"Леонiд Панасенко. Не камiнь (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

очах. Дивно. Вона розпухає, а стабiлiзатор не спрацював. Чому? Я
занадто безтурботний. Ну нiчого. Ми тебе зараз швидко заспокоїмо..."
Водночас iз деяким занепокоєнням ще гострiше озвалося у ньому
почуття творця, яке вiн умоглядно мiг порiвняти хiба що з почуттям
материнства. Зрiдненiсть iз цим свiтом для нього була не
абстрактно-фiлософською. Для нього це були сiм рокiв виснажливої
працi, постiйне напруження психiки, що межувало з нервовим
виснаженням. Вiн пам'ятав, вiн знав цей свiт мертвим. Тепер тут
справдi Рай, а вiн його безтурботний господар... Тому що на все махнув
рукою... Рештки вигадки й таланту вiн вiддав своїй Втiсi: забороненому
плодовi, який, певно, мариться кожному, хто вмiє створювати життя. Чи
хотiв вiн, щоб його витвором стала жiнка? Кiм укотре ставив собi це
питання i вкотре вiдповiдав: "Нi й нi!" Вiн хотiв iще раз утвердитись
у своїх професiйних можливостях - ось що безперечно. Та, очевидно, Рай
не заспокоїв його душу... Тодi, може, вiн вiдчував жiночу сутнiсть
свого витвору пiдсвiдоме? Може, при конструюваннi генної матрицi його
розпеченому, майже знетямленому мозку нашепотiла щось самотнiсть?
Принаймнi, коли вiн отямився пiсля акту творення, то нiчого _такого_
не знав. Пiдозрювати мiг що завгодно, але знати не знав...
Лiс скiнчився. Пiд ногами захрускотiли кремнiйовi пластинки
скелястого косогору. Ще трохи - й вiдкриється пустище.
...Так, вiн не думав тодi про можливе покарання. Хтось завжди
переступає заборону першим. Напевне, той, хто вiдчує, що може
переступити. Вiн змiг. "Хай тепер засуджують, - думав вiн тодi. - Все
одно, це найграндiознiший експеримент, який будь-коли ставила людина".
Єдине, що бентежило його, то це простота i дитинна наївнiсть розуму
його пiдопiчної. Бентежило й тiшило... Кiм, на жаль, не був
психологом, але щире кохання, з яким горнулася до нього Втiха,
розпiзнати зумiв.
- Ах, ах, ах! - закричав у заростях дивувальничок. Цей крихiтний
птах був створений ним пiд час останньої екологiчної корекцiї, а для
чого - встиг забути.
Було чому дивуватися.
У долинi, де лiс розривала чимала плiш, на вежi автоматичної
гелiостанцiї палало вiдразу три сигнальнi вогнi - "небезпечно", "дуже
небезпечно" i "смертельна небезпека".
Вiн побiг униз по схилу, до гелiостанцiї.
"Прилади, швидше поглянути на прилади..." Серце несамовито
закалатало, в ротi пересохло.
- Ах! - вигукнув дивувальничок.
Пiзно!
Зiрка раптом почала розповзатися, дивне блакитне свiтло впало на
пагорби й лiси. Iз криком жаху Iмпровiзатор упав мiж камiнням. Перш
нiж зоряний вогонь спопелив землю, пiдсвiдомiсть, древнiй iнстинкт
самозбереження шмагонули мозок командою - рятуйся! бережися! Тiло його
вмить укрилося надмiцним панцирем, перетворилось у кам'яний кокон. I
чим лютiше припiкав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим
глибше ховалася свiдомiсть у камiнь, аж доки не згасла, не витримавши
величезного навантаження.