"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Не встигли до┐хати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши
подорожнiх.

У корчмi порозвiшували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось
прокислим, тютюновим димом та горiлкою. За столом куняли якiсь пiдпилi
чоловiки, не скидаючи з себе свиток та вогких сiрякiв.
Один кремезний з виду, лiтнiй чоловiк роздягнувся, латав сорочку та
зашивав дiрки на смугастих штанях, бурмочучи:
- Оце такi бурлацькi заробiтки...
- Латай, може, й долю свою драну залата║ш, - вiдповiв сивоголовий, з
запалими очима чоловiк.
- Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.
- Досить того, що нашi дiти та жiнки плачуть.
- Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька слiз позичати, а
сво┐х не вистача║.
- Плакати, то однак, що дурному з гори бiгти, - блиснув очима той, що
латав сорочку. - Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькi святi. Тi
сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусiди попросимо на латку,
- з прихованою посмiшкою глянув на завiталих подорожнiх, примруживши око.

Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман вiдвернувся, знизавши
плечима.

- Латанi сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер,
коли стали вiльнi за царським манiфестом, то на старi латки нашива║мо ще й
новi...

- Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графсько┐ землi, то,
може, й сорочку б мали нову...
- Пошмату║ш... Хочеш закабалити себе i сво┐х дiтей та внукiв, то бери
кiлька десятинок землi в Гудовича i сплачуй за не┐ протягом сорока дев'яти
рокiв. Сплачуй уп'ятеро дорожче...
- Не дешевше вiдда║ на викуп i пан Галаган. Дарма, що кажуть, вiн
козацького роду.

- Вiд того роду дочекалися гiркого плоду.
- Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
- А де той слушний час?
- Запитай вiтра в полi.
- Та ще й потихеньку, щоб хто не пiдслухав, бо спина буде бита.

- Нема долi, i слушного часу не дочека║мося, - понуро загули сiряки.

- А докiль треба голодну нашу волю чимось пiдживлювати...
- Чаркою горiлки...
- Не допоможе...
Чоловiки перезирнулися, криючи якiсь та║мницi в гiрких усмiшках.
Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмовi шматки недожурено┐ журби,
невиплаканих страждань, недосмiяно-го гiркого смiху, недомовлених
проклять. То розмовляли люди невiльно┐ працi, сини степового простору i