"Всеволод Нестайко. Чарiвнi окуляри (Правдиво-фантаст.повiсть, укр.) " - читать интересную книгу автора

- А ми вас проведемо! - вигукнув я. - Правда, Ромко?
- Авжеж! - кивнув вiн менi.
- Ой, спасибi вам, дорогi! Ну, тодi ходiмо! - бабуся поклала руку менi
на плече (чомусь саме менi, а не Ромцi, хоч вiн вищенький i мiцнiший), i ми
пiшли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нiчого не зробиш: кому
поклала, тому й поклала. Ромка вiдчув потребу щось сказати, i вiн спитав:
- А як вас, пробачте, звати?
- Маргарита Степанiвна, - сказала бабуся. - А вас?
- Мене Ромка! - першим вигукнув мiй друг - мусив же вiн пiдкреслити, що
вiн лiдер.
- А мене Вася, - сказав я.
- Дуже приємно, панове Вася i Ромка! - усмiхнулася бабуся, наче
пiдкреслено поставивши на перше мiсце моє iм'я. Ромка це помiтив i
скривився.
Серце моє калатало, як рiздвяний дзвiн. "її звуть Маргарита Степанiвна!
"Ритас" - як у тiй записцi! Але тодi чарiвнi окуляри зривав у мене з носа
дiдусь, а не бабуся! Я точно пам'ятаю, хоч i не бачив того дiдуся!" -
стрибали думки у мене в головi.
- Ну от i прийшли! - сказала Маргарита Степанiвна, коли ми зайшли у
якийсь незнайомий двiр i зупинилися перед вiзерунчастими дверима на першому
поверсi багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дiрку замка довгий
чудернацький ключ, почувся мелодiйний передзвiн, i дверi нечутно
розчинилися.
- Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам вiддячити за допомогу! -
церемонно вклонилася Маргарита Степанiвна, вказуючи рукою на вiдчиненi
дверi. Ми зайшли у темний передпокiй, а звiдти до кiмнати. Кiмната теж була
напiвтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з
овальним над спинкою дзеркалом, пiд яким на пiддзеркальнику стояло сiм бiлих
мармурових слоникiв - вiд найбiльшого до найменшого. У кутку кiмнати
височiло ще одне дзеркало - так зване трюмо у темнiй лакованiй рамi з
рiзьбленим дерев'яним вiзерунчастим верхом... Пiд дзеркалом стояв такий же
рiзьблений лакований пiддзеркальник на гнутих нiжках у виглядi лев'ячих лап
(бо нагорi, як ми роздивилися, теж була таки лев'яча морда). I ще одне
здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно -
вiддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стiл, бiля
якого ми стояли, прекрасно вiддзеркалювався... На стiнах висiло багато
фотографiй, i майже на всiх були... вiдьми, довгоносi й патлатi, а одна
навiть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанiвна.
Ми з Ромкою перезирнулися. I Ромка спитав:
- Це в-ви?
- Авжеж! Ха-ха-ха! - зареготала Маргарита Степанiвна. I раптом
заспiвала пританцьовуючи:

- Я - вiдьма Маргарита,
Пiдступна i сердита!
Усе на свiтi вiдаю,
Усе на свiтi знаю!
Я з янголами снiдаю,
З чортами я обiдаю -
Усюди я буваю!