"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

до штурму,- так трошки iронiчно, але iронiя тiльки у визначеннi, а не в
сутi,- подумав про лабораторiю i про те, що мали зробити. Оцей кабiнет,
кiмната i кiлька сусiднiх - весь вiддiл - лабораторiя, як називали вони
по-старому, були його свiтом. Досконалий i недосконалий, але якоюсь мiрою,
якою це може бути залежне од людини, витворений ним. Не тим тiльки, що
вперше очолив цю лабораторiю, можна сказати, створив ┐┐, адже саме з його
роботи, з його докторсько┐ дисертацi┐ вона одбрунькувалася од лабораторi┐
бiлкових компонентiв, що й теми розробляв вiн, i приймав на роботу
спiвробiтникiв, i навiть закупляв обладнання. Звичайно, проблему зачинав
не вiн, вона назрiла в свiтi, над нею працювали на всiх континентах. Але
все оце: i проблема, i теми, i навiть апаратура (до речi, досить нужденна,
як на сучасний рiвень) були його свiтом. Не володiнням, а свiтом, вiд
якого залежав, який уже мовби iснував сам по собi, хоч вiн i створив його.
I навiть був його центром, його осердям. Справдi, вiн був мовби...
запалювальним механiзмом у машинi. Вiн надавав цiй машинi певних обертiв,
змушував людей i самого себе працювати енергiйнiше, мiзкувати,
докопуватись, шукати - йти далi. Примушував, отже, не як керiвник, не як
начальник, а як осердя цього агрегату, його запалювальна частина, його
якiр, що крутить усе довкола. Одначе вiн усвiдомлював, що йому треба так
матися, "так крутитися", i дотримувався заданого ритму свiдомо. Притому
вiн у хвилини абстрагування мав на це сво║ власне пояснення, свiй
легенький кпин: "Робота створила людину i мусить рятувати ┐┐ й далi вiд
свого ж витвору - холодно┐ роботи розуму". Це справдi був майже жарт, бо
яка б холодна не була робота мозку, вона породжувала вiдчуття вдоволення,
запалювала пристрастi, принаймнi вiн не знаходив початку й кiнця, це був
один навiчно замкнений цикл. Особисто для нього та й, мабуть, для багатьох
людей вона стала метою. I на цьому кiнцi жарт втрачався зовсiм. Люди не
змогли б жити без роботи. Либонь, вони побожеволiли б без не┐. Вона
зорганiзову║ ┐х, ста║ самим життям. Навiть вихiднi, вiдпустка солодкi, бо
║ робота, ┐х можна не використовувати, як не використовував вiн, ними
можна тiшитися в думцi, виконуючи роботу, лаючи ┐┐, а коли, може, й
проклинаючи.
I ось - перша затяжка. I захмелiла, при║мно затуманилась думка,
обвинулась якоюсь химерною оболонкою, вiддалилася, проступила розмитими
контурами на вiдстанi; вiн надмiру упевнено (це фiксував, хоч i не мiг
зупинитися) думав, що те, над чим билися пiвроку, розплутають ось тепер, у
найближчi днi. Вони вiзьмуться... Вiн перекро┐ть усе наново...
Без того вони не могли йти далi, не могли вийти на гребiнь, на свiй
перший значний гребiнь, пiдсумувати, а точнiше - перевiрити зроблене. Поки
що вiн не мiг покласти на стiл iнститутсько┐ вчено┐ ради нiяких вагомих
результатiв. Навiть нiхто не знав, ║ вони чи ┐х нема║ зовсiм, не знав
доконечно й вiн, завiдуючий вiддiлом Дмитро Iванович Марченко. ┐хня
проблема поки що в площинi чисто┐ теорi┐; величезний ланцюг, загальна
схема вiдома всiм, а як вона здiйсню║ться - те невiдомо. Кожен новий рiк,
кожна нова наукова конференцiя приносять новi докази, новi уявлення, якi
часом ламають старi, вiдкидають до порога, змушують починати спочатку...
Якщо сказати вiдверто, вкрай одверто, ┐м усiм разом невiдомо, чи розв
я-жуть ┐┐ колись люди. Нi, таки розв'яжуть, тiльки, можливо, не на такому
науковому рiвнi. Сьогоднi ж навiть неозбро║ним оком бачилося бiльше
пунктирiв, нiж суцiльних лiнiй, бiльше проваль, нiж мiсткiв. Та й чи там