"Игорь Росоховатский. Бiлi звipi (Повiсть)" - читать интересную книгу автора

Вiн думав, що ця реплiка пiдiллє масла у вогонь, i не помилився.
Темнi Семеновi очi спалахнули, обличчя пожвавiшало.
- Пам'ятником? - перепитав вiн. - Ти гадаєш, ми йдемо, щоб
поставити пам'ятник?
- А чого ж? - продовжив гру Тiм. Вiн знав, що Семен пояснює
залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший
брат завжди щось пояснював йому, навiть коли пояснення були
непотрiбнi.
Семен допитливо подивився на Тiма, зрозумiвши, що той
прикидається. Тiмовi очi були невинно запитальними. Семен прийняв
гру. Надто вже вiн любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової
багатозначностi i промовив, несвiдомо наслiдуючи брата:
- Пам'ятаєш, вiн пише: "Непотрiбних знань не буває..."

Поснули вони швидко. Семен неспокiйно крутився увi снi, стогнав.
Йому снилося, наче їх оточили бiлi звiрi. Найбiльший з них, ватажок,
розкрив пащу, всiяну гострими iклами, i закричав:
- Знаєш, хто я? Я - Бiдолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми?
А ми залишились! Та ти не бiйся. Ми не чiпатимемо вас зараз, ми
чекаємо на вас бiля озера...
- Нi! - вигукнув Семен i прокинувся.
На нього стривожено дивився Тiм.
- Що сталося? - спитав Семен буркотливе. - Чого ти витрiщився
на мене? Спати не даєш...
- Ти кричав у снi, - сказав Тiм, перевертаючись на другий бiк.
Семен прислухався до того, що робиться надворi, йому почувся трiск
гiлок. Вiн схопив зброю, тихенько пiдвiвся i попрямував до виходу.
Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:
- Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.
- А куди ти зараз iдеш? - спитав Тiм, не обертаючись.
- Подивлюсь, яка погода, - вiдповiв Семен.
Гра тривала далi.

Увiмкнувши ранцевi гравiтри, вони летiли низько над дорогою. Через
кожнi десять кiлометрiв виходили на зв'язок. Праворуч вiд них
громадилися скелi, зводячись зазубреними пiками в порожнє
блiдо-бузкове небо. Лiворуч дорога по краю круто уривалась, iнодi
траплялися напiвзгнилi дерев'янi стовпчики, що лишилися вiд колишньої
огорожi. I скрiзь - в ущелинах скель, обабiч дороги - стримiли, наче
дротянi "їжаки", кущi лиху.
Розвiдники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником.
Зрiдка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була
незаймана.
- Схоже на те, що тут немає бiлих звiрiв, - з пiдкресленою
безтурботнiстю сказав Тiм. - А хотiлося зустрiти хоча б одного з
них... Невже нам не пощастить?
"Страх невiдомостi непокоїть над усе", - згадав Семен рядок з
вiрша i втiшив товариша:
- Може, ще й зустрiнемо. Тiльки невiдомо, кому тодi пощастить.
- Мабуть, вони вимерли з голоду, - бадьоро сказав Тiм. В голосi