"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бiдностi. Нiч сво┐ми широкими обiймами укривала ┐х у цiй похилiй
придорожнiй корчмi. Поволi розмови уривались, канули в сiрих сутiнках.
Чадив каганець, гойдаючи примарнi тiнi. Нiби козак Голота,
посвоячившись з сатаною, шука║ роздолля, рветься на волю з похило┐
корчми...
Фурман лiг спати на долiвцi. Корчмар запропонував Панасовi ослiнчик,
вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увiбрала в себе всi корчмарськi
пахощi разом з вологою.

- Нi, я пересиджу до ранку, - вiдповiв Панас, примостившись на
ослiнчику.

Нiч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотiв, то
затихав дощ за вiкнами. Жебонiли струмочки, а за ними снувалася каламуть
роздумiв, хвилюючих вражень, перемагаючи дрiмоту. Розвихренi тiнi негоди
вiдмiряли тривожнi хвилини.

Пiд ранок дощ ущух. Заклiпали зволоженi вранiшнi зорi Сонце, не
виринаючи з-за обрiю, чекало золотаво-багряним вiялом промiння по
верхiв'ях дерев, нiби довiдувалось, чи можна спокiйно визирнути на
обважнiлу, зволожену землю. Ночiвники-нетяги один по одному зникли з
корчми...
Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюцi, колихаючись по
розмитих вибо┐нах. Благословляючи народження дня, забринiли на променевих
струнах стрижi. Над чорною рiллею поважно попливли в сизому повiтрi граки.
Пiд склепiнням прозорого неба кожна жива iстота почала славити життя.
Хотiлося обiймати зриму далеч, збагнути осiннi кольори лiсу, до якого
наблизилась бричка.

Нiби виринули з лiсу - стали на дорозi чотири чоловiки. З ними кудлатий
собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бiк, оглянувся на Панаса.
Той прочитав у його поглядi щось непевне.
- Но-о-о! З дороги тамi Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед
сповiддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи острах.
Але чоловiки, як кам'янi iдоли, стояли на дорозi, не зрушили з колi┐.
Найкремезнiший схопив коней за вудила.
- Стiй! - владно зупинив подорожнiх. Пес загарчав, показавши зуби.
Панас пiзнав того, що латав сорочку в корчмi. Вигляд його був суворий i
владний.

Чоловiки обступили бричку. В одного, пiдперезаного вiрьовкою, виглядала
сокира. В другого в руцi - замашна дубина. Стояли просто i твердо, як
господарi на власнiй землi.

- Хто ┐де? Звiдки й куди?
- Так-таки iменно... Звiдки i куди? - хитро додав натоптуваний, з
круглим, зарослим, як у куширi, обличчям чоловiк. За халявою в нього
виднiвся колодiй.

Панаса не стiльки злякала, як зацiкавила ця подiя. Вiн витяг цигарки,