"Радий Радутный. Третя вежа (укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ану, дiтки, пiдходьте ближче ! - проповiдник скинув також рукавицi й
з насолодою простяг пальцi до комина з палаючим вогнем. Просто на вiдкритому
вогнi смажились два щойно пiдстреленi зайцi.
- Що ви задумали ? - стривожилась одна з жiнок. - Цей злопчина - мiй...
- Начхати менi, хто вiн тобi ! - рикнув на неї гiсть. - Хлопцi повиннi
взнати правду про цю погань.
- Нi ! - жiнка пiдвелась було, але тут-таки важка рука чоловiка, що
сидiв поруч опустилась їй на плече.
- Сядь i вгамуйся ! Тобi, та й всiм нам теж корисно послухати.
Вона боязко поглянула на чоловiка, зiтхнула й принишкла.
- Отже, - проповiдник пiдсунвся ближче до вогню. - Ви, хлопцi, знаєте,
чому матусi просили вас не бiгати, не кидати снiжкiв, не палити багать та не
робити ще багато iнших речей ?
- Так, - кивнув один. - Тому що Боговi це не подобається.
Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.
- Дурницi, - недбало кинув проповiдник. - Нiякого Бога нема.
Жiнки зiщулились.
- А що таке "планета" - ви знаєте ?
Хлопцi одночасно знизали плечима.
- Так от, шановнi. Наша Земля, весь наш свiт - це просто велика
каменюка, що летить у просторi навколо величезної вогненої кулi. Цю кулю ми
називаємо Сонцем. А не падаємо ми з цiєї каменюки тому, що вона притягує нас
до себе. Ясно ?...
Помiтно було, що розказує це проповiдник не перший i навiть не десятий
вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас - що й у користi
цiєї роботи вiн не має нi найменших сумнiвiв.
- ...Довкола цiєї кулi лiтає також й те, що ми називаємо Гласом Божим.
Насправдi це називається штучним супутником. Запустили його люди за
допомогою ракети - тiльки великої. Такої, як чотири оцих будинки, один на
оден поставленi. Раз на чотири роки ця штука наближається й починає
випромiнювати на Землю... ну, тобто свiтити на Землю таким свiтлом, що
вбиває всiх, хто має агресивнi думки.
- А що таке агресивнi думки ?
- Це думки.. ну, наприклад, ти нiколи не хотiв кинути снiжка в товариша
?
- Хотiв. - хлопчина шмигнув носом.- Але мама казала...
- Отож. Тобто ти не дуже хотiв. А тi, хто дуже хотiли - залишились на
майданi.
Хлопчина аж на обличчi змiнився, уявивиши, очевидно, до чого призводить
невинне бажання покидатись снiжками або поганяти шайбу по кризi.
- Дядьку... - запитав вiн по тривалiй паузi. - А що, хiба ранiше краще
було ?
- Краще, - глухо вiповiв проповiдник. - Ранiше люди жили у великих
мiстах, де завжди було свiтло й тепло. По воду не треба було ходити до
рiчки - вона сама приходила у будинки. Люди вмiли розмовляти з друзями на
такiй вiдстанi, що й не бачили один одного, лiтати по небу, плавати пiд
водою... Але Глас Божий все те знищив.
- Дядьку ! - перебив його iнший хлопчак, що до того весь час мовчав. -
А хiба не можна цього... супутника...
Хлопчик затнувся.