"Всеволод Нестайко. Чарiвнi окуляри (Правдиво-фантаст.повiсть, укр.) " - читать интересную книгу автора

Усе-усе я знаю!..

А тодi пiдморгнула нам i сказала:
- От я знаю, що вам потрiбнi чарiвнi окуляри! I вони в мене є! Аякже!
Але я вам їх не дам! - вона насупила брови. - Бо ви позавчора розбили менi
на кухнi вiкно м'ячем, у футбола граючи. I в кицьку мою камiнцi кидали.
Правда, Мурисю?
На диван раптом скочила, невiдомо звiдки взявшись, велика чорна кицька
з жовтими очима i хрипло нявкнула, наче пiдтверджуючи сказане хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли вiд несправедливого обвинувачення.
- Та ви що?! - вигукнув Ромка. - Нiчого ми не розбивали!
- I кицьку вашу вперше бачимо! - вигукнув я. - Це не ми!
- Ви переплутали! Придивiться гарненько! - вигукнув Ромка.
- Невже я зослiпу переплутала, помилилася? - схилила набiк голову
Маргарита Степанiвна. - Ану пiду вiзьму запаснi окуляри!
I Маргарита Степанiвна вийшла до iншої кiмнати.
I тут дерев'яний рiзьблений лев на вершечку трюмо (чи менi здалося, чи
справдi) пiдморгнув менi i глянув на пiддзеркальник. Я теж глянув униз, на
пiддзеркальник - там лежали окуляри... Я кинувся до них, схопив i начепив на
носа. I враз побачив наш шкiльний спортзал i мати, на якi ми сьогоднi
стрибали через коня на уроцi фiзкультури...
- Ну що?! - нетерпляче спитав Ромка.
- Ланцюжок пiд матами у спортзалi! Ритка загубила його, коли
стрибала! - сказав я.
- Бiжiмо! - вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхiдних дверей... Дверi були
замкненi...
- От вталапалися! - скреготнув зубами Ромка.
I тiєї ж митi до кiмнати зайшла Маргарита Степанiвна. Окуляри з мого
носа враз злетiли i опинилися на її носi.
- О! - вигукнула вона. - Тепер я бачу - авжеж, це не ви розбили менi
м'ячем вiкно на кухнi й полювали на мою кицiчку. Пробачте, дорогi. От що
значить недобачати... I не бiйтесь мене. Нiяка я не вiдьма. Артистка я
колишня. В Театрi юного глядача в казкових виставах вiдьом грала... Давно
вже на пенсiї, - вона зiтхнула. Але в очах її стрибали веселi бiсики.
- Пробачте, - сказав Ромка. - Ми дуже поспiшаємо.
- Одчинiть, будь ласка, дверi! - попросив я.
- Стривайте, - сказала Маргарита Степанiвна. - Я вам станцюю
насамкiнець!
I вона заспiвала:

- Хоч я вiдьма, та спiваю,
Бо веселу вдачу маю.
Хоч стара я i слiпа,
Ще й танцюю - гоп-па-па!

I так хвацько, по-молодому пiшла навприсядки, що аж задзвенiли висюльки
на люстрi. А тодi гепнулася спиною на диван, кумедно задригавши ногами.
- Ех-хе-хе! - важко дихаючи, сказала вона. - Сумую я за сценою, за
глядачами... А де вашi аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись i заплескали в долонi.