"Игорь Росоховатский. Бiлi звipi (Повiсть)" - читать интересную книгу автора

прихований змiст його "нарештi". Але не злякався. Менi нiчого було
втрачати, крiм життя, а ним я вже не дорожив. I я вiдповiв вiдверто:
- Поки що нi.
Вiн уколов мене швидким поглядом.
- Знання, якi ми добули, не потрiбнi?
- Непотрiбних знань не буває. Ранiше чи пiзнiше вони дадуть свої
плоди.
- "Пiзнiше" нас уже не цiкавить. Чи ти вирiшив залишити вiдомостi
про бiлих звiрiв їхнiм нащадкам?..
"Хiба нема правди в його словах? - думав я. - Але треба ще
визначити, яка частка правди. Вiн вважає, що зараз треба думати не
про розгадку таємницi, а про те, як врятувати людей. Але обидвi цi
проблеми пов'язанi нерозривно. I мiй обов'язок вченого полягає
насамперед у тому, щоб вiдкрити iстину, добути новi знання. А вже
потiм їх можна використовувати для створення засобiв боротьби. Це
зроблю я або вiн, можливо, вiн це зробить навiть краще, їхню касту
навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так
розподiлено ролi в нашому суспiльствi..."
Я чув голоси дiтей за вiкном i вiдчував запах квiтучої алугувини.
У неї великi бiлi квiти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для
того, щоб зiрвати їх, треба залiзти високо вгору по слизькому
стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись i кого я
втратив, i в мiй мозок вп'ялася безжалiсна отруйна думка: "А чи мiг
би ти так роздумувати, якби живi були Ксанда i Гуруу, якби ти сам
дорожив життям? Може, тодi ти визнав би, що в словах жерця є логiка
i що цього разу вiн, жрець, говорить з позицiї логiки, а ти, вчений,
прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрiбних знань не
буває..."

* * *

"... - Я завжди дивувався, якi ми стали рiзнi, брате, - сказав
Євген. - Але зараз ти перевершив себе. Хiба Григорiй Олександрович
у даному разi може бути для мене прикладом? Вiн лiтня людина. Все,
що вiн устиг зробити, лишилося позаду. Над усе вiн боїться втратити
те, що придбав.
- Таж вiн не просто обертається назад! Вiн перевiряє себе, щоб
виключити можливiсть помилки, - заперечив я.
- Iстину треба вмiти вiдчувати, - сказав Євген. - Iнтуїцiя вченого
- дивовижний iнструмент. Це той самий "дубець", котрий безпомилково
вказує на воду там, де iншим доводиться рити землю сотнями свердловин.
- Однак рано виносити дослiди за межi лабораторiї! Треба почекати,
треба перевiрити наслiдки попереднiх дослiдiв, - промимрив я,
вiдчуваючи, наскiльки прiснi й нецiкавi мої слова. Я розумiв, що Валi
та iншим уже набридло мене слухати.
Євген хитнув головою, i густе довге волосся на мить закрило йому
лоба. Вiн промовив:
- Як казав Леонардо, "не обертається той, хто спрямований до
зiрки"!
Валя вiдверто милувалася ним. А вiн скоса поглядав на представника