"Iван Нечуй-Левицький. Два брати (Казка) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тобi, а не Уласовi, хату та грунт.
Ото батько одужав, постерiг Юрковi хитрощi та й каже: "Ти вже аж надто
добрий до мене: аж переборщив. Йди собi кудись на службу, бо менi нiяково
тебе i в хатi держати: може, ти мене й отро┐ш".
Юрко взяв одежу, взяв харчi, а Улас каже: "Коли ви, тату, проганя║те
старшого брата, то проженiть заразом i мене, бо я його брат. Я не хочу,
щоб вiн нарiкав на мене й поневiрявся десь по людях".
- То йди собi й ти за ним, про мене, й свiт за очi. Од тебе нiколи не
почу║ш нi ласки, нi доброго слова, - каже старий.
Ото одяглися брати та й пiшли собi в свiт шукати долi. йдуть вони день,
вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були
написанi верcтви. Як тiльки вони дiйдуть до стовпа, Юрко здiйма║ шапку та
й кланя║ться до стовпа.

- Нащо ти кланя║шся стовпам? - пита║ться в його Улас.
- А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, - каже Юрко, -
бо як будеш гнути спину перед людьми, то всього добудеш.
- Гни спину, коли вона в тебе гнучка, а в мене спина цупка, неначе
дубова: нiяк не гнеться.

- Бо ти дурень: не зна║ш людей.
йдуть вони та йдуть. Заходили в села, напитували собi служби. Але села
були вбогi, i нiхто ┐х не найняв. Ото третього дня прийшли вони в одно
здорове село. В тому селi хати були здоровi, люди заможнi. Брати зайшли до
одного багатого хазя┐на й стали в його за наймитiв. Хазя┐н послав ┐х у
поле з волами волочить. Улас цiлий день волочить, а Юрко ляже собi в
холодку пiд дубом та й спить. "Волочи ти дурню, за себе й за мене, а я
одпочину, бо я старший", - каже Юрко. Ввечерi вертаються вони з боронами
до хазя┐на. Юрко помочить вид та руки водою, замаже ┐х трохи землею,
неначебто руки пилом припали од важко┐ роботи на рiллi, та й iде за
волами.
- А що? Чи всю ниву заволочили? - пита║ хазя┐н.
- Всю, хазя┐не! - обзива║ться Юрко, знявши шапку та ще й поклонившись.
- Так працювали, аж сорочки потом пройняло.
Улас сто┐ть та тiльки лупа║ на брата очима.
"Та й гарний же та робочий оцей Юрко. Я радий за його хоч би й дочку
свою видать", - дума║ собi хазя┐н.
Юрко постерiг, що вiн сподобався хазя┐новi, та давай запобiгать ласки в
дочки. Дочка була дуже гарна на вроду дiвчина. Вiн тупця║ коло не┐, у
всьому допомага║: i вiдра ┐й несе з водою од криницi, i дров у хату внесе,
ще й у печi затопить.

Але раз якось хазя┐н нагодився ненароком в поле. Дивиться вiн, - Улас
робить, а Юрко спить, вивернувшись пiд дубом. Хазя┐н збудив його,
торсонувши за бiк. Той не розiбрав спросоння, думав, що то його будить
брат, та давай лаяться: "Йди, - каже, - собi к дiдьку! Роби сам отому
дурневi-хазя┐новi, бо ти й сам зроду вдався дурний, а розумний нехай
виспиться досхочу на всi чотири боки".

- То це ти так пильну║ш! - крикнув на його хазя┐н. - Цур тобi, пек