"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу авторабiдностi. Нiч сво┐ми широкими обiймами укривала ┐х у цiй похилiй
придорожнiй корчмi. Поволi розмови уривались, канули в сiрих сутiнках. Чадив каганець, гойдаючи примарнi тiнi. Нiби козак Голота, посвоячившись з сатаною, шука║ роздолля, рветься на волю з похило┐ корчми... Фурман лiг спати на долiвцi. Корчмар запропонував Панасовi ослiнчик, вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увiбрала в себе всi корчмарськi пахощi разом з вологою. - Нi, я пересиджу до ранку, - вiдповiв Панас, примостившись на ослiнчику. Нiч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотiв, то затихав дощ за вiкнами. Жебонiли струмочки, а за ними снувалася каламуть роздумiв, хвилюючих вражень, перемагаючи дрiмоту. Розвихренi тiнi негоди вiдмiряли тривожнi хвилини. Пiд ранок дощ ущух. Заклiпали зволоженi вранiшнi зорi Сонце, не виринаючи з-за обрiю, чекало золотаво-багряним вiялом промiння по верхiв'ях дерев, нiби довiдувалось, чи можна спокiйно визирнути на обважнiлу, зволожену землю. Ночiвники-нетяги один по одному зникли з корчми... Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюцi, колихаючись по розмитих вибо┐нах. Благословляючи народження дня, забринiли на променевих струнах стрижi. Над чорною рiллею поважно попливли в сизому повiтрi граки. Хотiлося обiймати зриму далеч, збагнути осiннi кольори лiсу, до якого наблизилась бричка. Нiби виринули з лiсу - стали на дорозi чотири чоловiки. З ними кудлатий собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бiк, оглянувся на Панаса. Той прочитав у його поглядi щось непевне. - Но-о-о! З дороги тамi Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед сповiддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи острах. Але чоловiки, як кам'янi iдоли, стояли на дорозi, не зрушили з колi┐. Найкремезнiший схопив коней за вудила. - Стiй! - владно зупинив подорожнiх. Пес загарчав, показавши зуби. Панас пiзнав того, що латав сорочку в корчмi. Вигляд його був суворий i владний. Чоловiки обступили бричку. В одного, пiдперезаного вiрьовкою, виглядала сокира. В другого в руцi - замашна дубина. Стояли просто i твердо, як господарi на власнiй землi. - Хто ┐де? Звiдки й куди? - Так-таки iменно... Звiдки i куди? - хитро додав натоптуваний, з круглим, зарослим, як у куширi, обличчям чоловiк. За халявою в нього виднiвся колодiй. Панаса не стiльки злякала, як зацiкавила ця подiя. Вiн витяг цигарки, |
|
|