiнь на правiй легенi, ┐┐ показав
рентген на черговiй лiкарськiй перевiрцi, що ┐х, науковцiв, змушували
робити кожен рiк. Вiн не був винятком з людського роду, тiнь упала на
мозок, проросла в нього, i хоч як боронився, розвiяти не мiг. Вiн i далi
ходив на роботу, мався, як i колись, йому здавалося, що вiн вiдтиснув
думку про хворобу кудись далi, але насправдi було не так, темна, непрозора
тiнь лежала на всьому. На роботi, на новiй кiнокомедi┐, на бiлiй обiднiй
скатертинi, на усмiшцi доньки. Вона, як пiгмент, просмокталася в усе, ┐┐
не можна було не бачити. З того дня Дмитро Iванович почав вiдчувати в
грудях з правого боку легкий бiль. Його вiдлуння ще дужче посилювало
вiдчуття страху та непевностi.
I от учора ввечерi подзвонив рентгенолог i сказав, що йому вдалося
вiдшукати стару картку Дмитра Iвановича, картку вiсiмнадцятирiчно┐
давностi, й на однiй з рентгенограм вiн знайшов цю саму пляму. Колись,
можливо ще в молодостi, Дмитро Iванович, сам того не знаючи, на ногах
перехворiв на плеврит, вiдтодi залишився рубець, який можна виявити тiльки
пiд певним кутом. Саме так його й помiчено вдруге три тижнi тому. А бiль -
психосоматичний, самонавiяний. Рентгенолог сказав, що в полiклiнiку Дмитро
Iванович може бiльше не приходити, а направлення в диспансер порвати. Це
одразу розвiяло будь-якi сумнiви. Дмитро Iванович розхвилювався й
розчулився, мало не заплакав. I одразу зник бiль, i впала чорна запона,
свiт мовби засвiтився заново. Iнодi треба гiркоти бiди, щоб вiдчути смак
життя. Вiн побачив, що воно не було сiре, то вiн сам робив його таким,
воно буяло й вигранювало, i йому вiльно було зануритися в те буяння й
вiдчути при║мний доторк граней. То┐ ж митi вiн подумав, що жив не так, що
надалi вiдчуватиме гранi, намагатиметься ┐х вiдчути, не дасть сiростi
затягнути будень. I не тiльки його власний, а всi║┐ родини - дружини, сина
та доньки. Вiн сам освiтить його ┐м. Вiн оглянувся довкола, i враз
несподiвано для себе засмiявся легким дитячим смiхом i зажмурився
по-дитячому.
Його пойняла гаряча, якась аж бентежна радiсть - сонця, дерев, трави,
що ┐х людина здебiльшого не помiча║, вiн почував легкiсть у всьому тiлi й
запаморочливе пiднесення на душi. Зверху, у вiкнi третього поверху,
смiялися дiвчата - лаборантки сумiжно┐ лабораторi┐, вiн подумав, що, може,
вони смiються з нього, навiть одгадав причину - на його ледь кучерявiй
головi позначалося озерце пролисини - маленьке-маленьке, його можна було
побачити тiльки згори, вiн його старанно ховав, мабуть, згори його голова
здавалася трохи кумедною, але той смiх не образив. Молодий дiвочий смiх
розливався по тiлу бентегою, тривожачи щось майже забуте, заснуле. Дмитро
Iванович усмiхнувся.
З цi║ю усмiшкою й зайшов до iнституту - старого чотириповерхового
будинку, перед яким минуло┐ осенi знесли ще старiшi дерев'янi хавiри,