"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Дмитро Iванович думав про це спокiйно, може, тому, що це станеться не
скоро, а може, що таки ще не вiдомо, в кому знайде собi замiну. Адже це
залежить од нього. Вадим же справдi на сво┐ роки вельми розважливий i
розумний. Чи, як кажуть тепер, поiнформований.
Дмитро Iванович подумав, що саме це слово найповнiше виража║ Вадима.
Бабенко зна║ все - од швидкостi подiлу амеби до швидкостi польоту
останнього супутника, од способу добування золота з морсько┐ води до
способу виведення плям на шерстi i шовку. До нього в лабораторi┐
звертаються як до енциклопедичного словника. Дмитро Iванович, котрий свiй
час також не в карти згаяв, диву║ться, яким робом за такий ще короткий вiк
у ту красиву голову напхалося стiльки iнформацi┐, як ┐┐ не потиснули думки
про дiвчат, моднi краватки, байдарки чи ще там що. Щоправда, Вадим завжди
одягнений за модою, навiть вишукано, й зараз на ньому сiрий
напiвспортивний костюм, довга картата краватка, тупоносi лакованi черевики
- проте, мабуть, то просто охайнiсть, чепурнiсть. Бо на розв'язання
найпоширенiшо┐ формули: х + у = любов вiдда║ часу зовсiм мало. Хоч вiн i
не аскет, навiть Дмитро Iванович якось зустрiчав його у кiно з високою
бiлявою дiвчиною, але Вадима нiколи не кличуть до телефону з двозначною
посмiшкою лаборантки, вiн не скрада║ться тихцем з роботи й не приходить на
роботу заспаний, з слiдами губно┐ помади на комiрi сорочки. Як, скажiмо,
квген Лiсняк, котрого той же Вадим назива║ не iнакше, як запрограмованим
на кохання. Всi сили iндивiдуума вкладенi туди, на iнше темпераменту й
енергi┐ лиша║ться зовсiм мало. Недарма ж квген ще й матерiалу не зiбрав на
кандидатську дисертацiю.
А притому Вадим вродливий надзвичайно, дiвчата так i пасуть його очима.
Можна сказати, вiн вродливий аристократично.
- Вадиме,- якось сказала Свiтлана Кузьмiвна,- ти менi зда║шся схожим на
Дорiана Грея.
На що Вадим гречно, хоч воднораз пiдкреслено театрально, вклонився i
вiдповiв:
- Сподiваюся, у сво║му комплiментi ви не сяга║те далi портретно┐
схожостi.
Вадима довгасте, блiдувате обличчя, прямий, рiвнин нiс, виразнi губи,
якi зараз приязно усмiхалися Марченку. Вадим мав намiри щось сказати,
може, висловити те, що висвiтлював його усмiх, але стримався. Вiн не
хотiв, щоб Дмитро Iванович витлумачив його слова як пiдлабузництво.
Марченко зайшов до кабiнету. Кабiнет - з лiвого по коридору боку, перша
кiмната од сходiв. У кабiнетi панував запах сiрководню та ацетону, вiн
його ледве вiдчував, вiн звик до нього, бо це був другий запах життя, а
може, навiть перший, а отой - трави, цвiту - став другим, адже про нього
тiльки мрiялося й говорилося й рiдко коли ним ласувалося. Проте вiн
прочинив вiкно. Свiжий вiтер гойднув цупку жовту фiранку, прошелестiв
паперами, пiдняв на столi кiлька аркушiв, але не мав сили скинути ┐х.
Марченко боявся протягiв - у цiй вузенькiй довгiй кiмнатi завжди тягло,
проте сьогоднi вiн залишив розчиненим вiкно, а не кватирку, як завжди.
Сiв за стiл, дiстав сигарету. Перекинув одразу три листочки на
календарi (ого, скiльки зiбралося). Сьогоднi п'ятниця, восьме травня.
Робив усе звично, майже несамохiть. I робочий спокiй, який пойняв його,
теж був буденний, звичний. А от вiдчуття, як йому починати день, яснiше,
нiж завжди. Мислено обiймав увесь плацдарм, де мала розпочатись пiдготовка