"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

православ'я I║ремi┐ Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помира║. Що
повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною
Кам'яницею, бачить востанн║, й чашка кави, яку щойно випив, - остання. В
не┐ було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.
Король ┐хав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не
мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його житт║ве коло
завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його
освiчене глупство. В усi тi реляцi┐, комiсi┐, договори, якими сподiвався
повернути собi Укра┐ну. А з нею власнi п'ятдесят шiсть мiст, тридцять
дев'ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Щлях-та нiколи не змириться
зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. I вiн розумi║ це: його власне
серце не хоче з тим змиритися. То його землi, його посполитi. А глибинами
думки осяга║, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi
фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над
прiрвою. Брийонуги ножем - та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах
половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих
голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надi┐ на
шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.
Михайлу вiдомо те. Але ┐хнi сподiвання викликають у нього гiркий
посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи
вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! пм нi за що
найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.
"А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися ┐┐
назавше", - раптом думка шпорта║ втомлений мозок короля. Вона приходить
зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почува║ тяжкiсть у тiлi, якийсь
мло┐стий холодок пiд серцем, але не зважа║ на те, гарячкове розкручу║
думку далi. - Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки...
Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над
квропою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича,
Ханенка, Сiрка чи ще там кого".
Вiд тi║┐ думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився,
стiльки стру┐в мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий
несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила
довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався ┐┐
впускати. I ось - впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай
летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка
багато чим зобов'язана йому й через те мусить бути до його листа особливо
зичлива.
Корибут-Вишневецький наказав покликати писаря. I коли той, приховуючи
невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмогу,
вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна:
"Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства
запорозького сiчового Iване Дмитровичу Сiрку..." I враз схитнувся,
вхопився обома руками за мiсячний промiнь - сповз, тримаючись стiни, униз.
Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.

* * *

Мiсяць плив помiж рваним кущiв'ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То
пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрада║ться до