"Леонiд Панасенко. Не камiнь (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

"Де я? Що зi мною?"
З'явилась думка, i вiн зрозумiв, що опритомнiв, хоч усi вiдчуття
пiдказували - ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здiймає дихання...
Умить, наче її ввiмкнули, повернулася пам'ять. У мозок, впресований у
товщу брили, мов зерня горiха в шкаралупу, ринуло розумiння - а ще
бiль, бiль, бiль...
"Втiхо! Люба моя!" - вигукнув вiн подумки. Душа його стогнала вiд
горя, хотiла б розiрватися, та жоден рух не проникав у камiнь, що був
колись його тiлом. Якiсь рефлекторно створенi бiосистеми живили його
мозок, вiн не знав їхньої будови, не мiг вiдразу ж їх знищити, i ця
неможливiсть умерти, вбити себе була як насмiшка долi. "Люба моя, -
плакав вiн без слiв. - Ти знала, знала... Вiтер був поряд, за
спиною... Слiпий крiт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. I
ось... Ти нiколи не була грiхом, кохана, нi. Справжнiй грiх у самiй
сутi мого Раю. Творчiсть завжди має передбачати безкорисливiсть. Я ж
створив усе для себе. Свiт, тебе, одновухого пса... Хай буду проклятий
я, Великий Егоїст..."
Довгастий камiнь, що зачепився на схилi пагорба, повiльно холонув.
Його оплавленi боки почорнiли, помережилися глибокими трiщинами.
Всерединi нього нечутно й невидиме металася божевiльна думка
Iмпровiзатора:
"Так, ти тепер камiнь. Хай усе залишається, як є... Але ж мука,
мука! Вона точить камiння..."
"Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як iще може вмерти
камiнь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема нiг, щоб
утекти вiд самого себе".
"Повернутися? Вийти iз кокона? Боротись i перемагати? Звичайно,
людська бiоформа зараз не пiдiйде - надто високий рiвень радiацiї.
Повернутися - це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?"
"У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає iнстинкт
самозбереження? Загасити мозок - ось що менi потрiбно. Так, так,
тiльки це. Але перед тим..."
Це було останнє бажання, i вiн вирiшив вiдразу виконати його.
Кiм вирощував очi.
Вiн знайшов у своєму коконi мiкроскопiчнi трiщини, i двi ниточки
клiтин полинули до поверхнi каменя, щоб там перетворитись у м'язи, що
оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тiлом i дати кожному по
кришталику.
Вiн робив усе поспiхом, i зображення вийшло спочатку
розпливчастим, райдужним. Iмпровiзатор вiдразу ж вiдрегулював
рiзкiсть.
"...Пустеля. Як i сiм рокiв тому. Чорне камiння, оплавленi уламки
гелiостанцiї, нiкому не потрiбна коробка корабля, яка могла б, могла
б урятувати... Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай
трохи... Там, на пiвднi, за лiсом, де був дiм мiй, що там? Нiчого.
Лише попiл, попiл, попiл..."
Зображення знову захиталося, розпливлося.
"Та що ж таке?! - гнiвно подумав Iмпровiзатор. - Навiть таку
дрiбницю, як очi, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!"
I тут вiн збагнув, що моделював очi, не пристосовуючи їх до нового