"Игорь Росоховатский. Бiлi звipi (Повiсть)" - читать интересную книгу автора

Береги великого круглого озера були всiянi кiстяками. Сотнi тисяч
кiстякiв в однiй позi - спрямованi до озера, розпластанi в останньому
стрибку.
- Вони йшли помирати туди, звiдки прийшли, - зненацька охрипнувши,
промовив Семен. Вiн показав на далекий конус згаслого вулкана. - Це,
певно, Священна гора.
Вони опустилися на самiй вершинi й недалеко вiд кратера натрапили
на металевi уламки, якi стирчали з грунту. По формi їх було видно,
що колись то були частини сферичної споруди. Семен дiстав нiж i почав
обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало
дедалi похмурiшим. Губи ворушилися. Тiм спробував за рухом губ вгадати
слова, але марно.
...А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими
смужками, примхливi зморщечки зникли.
"- Я багато прощав тобi, брате, коли ти заважав менi, - казав
Євген. - Думаєш, я не розумiв, чому ти робиш так? Не тiльки Валя стала
причиною. Ти просто заздрив менi! Все життя, вiд самого дитинства!
Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.
Вiн навiть не думав, як ранять тi слова й та правда, що була в
них.
- Але тепер ти намагаєшся шкодити науцi, якiй я служу, - вiв далi
Євген. - А цього я тобi не дозволю!
Семен вiдвернувся - не хотiв бачити блiдого обуреного обличчя
iз скривленими губами, що робили його майже невпiзнанним. I так, не
дивлячись на Євгена, вiн промовив:
- Я залишаю твою лабораторiю. Назавжди. Мiняю професiю. Буду
лiтати. Я бiльше не матиму нiякого вiдношення до твоїх дослiдiв.
На одну-єдину мить вiн зустрiвся очима з братом i побачив: той
зрозумiв, якого болю завдав йому.
- Роби, як знаєш, - вiдповiв Євген. - Але пам'ятай: те, що
лишиться пiсля нас, - це i є наша справжня цiна, наша суть, тобто
ми самi".
...Тiм торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. I тодi той
насилу вимовив:
- У легендi була правда. Це небеснi звiрi. I знаєш, з якої
планети?
В його очах з'явився недобрий блиск, який не сподобався Тiмовi.
Вiн заглянув через плече товариша i побачив лiтери, вибитi на металi.
- Хай йому чорт, невже це...
Тiм замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. Його обличчя скривилося.
Вiн хапав повiтря ротом, мов риба, захлинаючись вiд образи й лютi,
вiд дурної безпорадностi, вiд свiдомостi того, що вже нiчого не можна
змiнити, що все вже сталося. Цi почуття переповнювали його, гнiтили.
Вiн не знав, як позбутися їх. Давлячись вiд огиди, вiн виплюнув кiлька
непристойних слiв.
Семен здивовано звiв голову.
- Не допоможе, - сказав вiн. - Перевiрено.
Вiн мiцно стулив губи, i Тiм ще раз вiдзначив, якi вони схожi
iз своїм знаменитим братом. Вони разом працювали в генетичному центрi,
згадував Тiм. Семен пiшов звiдти пiсля сварки з братом. Казали, що