"Радий Радутный. Третя вежа (укр.)" - читать интересную книгу автора

нам Господь у безмежнiй мудростi своїй ! Є люди, якi прагнуть повернути той
жахливий, жахливий, жахливий свiт, свiт залiзного мотлоху, свiт суцiльного
гамору й ревища, свiт, де навiть дитина разом з молоком матерi всмоктує в
себе отруту ненавистi ! Боже ! Прошу тебе очистити нас вiд таких людей !
Боже ! Прошу тебе - покарай кожного, хто має хоч єдину думку такої
скерованостi й голови їхнi, на знак слави Твоєї, пiднесуться на самий
вершечок Вежi, що склали ми на знак пошани до тебе ! Боже ! Милостi прошу в
тебе - милостi не для тих безумцiв, а для всього свiту нашого, що загинув би
без Гласу Твого !
Сяйво в очах мисливця перетворилось на слiпучий спалах, Глас Божий
зазвучав у самому черепi його, безмовно запитуючи - а чи не маєш, ти,
чоловiче, грiховних думок ? а чи не бажаєш зла ближньому своєму ? або
дальньому ? або взагалi, кому-небудь ? або створити щось, що може не
сподобатись комусь ? а чи праведно жив ти останнi чотири роки ? а чи не
скривдив кого ? а чи не побажав скривдити ? а чи...
Питань було безлiч, й пекучий погляд проникав,здавалось, у самi глибини
пiдсвiдомостi, витягав звiдти старi й давно похованнi секрети, переглядав й
сортував, нещадно бракуючи деякi, натомiсть iншi недбало кидаючи на ту чи
iншу шальку терезiв.
Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навiть
розрiзняти їх. Десь позаду почувся вже перший стогiн, хтось упав, хтось
болiсно зойкнув дитячим голосом, потiм iстерично заверещала жiнка -
очевидно, хтось з хлопчакiв не змiг-таки позбавитись агресивних думок, потiм
сяйво стало нестерпним й пекучим й свiдомiсть мисливця згасла в тому
жахливому полум'ї...
А коли повернулась - вiн здивувався тому першим. Втiм, здивування те
межувало з великим полегшенням. "Ну от i перезимував..." - промайнула думка.
Вiн оглянувся - всi, всi сiмдесят-вiсiмдесят чоловiк лежали на
промерзлому плацi. За секунда хтось, стогнучи пiдняв голову на протилежному
боцi, обвiв погядом площу й застогнав знову. Ще один чоловiк поволi пiднявся
з-пiд купи тiл посерединi майдану. Якась жiнка пiдповзла до хлопчика, що
скорчився за два кроки вiд неї й з плачем припала до нього грудей. Iнший
хлопчик - з блiдим, схожим на снiг обличчям, так само повiльно пiдводився
крокiв за десять.
А з трибуни, хитаючись, та притримуючись за поручень, спускався
проповiдник. Обличчя його змiнилось й тепер мало ще бiльш знайомий вигляд.
Хитаючись, вiн пiдiйшов до мисливця, й мовчки простяг йому руку - той так
само мовчки потис її.
Десь за годину всi вцiлiлi зiбралися в тому самому шинку, в якому
зупинився мисливець. П'ять чоловiкiв, вiсiм жiнок, четверо дiвчаток у вiцi
вiд трьох до дев'яти рокiв й два хлопчаки - теж рокiв по вiсiм-дев'ять. Ще
залишилось двоє немовлят - але жодна з жiнок не годувала дитину й шанси їхнi
вижити були так само малi, як i до приходу Свята.
Хтось iз чоловiкiв принiс лiтрову сулiю з каламутним самогоном, всi
мовчки випили по склянцi, проповiдник зняв капелюха й недбало кинув його на
сусiднiй столик.
- Хай йому чорт ! - здригнувся вiн пiсля наступної чарки. - Зачекайте
напиватись. Я вже чотири роки не розмовляв з нормальними людьми.
Мисливець щось буркнув, але склянку поставив. Чоловiки тех похмуро
одсунули свої.