"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

оголивши незграбний, iз вмурованими до половини в стiну колонами фасад,
обкладений довкола колон кольоровими плитками,- вiтався з вахтером, iз
спiвробiтниками, що зустрiчалися на сходах i в коридорi. Вони вiталися
радо, одразу помiтивши його ясний вид, його звичну, трохи сором'язливу,
трохи на┐вну, мовби приснулу в кутиках губ усмiшку. Вони любили ┐┐. Вона
не означала чогось особливого - великих надiй, веселостi, але й не була
вдавана, покладена на уста силомiць. Коли вона мрiла, до нього легко
приходили, вiльно сперечалися, навiть сердилися, й вiн сердився, й вона
зникала, але з'являлася знову, щойно скiнчували суперечку. Вона не зникла
i в оцi три тижнi, але була якась стомлена, вимучена, i тепер, коли
вiдродилася, це помiтили всi. Дмитро Iванович зрозумiв, що всi бачили його
важкий настрiй душi, а тепер побачили й перемiну, мовчки радiлi┐ разом з
ним, i це сповнило вдячностi й ще бiльшо┐ радостi.
Йому хотiлося швидше зайти в кабiнет i взятися до роботи. Хотiлося
перевiрити отi сво┐ розрахунки, якi не давалися протягом трьох тижнiв. Про
це думав од самого ранку. Сьогоднiшн║ його вiдчуття було подiбне до того,
з яким приходив на роботу рокiв десять тому. На цих широких тримаршових
сходах вiн пережив кiлька перемiн отого свого настрою. Спочатку, одразу
пiсля призначення завiдуючим лабораторi║ю, була насторога, навiть
боязкiсть, бо весь час здавалося, що йому вставлятимуть палицi в колеса,-
надто пiсля того, як один iз спiвробiтникiв прошепотiв на вухо, що вчора
його заступник сказав: "Який це завлабораторi║ю. Це - завбазою". Вiн не
помстився заступниковi. Вiн нiколи не натякнув, що це йому вiдомо. Вiн був
вище цього. Потiм настали роки найактивнiшо┐ працi. Коли справдi линув на
роботу душею. Власне, доконечно те почуття не згинуло й тепер, просто вiн
трохи стомився, просто щось притерлося, притьмарилося. Але сьогоднi ступав
сходами з почуттям пiднесення. Не урочистостi, а таки пiднесення. Вiн
знав, що на нього чекають. Вiн зараз сяде, вiзьме синiй зшиток... Нi,
спочатку ма║ сказати те, що дума║, що надумав у останнi днi про дослiди
друго┐ групи.
Так було завжди. Йому було при║мно, що вiд нього чекають порад. Може,
саме тому майже нiколи не полишав думки про роботу. Таки давати поради. Це
його друга засторога - не нав'язувати себе, не тиснути, хоч знову ж вiд
цього остаточно вберегтися не можна, як би того не прагнув, та чи й
прагнув того до кiнця - нащо ж тодi вiн тут!
Вiн любив iти на роботу з чимось новим, обмисленим. Вiн давав поштовх,
заряд усiм (i це таки майже несамохiть - енергiю, ентузiазм осмислено дати
не можна). Саме тодi, коли нiс на роботу нову iдею, нову думку,- йому
найдужче хотiлося йти. I не те щоб не любив домiвки чи вже надто звик до
оцих людей,- хоч таки й звик, i не тiльки вiн до них, а й вони до нього,
вiн знав, що його поважають, ну, нехай не всi, але навiть тi дво║ чи тро║,
що не приймали його напочатку, примирилися, бiльше нiж примирилися, стали
на думцi, що вiн кращий, нiж мiг бути хтось iнший. Решта ж справдi
поважала щиро, а може... навiть любила його. Тобто поважала найвищою
мiрою.
Саме така повага свiтилася й зараз у очах Вадима Бабенка, що стояв бiля
вiкна, замислено курив сигарету. Вадим привiтався красивим, глибоким
нахилом голови, в його очах свiтилася приязнь. Вадим - молодий кандидат,
йому двадцять сiм рокiв, а вiн вже готу║ докторську дисертацiю. Кажуть,
Бабенко - надiя лабораторi┐. Можливо, колись вiн замiнить i Марченка.